Зрештою Анрі-Жак так занепав, що майже розгубив свій бургундський гумор та насмішкуватий свист: ходив слідком за Христею й повторював нічим не замасковані слова кохання. Було вже пізно, мить загублена. Дівчина аж розквітла од його слів, як і кожна на її місці, але од теми ухилялася, розповідаючи Анрі-Жаку, скільки землі у них в колгоспі, яка була ферма, хто одержав ордени за високий урожай, чия ланка найдовше тримала в себе прапор змагання. Вона призналася Анрі-Жаку, що в неї самої є медаль за трудову доблесть, а у її матері — медаль учасника Всесоюзної сільгоспвиставки [15].
Все дужче й дужче натискала весна, кущі квітли, поля дружно зеленіли, наче все, до чого доторкалася Христина рука, мусило співати від щастя, від припливу життя. Анрі— Жак задумливо підкручував молодецькі вуса й почував себе хлопчаком, до якого ніхто не вийшов на побачення. Від’їхав слов’янин Грицько, обірвавши цим останню можливість більш-менш широкої бесіди з Христею. Прибув якийсь затурканий німець з дружиною й чотирма дітьми,— їм німецький комітет наказав займати ферму. Німець теж одсидів кілька років по таборах, за звичкою ходив нечутно, мов привид. Анрі-Жак і далі товкся на фермі, почуваючи себе нікчемною ганчіркою.
Нарешті прийшла й Христина черга. Комендант надав у її розпорядження машину, вона забрала всіх своїх дівчат, якими командувала на німецьких хуторах, з’явилися подарунки, надіслані від того ж коменданта, який розумів, що з каторги людина повинна повернутися в повному порядку. Анрі-Жак стояв за ворітьми в своєму беретику, з люлькою в зубах і робив вигляд, що цікавиться хмаркою на далекому небі. Христя попрощалася з ним, а потім, керована добрим серцем, і поцілувала. Сіла в кузов машини, махнула ручкою, і ось Анрі-Жак знову сам на дорозі, прапорець Франції сумно в’ється на його ранці, під прапорцем почеплено червоного банта з Христиної стрічки, а нова регулювальниця, що стоїть на місці Каті Шубіної, маше йому в напрямку його Бургундії.
Ось так стрівся Анрі-Жак із дужим почуттям і поніс його з собою неподіленим, розуміючи, як йому повинні всі заздрити і його ж жаліти. Німецька земля була повна весни, галявинки манили на спочинок, струмки співали щось зовсім не німецьке. Анрі-Жак нічого не помічав, бо тільки в рухові знаходив відраду. Траплялося, його підвозили радянські вантажні машини, коменданти селищ годували й співчутливо ляскали по плечах, повертаючи документа про перебування в таборі. Німці були боязко запобігливі, і Анрі-Жак іноді не відмовляв собі в задоволенні проходити повз них, задьористо награючи на окарині "Марсельєзу".
Мсьє Ніко не раз розповідав свого часу про душу радянської людини, тепер він сам стрічав цих людей в ролі переможців — і Анрі-Жак схилився перед їхньою скромністю. Якось, уже за Лейпцігом, його наздогнав на дамському велосипеді радянський солдат. Зійшовши з машини, він пішов поруч, ведучи велосипеда за руль. Що йому було потрібно — Анрі-Жак так і не дізнався. Солдат ішов мовчки, поглядаючи на французький прапорець, почастував чудесним тютюном, схожим на тирсу, але лютої моці. У, добрий смак! По-селянському помовчали; крокуючи по крайці автостради, солдат сказав, що до Франції ще дуже далеко. Анрі-Жак повів мерзлякувато плечем, але не забув підкрутити лівого вуса. Мовляв, чого нам хвилюватися, хіба батьківщина може бути далеко? Потім солдат зупинив військову машину, потиснув Анрі-Жаку руку й поїхав, сказавши на прощання:
— Володій двома колесами! Коти просто на Париж!
Анрі-Жак зостався на дорозі з велосипедом у руках, і, на свій сором, не відчував незручності,— так приємно й красиво це було зроблено. Він негайно обдивився подарунок, велосипед йому дуже сподобався. Можна було мчати як вітер по цій неприємній країні. Радянський солдат правильно вирішив, що й Анрі-Жак мусить відчути перемогу хоч би в способі пересування. В одній перукарні, куди Анрі-Жак зайшов, щоб навести красу, перукар запропонував йому свого велосипеда в обмін на дамський. Бачите, у нього дружина — аматорка велосипеда, чому й ні, за таку машину не шкода й доплатити, коли пан француз погодиться. Пан француз розгнівався й сказав перукареві, щоб заткнувся негайно ж, бо його машина — подарунок і не має ціни.
В останній комендатурі його одвели до їдальні, нагодували й видали продуктів на дорогу,— у відомості Анрі-Жак розписався повним ім’ям, назвою села й департаментту, а також знайшов за потрібне дописати слова подяки. ІІри цьому він так змокрів, що змушений був випити додатковий кухоль пива. Так чи інакше, він, попрощався з радянською зоною окупації Німеччини, попростував в американську — до кордонів Баварії, звідки недалеко вже до Рейну, а там і Франції, до рідних місць.
Біля радянського шлагбаума стояв вартовий, він подзвонив у караулку, з’явився офіцер. Документ Анрі-Жака стільки мав дописок, підписів, печаток, наче власник його йшов з петицією до самого президента. Було зазначено, скільки й де він одержував постачання, де проходив санобробку, в якому місці ночував. Дехто з перших його благодійників просив письмово всіх подальших виявити до нього увагу й погодувати: "бо цей француз гордий, він сам не попросить!" Були жартівливі побажання щасливої дороги й просто написи, зроблені шоферами попутних машин, до яких Анрі-Жак звертався по візу: "Давай, камрад, жми на Францію! Заперечень нема!"
Радянський офіцер уважно перечитав цей увесь оброслий додатками паспорт і, розуміючи, яка перед ним людина, записав до контрольної книги й відпустив. Анрі-Жак віддав честь радянській стороні, прощаючись з нею, і пройшов пішки півкілометра до американської застави. Він не сідав на велосипеда, бо вважав цей шматок путі дуже важливим місцем, де треба було зосередитися: в якій мірі союзники походили один на одного. Чортовиння,— простій людині ніхто не підкаже… Побіля американського шлагбаума вартового не було. Анрі-Жак зупинився і став терпляче чекати. Ті ж німецькі сосни похитували головами, іржаво-коричнева земля одгонила вогкістю, по свіжій траві валялися банки з-під консервів. Минула година, та Анрі— Жак не смів без дозволу переступити на той бік шлагбаума. Нарешті від соснового новенького домика почувся свисток, яким кличуть собак. Анрі-Жак оглянувся,— кликали його. На порозі караулки стояв американський солдат у касці, зеленкуватій блузі й довгих штанях, заправлених в жовті черевики. Анрі-Жак підійшов, чітко віддав честь йому й простяг багато страдницького документа, геть списаного французькими, німецькими й російськими словами. Солдат шарпнув документ, обдивився з усіх боків, як щось брудне й таке, що зовсім не вимагає прочитання. Після цього зареготав, мазнув Анрі-Жака документом по обличчю й з новим завзяттям став жувати свою гумку.
Анрі-Жак розумів, що це був солдатський жарт, проте його вуса, розкошлані чужою рукою, заворушилися, мов у роздратованого тигра. Диявол йому в печінки, проклятому янкі,— він не сміє ображати громадянина Франції! Але солдат був напідпитку, знов мазнув Анрі-Жака по вусах і заіржав, а коли той, загубивши тяму, поліз битися, схопив його в оберемок і потяг досередини. Там силоміць посадовив на лавку, став щось оповідати дружкам і реготати знову. Лише в концтаборі Анрі-Жак почував таку безпорадність. Солдати обшукали Анрі-Жака досить вправно і знайшли в нього окарину. Це додало їм веселощів. З’явилися на столі консервні бляшанки з пивом, всі випили, потім Анрі-Жак мусив був у парі з похмурим американцем, який фальшивив на губній гармошці, пригравати невідомі мелодії. Його обрали за об’єкт розваги, як приблудне собаченя, кішку або підбитого птаха.
Вони обіймали Анрі-Жака, аж кістки йому лущали, і марно він намагався втовкмачити союзникам, що він не німець, а громадянин Франції,— вони негайно ж охрестили його жабником, стали кумкати й плигати по-жаб’ячому і заявили Анрі-Жаку, щоб він не дуже бундючився, бо Францію вже закрито, а інші нації чекають своєї черги — у них, американців, все йде по-діловому, о’кей!
Кінокрасуні, якими було щільно обліплено дерев’яні стіни караулки, почали вже підморгувати Анрі-Жаку, у нього крутилась від пива голова, боліли вуха од жахливого галасу аматорів співу, коли солдатам спало на думку пограти в футбол. Вони нап’яли Анрі-Жаку поверх його берета каску, дали в руки палицю й поставили замість себе на пост біля шлагбаума, а самі побігли на сусідню галявину поганяти м’яча. Часом то один, то другий футболіст підбігав до Анрі-Жака й довго реготав, хапаючись за живіт, неначе перед ним стояв не пристойний француз, а й не знати яке чуперадло.
Примчав маленький джип, що зветься у росіян вілісом, Анрі-Жак помітив його лише тоді, коли він прикро загальмував на повній швидкості позад нього, офіцер скочив на дорогу й став галасувати, мов недорізаний. Та бідний вартовий не добрав жодного словечка й тільки сумно мимрив, що він простує до Франції. Солдати поприбігали з галявинки й почули нову порцію лайки від офіцера, після чого джип обкрутився на місці й гайнув назад, і на задньому його сидінні товкся й підлітав вище од шофера худенький Анрі-Жак з порожнім ранцем та прапорцем на ньому, залишивши в караулці свої манатки, документи й дорогоцінний подарунок російського солдата — дамський велосипед.
(Продовження на наступній сторінці)