"Фрейлейн Бергер встигла подвійно завагітніти: дитиною і зрадою. Язики у жінок плескаті… Якби це було в моїй владі, я б забезпечив її абортами в обох випадках! На другий маємо чудового акушера — шефа гестапо пана групенфюрера Мюллера. Позашлюбна дитина, якщо поглянути з точки зору суспільного становища, теж мов тягар на нозі колодника. Фрейлейн тільки зіпсує без усяких для себе вигод свою зграбну фігурку…"
За усталеною звичкою шеф першим реготав із своїх солдафонських кепкувань. Звісно, у Віллі язик не повертався цитувати Крістіні "дотепи" Хейніша. А дарма! Іноді й "жарти" несуть у собі значну інформацію. Принаймні Крістіна б усвідомила, що "записана у зайві", а це — небезпечно.
Різні думки снували в чарівній голівці фрейлейн Бергер, поки вона мандрувала автобусом по Берліну, прямуючи на зустріч з товаришем. Нічого не знала про нього. Уявляти, ким виявиться і який з себе зовні,— марна справа. І він нічого не відає про неї. Либонь, не міг би навіть вгадати: чоловік прийде на зустріч з ним чи жінка? Якби вони разом їхали цим автобусом, їм би це лишилося невідомим. Тільки обумовлені предмети зовнішнього опізнання і паролі допоможуть їм знайти одне одного. Та й то — лише за певних умов і на певному місці.
Вона зійшла на зупинці "Рейхсшпортфельдштрассе". Трохи пройшла вперед за маршрутом автобуса й завернула праворуч, на майже завжди порожню Хайльсбергалее. За рогом зупинилась. Кілька хвилин спостерігала за поодинокими перехожими, аж поки вони не зникали з поля зору.
Ніхто не затупцював на місці й не закляк перед якоюсь з магазинних вітрин. Підозрілих машин також не встежила. Взагалі на всій вулиці — жодного нерухомого авто. "Хвоста" теж не видно. Нема? Можливо. Та не слід поспішати з висновками — шлях у неї ще чималий, стане, щоб кілька разів уважно "перевіритись".
Відчувала втому. Вагітність забрала в неї легкість ходи, змушувала рухатись перевальцем. А треба ще йти і йти…
"Нічого, витримаю, — втішала себе, — не кожного ж дня…"
Куцим сквериком Крістіна вийшла на зупинку електрички неподалік від "Олімпія-стадіону" і, як було умовлено, сіла в другий вагон з кінця електропоїзда. Чому необхідно сісти саме в цей? Невже хтось її "страхує", йде слідом назирці? Мусила б помітити, але нічого підозрілого, у вагон, до того ж майже порожній — робочий час — вона увійшла одна. Зійшла теж сама на станції "Боллевуе". Тут звернула праворуч, і враз — велетенський парк Тіргартен.
Фрейлейн Бергер поглянула на годинник. Шістнадцять годин двадцять вісім хвилин. Вона не запізнюється, дотримується часу, який сама відвела на маршрут.
Лишилося мало: вийти на міст через Шпреє і з нього рухатися по Паульштрассе до першої рекламної тумби. На цій циліндричній споруді слід відшукати умовний знак — трикутник, накреслений білим грифелем або крейдою. Якщо трикутника нема, слід одразу повертатися додому. А за тиждень, того ж дня і часу, знову йти на побачення з рекламною тумбою… Таке вже трапилося. Минулого разу тумба зустріла її байдуже, без крейдяної оздоби, хоч Крістіна обнишпорила її очима з усіх боків.
Тепер навіть зраділа, коли побачила три риски крейдою на вільному від рекламних аркушів місці.
Фрейлейн Бергер вийняла з кишені крейду, і до першого трикутника додався другий. Вийшов ромб. Це означало: "хвоста" вона не помітила й готова до особистої зустрічі. Тепер слід відсмикнути на сумці "блискавку", щоб видно було яблука, і неспішно простувати собі уперед по вулиці Пауля. Хтось її наздожене. Цікаво — хто?
От чи все зроблено, як належить? Так, у лівій руці — сумка з яблуками, в правій — недбало згорнута біла хустина…
— Фрау зняла хустину? Вітри дмуть зі сходу. Вони холодні. Чи ви бажаєте застудитися вдвох? — почула вона чоловічий голос, що турботливо натякав на її вагітність.
"Вітри дмуть зі сходу" — це пароль.
Крістіна озирнулася. На неї привітно поглядав непоказний офіцер з личками й знаками лейтенанта інженерних військ.
Тепер її черга сказати пароль у відповідь.
— Дякую за увагу! — Вона чарівно всміхнулася. — Сьогодні мінлива погода. Вітри дмуть із заходу теж. А вони тепліші… Проте ви, безумовно, маєте рацію. Не варто ризикувати — одягну хустину.
— О! Такій слухняній фрау служити б в армії.
— Чи не потримаєте мою сумку?
— Охоче.
— Знаєте, — мовила жартівливо, — досі не навчилася зав’язувати хустку однією рукою. — І швидко додала: — Шифровка в сумці, внутрішня кишенька…
Люди обминали їх, не звертаючи ніякої уваги.
— Чудові яблука! — Він вийняв одне, друге. Шифровка немов розтанула в його долоні. — Лютий, а яблучка ніби вчора зірвані. — Він поклав червонобокі плоди на місце й засмикнув на сумці "блискавку".
— Ну, от і все! — мовила Крістіна, пов’язавши на голові хустку.
Навколо них зовсім спорожніло.
Лейтенант притишив голос, проте кожне слово промовляв виразно:
— Матимете власний передавач. До того часу зв’язок з Центром триматимете через мене. Наступна зустріч — у районі Вільмерсдорф, біля "Мисливського замку". Перший четвер березня, в цей же час. Маршрут: електропоїздом — до зупинки "Шмаргендорф", звідти на метро — до станції "Далемдорф", далі пішки — по вулиці Кенігін-Луїзе до "Мисливського замку". Запам’ятали?
— Так. "Шмаргендорф", "Далемдорф", Кенігін-Луїзе, "Мисливський замок". Перший четвер березня. Час — без змін.
Мовив співчутливо:
— Це буде ваша остання така далека подорож. Там я познайомлю вас із своїм зв’язковим. Надалі передаватимете мені шифровки через нього.
— Навіщо вам ці ускладнення?
В голосі лейтенанта бриніло неудаване співчуття, коли він пояснив:
— Я помітив: вам важко мандрувати. З кожним днем буде все важче. Вам зараз потрібен спокій і медичний нагляд. Тому наступна наша зустріч буде останньою.
Хіба вони могли цієї миті передбачити, що оця їхня перша зустріч і є останньою?
Тим часом лейтенант завершував давати свої настанови:
— Мій зв’язковий зустрічатиметься з вами під час ваших прогулянок поблизу будинку. Конкретно про час і черговість контактів домовитеся з ним особисто. Оце все. Повертаючись додому, вже не петляйте. Сідайте на прямий автобус. Щиро бажаю вам усього найкращого. Маю честь!
Він козирнув затягнутою в шкіряну рукавичку рукою і пішов від неї геть, не озираючись.
Тільки їдучи додому, фрейлейн Бергер похопилася: який же він із себе, її новий товариш по зброї?
Розділ шостий
ВИПАДОК, ЯКИЙ НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ
Лейтенант у формі інженерних військ, під гострим носом якого руділи вусики "під фюрера", вийшов з електрички на зупинці "Вайдманшлустерштрассе" і вже за хвилину опинився на цій людній у вечірню пору вулиці. Наближався час радіозв’язку з Центром, де в обумовлену пору чекали шифровок з підписом "Меркурій".
Радистка з псевдонімом Пенелопа мешкала неподалік. Меркурію залишалося проминути невеличкий старезний цвинтар, піднятися на залізничний міст, пройти короткий провулок і опинитися на в міру пожвавленій вулиці Кетеллерштрассе. Тут, в одному з приватних будиночків, цифровими знаками мережила Пенелопа своє прядиво шифровок.
Почав накрапати дощ. Попри це людей на вулицях більшало, як і завжди у вечірні години. Прямуючи до Пенелопи, Меркурій час від часу "перевірявся". Скоріше — за звичкою, аніж за потребою. Нічого підозрілого не запримітив.
"Вітри зі сходу" принесли на обумовлену зустріч чарівну жінку, досі — зовсім не відому йому. Вагітну.
"Їй — важче, — думав Меркурій. — Шкода, що я не знав про її вагітність. Треба було зустрітися з нею раніше, щоб вона не мандрувала по Берліну так далеко. Але ж справи, про які знаєш, завжди здаються важливішими, ніж ті, про які нічого до пуття не відомо…"
Ось він і за адресою — Кетеллерштрассе, 110.
Коли Меркурій завертав на асфальтовану доріжку, що вела до "мисливського" будиночка, його проминула пригорблена під дощем фігура в непромокальному, хрусткому плащі з високо піднятим коміром і в низько насунутому на лоба капелюсі. У Меркурія ще майнула думка, що і йому в таку негоду варто було б одягти плащ. Так, це не завадило б: шинель добряче всотувала вологу і швидко важчала набрякаючи.
Між тим людина в плащі, не змінюючи темпу ходи, втесалася у вечірній людський потік і лише тоді пильно простежила, як за Меркурієм зачинилися двері. Потому хутко кинулася до найближчого телефону-автомата.
Тисяча чортів! Не працює!
Звісно, телефони є в кафе, крамницях і аптеках, що тулилися в напівпідвальних поверхах, і в будинках на Кетеллерштрассе, але завітати в котрийсь із них значило на якийсь час випустити з ока вхід до "мисливського" котеджу. Цього людина в плащі не могла собі дозволити. Адже це все одно, що знайти на вулиці лотерейний квиток з головним виграшем і розпочати шукати його власника, щоб повернути. Примхлива фортуна всміхається один раз. Де гарантія, що, коли ти зачиниш за собою двері пивної, тієї ж миті не відчиняться двері, за якими зник лейтенант! І несподівана "здобич" зникне. Можливо, назавжди — діло таке…
Що ж вдіяти?
(Продовження на наступній сторінці)