— А я завжди вірила, що мій наречений живий! — знову запевнила її Крістіна.
— Чому ви так думаєте? — тремтливим від надії голосом запитала Патріція. — Я хочу почути! Чи розумієте ви, наскільки це для мене важливо?
— Розумію…
Чому вона, Крістіна Бергер, так упевнена в своїх словах?
Відповісти на це запитання їй нелегко, сказати правду — взагалі виключається. її упевненість грунтувалася на точному знанні: для справжнього Адольфа Шеєра, отого, якого вона тільки сьогодні вперше побачила на портреті, війна давно скінчилася — ще влітку минулого 1942 року. Він у полоні. Він живий і здоровий. Йому вже ніщо не загрожує.
Сказати про це прямо — неможливо.
Інакше одразу спливуть на поверхню прості, логічні запитання…
Звідки вона, фрейлейн Крістіна Бергер, про це знає?
Звідки відомо їй, що сталося з Адольфом Шеєром?
Можливо, вона вкаже і табір для військовополонених, де гауптман перебуває?
А відтак: хто ж насправді вона сама?..
І відповісти щось переконливе на жодне з отих простеньких запитань фрейлейн Крістіна Бергер не змогла б…
Тому вона відповіла в межах тих реалій, які були логічні, досить переконливі і водночас нічим їй не загрожували:
— Свідків загибелі Адольфа нема. Жодного. Ніхто не бачив його мертвим. Адже літак упав на територію росіян. Усі, хто перебував у ньому на борту, мали при собі парашути. Навіщо ж вважати, що всі загинули? Чому я мушу думати, що Адольфа неодмінно вбито? На підставі офіційного звіту. Але ж той звіт — нічим не обгрунтоване припущення, більше нічого. Ну, збили росіяни літак, ну, впав він на їхню територію. А далі що? У таких випадках більш ретельні службові пишуть точніше — "пропав безвісти", рядок, що лишає рідним надію…
— "Списувати" німців у "загиблі" — вигідніше, — похмуро підкреслила Патріція.
— Чому? — Крістіна удала наївне нерозуміння.
— Чому? Щоб солдати не думали про полон. У цій війні для німецького солдата полон — єдиний шанс врятувати своє життя. — Додала загальновідомий факт. — Зовсім недавно по радіо оголосили, буцім фельдмаршал Паулюс боронився до останнього патрона. Останнім — застрелився. Але потім змушені були визнати: живий фельдмаршал! Живий, бо здався в полон, пішов до більшовиків із піднятими вгору руками. А що по радіо? Учора Паулюс — герой, сьогодні — зрадник. Коли ж вірити; вчора, сьогодні чи взавтра? Чи не вірити зовсім? Лишається одне: питати бога…
— Господь не відповість, — обережно заперечила Крістіна.
— Але й не збреше… А що і хто може заохотити людину накласти головою в розквіті сил? Хіба фельдмаршал, який поклав сотні тисяч німців на вівтар кривавому богу війни Вотану, а сам залишився живий, бо здався у полон? Чи, може, новітній "месія", що закопався від усякої небезпеки в підземні бункери й штовхає всю Німеччину до прірви? Ні, я ще не зустріла жодної людини, яка б хотіла вмерти на цій війні… Тому ось уже два роки, як у газетах припинили друкувати списки німців, що наклали головою "за фюрера". Боюся, не вистачило б газет…
Вона сказала багато. Для гестапо вистачило б і половини мовленого. Одного "месії з бункера" було б задосить. Тепер вона чекала, що їй відповість Крістіна. Чекала в напруженому, тривожному мовчанні.
Власне, саме зараз вирішувалось, як вони вдвох житимуть під одним дахом. Ким стануть одна для одної? Що ж скаже фрейлейн, одягнена в чорну есесівську форму?
Проте Крістіна мовила лише те, що й належало сказати фрейлейн Бергер за умови, що вона щиро вболіває за безпеку і лояльну репутацію фрау Шеєр.
— Ви необачні, мамо. Що трапиться, коли хтось почує ваші необережні слова? По таких висловах — прямий шлях до гестапо. А там, самі знаєте, без жалю… Думати можна різне, але в наш час — тільки потайки. Навіщо вголос висловлювати своє несприйняття? Це доцільно лише в одному випадку.
— В якому ж?
— Коли людина вирішила у такий спосіб звести свої рахунки з життям. Ви, якщо не помиляюся, віруюча людина?
— Так, але…
— Тоді згадайте догмат: самогубство — гріх. Незалежно від того, в який спосіб його здійснено Не кажіть нікому таких небезпечних думок.
— І вам — теж? — коротко запитала Патріція, і Крістіна почула в інтонації докір і навіть образу. І справді. Патріція щиро відкрилася їй, бо гра тут виключалася, а вона…
Однак знову ухилилася:
— Зрозумійте, якщо стороння людина почує, нам обом… Вам — бо ви казали, мені — бо не донесла.
— Ми тут удвох, Крістіно, — заспокійливо мовила Патріція. — Служниця приходить вранці й працює до полудня. Вона вже давно пішла. Але ви, безумовно, маєте рацію. Адже в нас буде маленький. Нам обом слід бути дуже і дуже обережними!
— Ну от, нарешті, — полегшало Крістіні. — Тепер я розумію…
— Що?
— Чому Хейніш вважає вас непатріотичною жінкою, або ж, за його термінологією, "елементом".
— Що поробиш? Усім з дня у день втовкмачують: "Фюрер думає за всіх нас…" Тому всім "фюрерам" — від сановитих до блокових — ввижається "підривним елементом" кожен німець, що в коричневому дурмані спромігся не отруїтися і зберегти голову з власними думками. Тепер, Крістіно, — вона з м’якою довірою торкнулася її руки, — ви знаєте про мене все.
Де ж ота крижана Патріція, що зустріла її якусь годину тому? Куди поділася?
— Більше, ніж ваш банфюрер[5]? — жартома запитала фрейлейн.
— І більш, аніж Хейніш, — серйозно відповіла жінка. — Пан Хейніш здавна вважає мене лише затятою католичкою, що в очах наці — теж гріх. Бони ж відкинули гуманність і мораль. Десять християнських заповідей суперечать їхньому всесвітньому розбою. Хіба можна винищувати мільйони людей із заповіддю "не вбий"? Хіба можна грабувати цілі країни із заповіддю "не вкради"? Ось чому я — "елемент"…
Коротка пауза-вагання, і нараз — несподіване визнання:
— Ви не бійтеся за мою нестриманість, Крістіно. Я ховала свої думки навіть од чоловіка. Не тому, що він лякав мене, ні… Я боялася за нього самого, бо то він би злякався на смерть. З переляку міг би й розлучитися! А що тоді сталося б з Адольфом? Отак і жила зі своїми думками…
— Чому ж довірилися мені? — Тепер про це важливо було дізнатися. — Людині, яку вперше побачили! В есесівській формі! Чому?
— Не знаю, — зітхнула Патріція. Видно було, що вона сама силується розібратися в тому, що спонукало її на відвертість. — Може, тому, що вас покохав Адольф… Чи тому, що ви не вірите в його загибель… Хто зна… У мене виникло відчуття, що вам можна сказати… Чому? Сама не знаю… Тільки відчуваю, що можна… а це так важливо для кожного, — завершила вона гірко, — хто роками животіє в дурмані й ще не вчадів…
— Дякую, мамо, — майже пошепки промовила Крістіна. — Я розумію вас, мені теж… — і урвала мову.
Ні, на сьогодні таки досить! А нагальну справу ще не залагоджено…
— У мене є до вас прохання, мамо.
— Яке, моя люба? Кажи сміливо.
— Чи не дозволите мені прикрасити свою кімнату портретом Адольфа? Хочу, щоб він завжди дивився на мене…
— О! Я саме це хотіла вам запропонувати. Та от забалакалась, і ви мене випередили. Беріть, звичайно.
— Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!
— Можливо… Однак і в мене є до вас прохання.
— Яке? Якщо зможу…
— Я не зажадаю від вас нічого неможливого…
— Тож яке? Я слухаю.
— Не ходіть у цьому домі в цвинтарному вбранні. Чорне вам не до лиця.
— Обіцяю! — весело засміялася фрейлейн Крістіна Бергер.
Розділ четвертий
ВІСТРЯ СКЕРОВАНО НА КАВКАЗ
Штандартенфюрер Хейніш з’явився в приймальні Кальтенбруннера за п’ять хвилин до призначеного часу. Відомо: обергрупенфюрер — точно налагоджений механізм у людській подобі. Пунктуальний в усьому, хоч годинник по ньому звіряй. Подейкують, буцім сенсом його життя є зразкове виконання службових обов’язків. Для нього важить тільки робота і більше нічого. Емоції і почуття йому невідомі.
П’ять хвилин потрібні були Хейнішеві для стопроцентної гарантії, щоб не запізнитися.
У приймальні за столом чергового возсідав уже знайомий йому заледенілий штурмбанфюрер Пауль Шенк. Хейніш, було, радісно привітався, але цей ідеально прилизаний дорученець відповів йому холодним, ледь помітним нахилом голови.
"Даремно я розпинався перед ним у вагоні, — запізніло пошкодував Хейніш, — з цим ідолом не заприятелюєш".
Штандартенфюрер подумки лічив секунди, щоб не позирати на хронометр під наглядом неприємного есесівця. Цей чистенький тиловий пацючок ще глузуватиме в своєму товаристві. Вишколені "завойовники", що й здаля не нюхали фронтового гару, взяли за моду зневажливо ставитись до "бойових" колег — ті, мовляв, здатні лише на чорну, брудну роботу і вирішують усі проблеми рейху з школярською одноманітністю — кулями і шибеницями…
(Продовження на наступній сторінці)