За кілька секунд щось дико затріщало в навушниках і раптом зовсім мов заціпило: Лютке зробив свою справу — знешкодив стрільця-радиста і вивів з ладу рацію.
— Тільки цього бракувало! — вилаявся Петерсон, який за гуркотом моторів нічого не почув.
З-під капота майнули швидкі вогняні леза. Кабіна напрочуд швидко наповнювалася ядучим димом. Стиснувши губи, Петерсон закам'янів за штурвалом і уперто, рівно, мов по ниточці, тягнув літак до своїх, до лінії фронту, який вже близько спалахував вибуховими сплесками.
Шеєр звільнився від пристібних ременів.
— Будемо стрибати?
— Ви що, з глузду з'їхали? — заволав пілот. — Під нами — росіяни!.. Здохну, але дотягну до своїх!..
Шеєр вихопив пістолет.
— Сідай! — наказав Петерсонові. — Сідай, бо пристрелю!
— Не дурій! — вибалушив очі той. — До наших недалеко! І там будемо стрибати!
— Сідай, кажу! Рахую до трьох!
Петерсон тремтячими руками перебрав важелі управління. Літак зробив розворот через ліве крило.
Шеєр подивився туди, де знаходився Лютке: той квапливо виймав касету з фотокамери літака.
Скориставшись цим, Петерсон переключив керування на автопілота і відстебнув ремені. Блискавичним рухом полоснув Шеєра ребром долоні по очах. Другим ударом збив його на приладову дошку, і гауптман важко осів, втративши свідомість. Карабін парашута зачепився за приладову дошку, і в кабіну рвучко випорснув білий шовк. Петерсон кинувся до непритомного Шеєра, щоб оволодіти пістолетом, але не встиг: Лютке вистрелив йому у спину.
— Костянтине Васильовичу! — заволав. — Товаришу капітан!
Відповіді не було.
Сорокін озирнувся на забитого Петерсона: по його парашуту гуляв вогонь…
Він діяв швидко і рішуче — знав: кожна секунда важить: Звільнив капітана від його розчахнутого парашута, одягнув на нього свій, прив'язав. до ременів і пасів фото-касети, заздалегідь вийняті з літака, фотоапарат і кінокамеру. Причепив фалу до скоби парашута і виштовхнув непритомного Калину з літака. Бачив: парашут розкрився.
Задихаючись в ядучому диму, він кинувся до парашута стрільця-радиста, але вже було пізно: палаючим смолоскипом упав літак на кручі, вибухнув, розкидаючи по схилах вогняні уламки…
… Хейніш навіснів, волаючи в трубку:
— Алло! Майор Готтфрід? Я Хейніш! До мене дійшла жахлива вістина… Це правда?
Голос майора бринів глухо:
— Окрім фоторозвідника, на базу не повернувся один "месер". Загинув Зігфрід Гюде…
— Я вас питаю про Адольфа Шеєра! Він живий?
— Хтось вистрибнув. Один із чотирьох, що були на борту…
— Хто це був?
— Невідомо, але це не має значення.
— Що ви мелете?
— Його розстріляли росіяни в повітрі. Приземлився труп…
— Ну, майоре, я вам не заздрю…
— Я теж дуже шкодую…
— Ви ще дужче пошкодуєте!
— Не думаю, — спокійно відповів Готтфрід.
— Ви наївна людина, майоре, — засичав Хейніш. — Гадаєте, матимете справу зі мною? Та вас за Шеєра розпинатимуть у самому Берліні! Утямили?
— А мені що? Я виконував наказ.
— Який ще наказ?
— Рейхсміністра пропаганди і ОКВ! Я не погоджувався на виліт, то Шеєр наполіг і вручив мені свій офіційний припис.
— То він у вас?
— Ще б пак! Я собі не ворог…
— Це міняє справу, майоре… Де його машина?
— Тут, під охороною.
— Добре! Зараз я пришлю до вас Віллі Майєра. Матимете справу тільки з ним. Зрозуміли?
— Ясно, пане оберштурмбанфюрер. Тільки Майєр, і більше ніхто!
— Ви мене правильно зрозуміли, майоре…
Оберштурмбанфюрер звівся і сам відчинив двері до приймальні.
— Віллі! — погукав. — Негайно їдьте на аеродром і приженіть машину Шеєра. Огляньте її ретельно! До канцелярії Геббельса приготуйте шифрограму приблизно такого змісту: "Спеціальний військовий кореспондент, гауптман Адольф Шеєр загинув під час аерозйомок у районі Владикавказа. Літак, на якому знаходився Шеєр, у нерівному бою був підбитий, внаслідок чого спалахнув і вибухнув у горах". Побалакайте з льотчиком, що був у бою, дізнайтеся про подробиці і складіть докладний звіт. І щоб відповідно! Як про героя!
— Слухаюсь, пане оберштурмбанфюрер!
Увечері фрейлейн Бергер, засмучена і враз змарніла, тихо спитала Майєра, дивлячись кудись убік:
— Віллі, скажіть правду… Він…
Майєр поквапився відповісти. Хоч не наважився сказати прямо — "загинув", але й не лишив надії:
— Літак розбився у горах. Втішних вістин нема…
Цієї миті Крістіні здалося, що в ній ворухнулося життя…
Розділ сімнадцятий
"ШЕЄРЕ! ТИ ПРОДАВСЯ БІЛЬШОВИКАМ?.."
Першого дня, — а може, і другого, і третього? — у свідомості спливав один-єдиний спогад.
… Усе бовваніло, мов у тумані, і лише. звуки мозок сприймав чітко. Чув голоси, потім бачив бійців і спочатку не тямив, що говорять про нього:
— Диви, офіцер…
— Може, мертвий?
— Де мертвий? Баньками блимає…
— Ану, подивимось, що у нього в цій коробці?
І тут жах охопив Калину: засвітять плівку! Страшним зусиллям зібрав волю і всю її вклав у пекучий хрип:
— Не чіпайте!
— Ого, забалакав російською мовою!
— Повідомте в особливий відділ… Підполковнику Іриніну…
— Що робити, й самі знаємо…
Перед ним виріс сержант з автоматом.
— Негайно!.. Повторюю: Іриніну!..
Сержант повернувся до бійця:
— Чув? Повідомиш спершу лейтенанта…
Високо, в блакитному небі кружляло кілька "мігів". Ліворуч від них, ніби поступаючись небесним простором, тулилося до гір кілька цупких хмаринок. А під горами валував чорний дим, це там, де незграбно стирчав угору хрестоносний хвіст німецького аерофоторозвідника.
"Чи встиг Сорокін покинути літак? — майнула неспокійна думка. — Де він? Чому його нема?"
Праворуч гнівно вибухала гарматна пальба. Значить, неподалік лінія фронту. Калина намагався звестись хоч на лікті, звільнитися від парашута, та гострий біль у потилиці обпікав вогнем, знесилював і притискав до землі.
"Скільки ж тут лежу?" — занепокоєно подумав він.
Звідкілясь долинув гуркіт мотора. Він звів очі до неба. "Ні, це не літак… Це десь тут, на землі…" Побачив: підкотили "віліс" і "санлітучка". А Калина все збирав по краплині свідомість, щоб пильнувати за своїм фотоскарбом розвідника.
І лише коли почув голос генерала Роговцева, знову впав у морок невідомості. І тепер, коли поверталася пам'ять, навіть не відав, що це було — жахний сон чи реальність?
За дверима почулися невиразні голоси, але він впізнав їх, і, може, тому, що вони його схвилювали, в голові вияснилося, ніби клацнув якийсь вмикач освітлення. За дверима йшла типова госпітальна перепалка:
— Намагайтеся не перевтомлювати хворого.
— Навіщо перевтомлювати, дорогий лікарю! Ще слово, і ви з мене зробите хворого! Я сидітиму тихо, як мишка! Зовсім маленьке мишеня…
— Анзоре! — кволо покликав Калина.
— Ага! — заволав за дверима Тамбуліді. — Чуєте? Кличе сам! Які ж можуть ще бути розмови?
Двері рвучко розчахнулися, і до палати увійшов несподівано білий, як у зимовому маскхалаті, сяючий усмішкою Анзор.
— Ну чого дивишся, генацвале?.. Ну я… Ну Анзор… Ну прийшов… Ну чого дивитися?..
Калина щасливо позирав на нього, в душі тепліло, до горла підбирався судомливий клубок.
Тамбуліді підсунув до ліжка стілець і таємниче зашепотів:
— Знаєш, Костю, яка прикрість — вай! — розжалували тебе з гауптманів і позбавили нагороди… Жах! А потім підвищили у званні і дали іншу нагороду… Тепер ти наздогнав мене — теж майор і перегнав — орден Червоної Зірки маєш…
— Анзоре, я такий радий, що бачу тебе…
— Ну от — радий… А лікар каже: "Не перевтомлювати хворого". "Навіщо перевтомлювати, — це я кажу, — я ж йому підбадьорливі ліки несу". А він — до мене в сумку. "Це підбадьорливі?" — галасує і дістав пару пляшок кахетинського. "Так, генацвале, сто років життя гарантує!"
Калина слухав майора Тамбуліді і щасливо всміхався.
— Як же він спромігся обшукати тебе?
— Сам дивуюсь. Я його грізно питаю: "Давно цим займаєтесь?" А він мені зухвало: "Чим?" — "Пограбуванням поранених", — пояснюю чемно. Що тут сталося, що тут сталося — страх! Він як заволає на мене: "А я ось зараз вашому генералу подзвоню!" Ну я, звісно, вмить перелякався на смерть. Тремчу перед ним. Що робити, що робити? Аж тут мене осяяло — знайшов геніальний вихід. "Навіщо дзвонити, дорогий? — кажу. — Я пожартував, розумієш? Ха-ха-ха, розумієш? Завтра свято, розумієш? Бери вино, пий до дна за Перемогу, живи сто років, дорогий!" Отак, Костю, я і доп'явся до тебе…
(Продовження на наступній сторінці)