— Панове, у мене сюрприз! — забрав слово Хейніш. — Маю нагоду повідомити всім! І вам, Штюбе, теж не завадить послухати… Панове! За рішучі й сміливі дії у сутичці з партизанами наш дорогий берлінський гість, ще вчора цивільний історик Адольф Шеєр нагороджений бойовою медаллю. Віват панові Шеєру! Хайль Гітлер!
— Зіг хайль!
— А що? — заволав знову повеселілий ас Густав. — Та я б йому за цей хвацький мордобій дав другу! Прозіт, Адольфе! Бери чарку…
— Любий пане Шеєр, — приязно мовив Хейніш, — аби ви знали, ваш кітель у Кеслера. Цей бовдур з п'яних очей натягнув його було на гауптмана Зайбеля.
— Не забруднили? — схвилювався Шеєр.
— О! За ваш кітель Кеслер відповідає головою…
Розділ п'ятнадцятий
ДОПИТ ПІДВОДИТЬ РИСУ…
Затриманий "капітан" не крився, і це полегшило допит Вороніної. Ще в її будинку, опісля арешту, під час першої ж розмови з майором Тамбуліді, спійманий "на гарячому" шпигун бундючно виголосив:
— Гра програна — мої козирі биті!
— Гра! — аж здивувався Анзор. — Чи, може, ви стріляли з бутафорського пістолета?
— Розвідка — лише гра, яку рецензують кулі, — повчально пояснив німець.
— І як же вас звати, пане бенефіціант?
— Нерлінг. Оттокарл Нерлінг…
— Звання?
— Лейтенант.
— А назва фірми, що спорядила вас на гастролі? "Фрейде геере Ост"? "Фольксдойче-Аусланд"? "Зіхергайтсдінст"?..[60]
— Абвер…
— Ваш безпосередній режисер?
— Майор Штюбе.
— А ви балакучий!
— Устиг засвоїти облоговий наказ… Сподіваюся, охочих до розмов шпигунів ви не розстрілюєте на місці?
— Слушні сподівання… Бачу, ви — з тямущих акторів.
— Маю досвід!
І тепер, по ознайомленні зі свідченнями Нерлінга, генерал Роговцев, власне, найбільше волів дізнатися про одне: чому ця молода, забезпечена й миловидна жінка, якій Радянська влада дала все — озула й одягла в дитинстві, дала найвище життєве щастя — сім'ю і батьків, дала вищу медичну освіту і світлу життєву перспективу, чому ж поклала вона свою стабільну долю на хиткі терези ганебної зради матері-Вітчизни? Що спонукало її стати на стежину ворогів?
— Дивлюся на вас, Надіє Олександрівно, — мовив він, — і, як то кажуть, думу гадаю: це ж скільки сил і праведної праці поклав старий Воронін, щоб виховати з вас справжню людину, якою міг би пишатися…
Вороніна, що не чекала такого журливого початку, вражено відповідала:
— А хіба я не людина? Не справжня? Манекен?
— Так, не манекен, до вітрини вас не виставиш… Вочевидь, милуватимуться вами в іншому приміщенні. Невже цього не розумієте?
— Не розумію, — твердо, вже знову опановано відповіла Вороніна.
— Можливо, ось цей документ вичерпно вам пояснить ваше становище, — генерал простягнув їй через стіл службову постанову.
Вороніна взяла папір з друкованими на машинці виразними літерами, жадібно вп'ялася в нього очима. "Постанова на арешт", — вичитала вгорі і ніби враз обійняла весь текст, уже не в змозі спокійно читати, бачачи його водночас весь і вихоплюючи лише окремі слова і рядки: "… здійснивши зраду Вітчизні, Вороніна може ухилитися від слідства і суду, а тому… як запобіжний захід… обрати., утримання під вартою…"
— Знову держава озує й одягне? — почала було зло, та сльози раптом перехопили подих. — Хіба я чужа? — мовила схлипуючи. — Тут написано про зраду… Але хіба я не воюю разом з усіма проти німців? На своєму медичному посту… У мене видужують поранені бійці!
— І ви зраджуєте поранених, щоб їх вбили…
— Я не зрадниця! — голос її залунав істерично.
— А Нерлінг? — спокійно запитав Роговцев.
— Який ще Нерлінг?
— Лейтенант Нерлінг…
— Я не знайома з ніяким лейтенантом Нерлінгом!.. Не знаю такого!..
— Проте ви знайомі з капітаном. Цього не заперечуватимете?
— А навіщо?
— Цілком слушно… Хто він?
— Капітана я знала, — поспіхом, ніби радіючи, загомоніла Вороніна. — Він — Петров Валентин Сергійович — з прожекторного… Уважний, привітний, знедолений, як і всі на війні… І я дозволяла собі… трохи тепла і ласки. Жіночі літа, як плин, товаришу генерал, минуться — не повернеш… Війна забрала у жінок цнотливість, певність і самоповагу…
— Припустимо, — зазначив Роговцев. — Тоді скажіть, яку роль у поверненні "певності" і "самоповаги" відігравав шпигунський радіопередавач?
Вороніна схопилася за скроні.
— Шпигунський?.. Звідки мені знати, що він шпигунський?.. Просто радіо музику награє, затишок… З репродукторів тільки й чути, що зведення від Радінформбюро… А вони жахають!
— То ви воюєте разом з усіма, то жахаєтесь у затишку з капітаном… Цікава логіка…
— Товаришу генерал, я бачу, ви мою біографію вивчили. Ну, хіба ж я могла заплямувати світлу пам'ять мого названого батька, відомого хірурга…
— Не смійте ховатися за ім'я цієї чесної людини! — суворо зупинив її базікання генерал Роговцев. — Ви не гідні носити його ім'я! Адже саме ви винні в його смерті!
— Це жорстоко!.. Катувати отак жінку…
— Можливо, вам ще й потрібно нагадати, як це відбулося? — Генерал присунув до себе теку з службовими паперами. — Можете дещо прочитати. Сподіваюся, що це допоможе вам нарешті стати на шлях відвертості і щиросердного зізнання.
Вороніна мовчала, дивлячись у підлогу. Ані порухом не виявила бажання щось читати.
— Маю на увазі ваші стосунки з колишнім офіцером білої армії Ліханом Дауровим, — провадив далі Роговцев, сам перебираючи архівний вміст теки. — Як і вам, так і нам, як бачите, відомо, що ви ще задовго до війни поділяли його антирадянські погляди… Ваш зоологічний альянс…
— А що, ви б хотіли, аби я на вашу владу молилася? — раптом люто загорлала Вороніна. — Поклони била? Ручки цілувала? — Очі її зблиснули сухо і непримиренно: — Ви вбили мого рідного батька та матір!.. І зі мною зробили б те саме, якби я була тоді з батьками!
— Води? Прошу! Мінеральна…
Вороніна враз урвала. Знесилено прихилилася до спинки стільця. Спалах невгамовної люті заступила байдужа депресія, ота душевна нехіть до самої себе, коли людині вже нічого не потрібно, коли вона не пошкодує ні за чим і не пожаліє нікого, навіть себе і власного життя.
Генерал Роговцев розумів, що в такі хвилини даремні погрози і зайве співчуття. Коли людина втрачає емоції, слід звертатися до її завжди живого, завжди активного до останньої миті розуму. Мовив підкреслено сухо:
— Ви помиляєтеся, Надіє Олександрівно. Свого часу Дауров хитро обплутав вас брехнею, залякав міфічною карою з боку Радянської влади. Якби ви одразу прийшли до нас… Подумайте самі, ну за що вас, тоді радянську студентку, було карати Радянській владі?
— Батьки, — втомлено зронила Вороніна.
— Так, батьки… Але погодьтеся: ви ніколи не цікавилися їхньою справжньою долею. Навпаки, залякані Дауровим, полохливо ховали своє походження, про яке знали…
А між тим смерть ваших батьків вам нічим не загрожувала. Зовсім нічим.
— Знаю, як вміє карати влада…
— Припустимо й таке… Але ж ваші батьки загинули від злочинницької руки ворогів Радянської влади, а ви, так би мовити, приятелювали з безпосереднім убивцею вашого батька і матері, різуном ваших рідних Ліханом Дауровим…
— Не може цього бути! — зойкнула Вороніна. Її обличчя налилося кров'ю, очі палали мало не божевіллям.
— Може, цигарку! Якщо мінеральної не хочете…
Вона жадібно запалила, зробила кілька глибоких, похапливих затяжок, задихнулася димом до судомливого кашлю і сліз на очах. І все ж спромоглася вичавити:
— Докази!
— Докази маємо. Неспростовні. Річ у тім, що в архіві Надзвичайної комісії зберігся документ, який свідчить про те, що ваш батько належав до тих, скажу прямо, нечисленних білих офіцерів, які зрозуміли безглуздя братовбивчої боротьби з народом власної Батьківщини, і намагався встановити зв'язок з червоними, перейти на бік революції…
Генерал на хвилину замислився над химерною долею людей і документів. Мимоволі пригадалося, як Василь Тарасович Іринін, у ті далекі роки громадянської війни просто Васько, роздобув тоді серед багатьох інших і цей документ і як потерпав горопашно, що не може їх передати кому слід, не може використати з максимальною користю. І от лише зараз, через двадцять з лишком років, один з тих пожовклих папірців "стріляє".
— Білогвардійська контррозвідка, — сухо провадив далі, — дізналася про наміри полковника Стеблєва і жорстоко покарала його разом із дружиною. Ось фотокопія донесення командуючому козачими військами на Кубані, відомому шкуродеру на прізвище Шкуро. Може, хоч цей неспростовний документ, це свідчення з минулого ви прочитаєте?
(Продовження на наступній сторінці)