Радянська регулювальниця, яка стояла на досить безлюдному, як на той час, перехресті доріг, помітила Анрі— Жака, ледве той вийшов з лісу дорогою, котрою й самі німці користувалися рідко. Катя Шубіна багато чого перебачила в цій закордонній стороні, бачила біженців, полонених, невільників, була примітлива і вірно реагувала на все. Анрі-Жак підійшов до неї, як належить представникові суверенної держави, за три кроки став струнко і віддав честь скромному червоному прапорцеві, який тримала Катя. Шубіна з посмішкою відповіла й негайно ж мусила була підхопити підломлене тіло громадянина Франції й обережно посадовити просто на землю коло шлагбаума.
— От нещастя,— сказала Катя, давши ковтнути Анрі— Жаку крапельку російської горілки,— і де вони беруться на мою голову, оці зголоднілі індуси!
Анрі-Жак із вдячністю обмацав язиком середину рота, щоб уповні насолодитися неземним букетом російського напою, який уперше потрапив до його горлянки.
— Рус б’єн [11], — прошепотів він,— сов’єт карош, вів ля Франс [12], спасіба Красна Армія,— і це були майже всі російські слова, засвоєні ним від мсьє Ніко.
— Ладно,— відповіла Катя Шубіна,— коли ти француз, тоді в нас буде інша мова. Он там, бачиш, стоїть ферма. Катай туди й одержуй повний відпочинок. Скажеш там київській Христі, щоб усе було в порядку, як в інтуристі, ферштейн? [13]
Та Анрі-Жаку не до того було, щоб розуміти. Довелось солдатові, який стовбичив коло Каті в надії на попутну машину, одвести представника союзної Франції на ферму, і солдат більше ніс Анрі-Жака, аніж вів. Христі не було, вона вибралася на поле, як з’ясував солдатові слов’янин невідомої національності, який качав з колодязя воду. Солдат примостив Анрі-Жака на ослінчику, що стояв посеред двору, і хутко помчав до регулювальниці, звідки йому почулися сигнали автомашини. Слов’янин за своїм ділом не помічав і не турбував Анрі-Жака, за що й дістав гарну нагінку від Христі, яка прибула на велосипеді з поля й встигла вже побачитись по дорозі з регулювальницею Катею.
— Ой лишенько,— заволала Христя до Анрі-Жака й сплеснула руками,— та воно ж умре отут серед двору!
Анрі-Жак розумів, що нещастя підкосило його на самому початку вільного життя, та стан не здавався йому таким трагічним, щоб варто було через нього впадати в розпач, він зробив спробу посміхнутися до Христі й підкрутити лівого вуса:
— Мадам, прошу вас не пом’яти мого національного прапора на ранцеві…
— Диви, ще й сміється? — здивувалася Христя, і її дужі руки так заметляли навкруги Анрі-Жака, що він одразу відчув себе немовлям, сповинутим кількома повивачами. Варто б було йому розуміти чужу мову, бо Христя протягом двох хвилин виклала свої думки з приводу фізичного стану Анрі-Жака, висловила кілька міцних побажань табірним есесівцям [14], а також рідним, знайомим і просто співвітчизникам отих есесівців, потужила, що й вона колишня невільниця, треба допомагати одне одному, хоч би ти й був французом з походження…
Слов’янинові, якого Христя звала просто Грицьком, не дослухаючись до справжнього звучання його імені, було доручено вибанити Анрі-Жака. Тим часом Христя здоїла корову, дала корму коням, загнала на ніч курей, внесла води, розпалила плиту й підійшла до Анрі-Жака тоді, коли той уже лежав за завіскою чистий та умиротворений в білизні колишнього Христиного хазяїна-бауера, а Грицько сидів коло нього мовчки, слухав теревені Анрі-Жака, зрідка прохоплювався слівцем. Він замолоду їздив до Франції на заробітки й тепер був для Анрі-Жака майже голосом батьківщини. Потім Грицько розповів французу про Христю.
Сили небесні, богоматір кламсійська,— та це ж його поля ягода, ця некрасива дівчина не першої вже молодості, звикла працювати на землі, завезена в неволю до німецького бауера! Якого ж біса вона стовбичить отут на цій смердючій фермі, коли її військо штурмує Берлін? Чи ж не доцільніше підпалити ферму, як це робили на її батьківщині гітлерівці з мільйонами ферм, і забратися звідси геть? Вже ж він не буде Анрі-Жаком, коли не з’ясує цій нещасній всі її права й обов’язки — ось нехай тільки трохи одужає!
— Як тебе звати? — запитала Христя.— Ферштейн?
— Анрі-Жак,— відповів запитуваний і підморгнув Христі,— сов’єт карош!
— Харош то харош,— розсердилася дівчина,— тільки ти, Андрійчак, будь ласка, без хахоньків, тримайся за цей світ обома руками!
Христя принесла хворому склянку гарячого молока, на чверть долиту розтопленим смальцем, і примусила його в своїй присутності випити. Стали збиратися гості на фермі: прийшла, змінившися, Катя Шубіна, заїхала воєнторгівська тритонка, завітали з сусідніх ферм ще дівчата, недавні невільниці, і Анрі-Жак провів пречудовий вечір. Завіску відсунули, похмурий будинок ще ніколи не чув стільки сміху. Христя почастувала всіх справжніми варениками з сиром та сметаною, потім запропонувала компот із сушок і на закуску витягла привезену з дому гітару, організувала невеликий хор, якому Анрі-Жак пригравав на заповітній своїй окарині, нашвидку прилаштовуючись до незнайомих мелодій.
Покотилося у бургундця розкішне життя. Пригріло сонечко, а це така річ, що мертвого витягне на повітря, розпуклася по бошівській країні весна, запахла земля, Анрі— Жак став чхати од задоволення й нетерпіння: пора рушати в путь. Але війна ще тривала, відбувався останній штурм, хоч-не-хоч доводилось чекати.
Він був так само худий і кострубатий, одежа бауера висіла на ньому як мішок, та хода набувала звичної для нього непокори й нетерплячки, руки — моці, горлянка — співу. Він непомітно втягся до робіт по фермі, наладнав плуга, просушив зерно для сівби, дбав про чистоту подвір’я і навіть поліз якось лагодити німецький дах, звідки його з ганьбою й зігнала Христя.
— Диви, Андрійчак,— наставила його дівчина,— у тебе ще рабська психологія! На лиху годину тобі здалася оця німецька хата?!
Анрі-Жак чудувався, поганяючи коней у плузі, за яким упевнено йшла Христя,— нащо ж їй в такому випадку стирчати тут, нащо орати, сіяти, годувати корів і коней, пильнувати ворожу ферму, яка ще так недавно була їй за каторгу? Грицько вже з’ясував йому, як утік од росіян Христин господар з усією ріднею, а за ним і населення декількох дворів хутірка; як стара мати хазяїна хотіла отруїти Христю, а коли це не вийшло, намірялася замкнути до повітки й спалити; як бауер не встиг повбивати скотину й навіть зібратися до пуття, вискочив на підводу й полетів без тями; як стара німкеня випила отрути, коли син її покинув і вона вздріла Христю перед червоним автоматником із хлібом-сіллю в руках.
Христя крокувала борозною за плугом і реготала, уявляючи собі здивовані обличчя односельчан, коли вона їм розповість, як хазяйнувала без німців, без бауера, за допомогою якихось французів. Голосний Христин сміх падав у борозну, як посівний матеріал, і негайно ж приорювався, а Анрі-Жак, не розібравши, що воно й до чого, відповідав їй тим же, і це в нього більше скидалось на кашель та воронячий кряк.
Гарна дівка, чорти б забрали всіх її ворогів! Анрі-Жак почував, як під плетеною бошівською жилеткою в нього солодко щось завмирає в лівому боці грудей. Німецьке небо здавалося більш блакитним, ніж до цього, весна нагадувала про себе настирливо й голосно, жайворонок дзюркотів над головою, і Анрі-Жак раптом побачив біля межі ледве помітну весняну квітку. Він облишив коней, нахилився до боязкого вісника власного серця, зірвав і тут же подарував Христі. Дівчина поглянула на квітку й одразу стала витирати сльози, згадавши рідні поля, і весну вдома, і непередавано солодкий рідний дух землі.
Ні, такої другої чепурухи не знайдеш: од неї лине енергія й кмітливість, наче вона все життя керувала фермою, порядкувала чималим господарством. Та таку дівчину привезти до Бургундії,— вона миттю стягне купу добра на землі, яку обіцяли хлопці з макі. Марно мовчазний Грицько з’ясовував бургундцеві, що Христя нізащо не проміняє колгосп на Францію, Анрі-Жак сердився, гримав на слов’янина й наступав на нього, мов бойовий півень. Хто одмовиться од пристойного шматка власної бургундської землі, хто?!
Христя серйозно вислухала Анрі-Жака й тільки поблажливо посміхнулась. Вона зрозуміла б, може, заговори цей Андрійчак про кохання, про неможливість жити без неї,— як солодко було б це почути,— і тоді, чим серце не жартує, вона б подумала. Цілком зрозуміло, що ні до якої Франції не поїхала б, про це не могло бути й мови, але хто б їй завадив запросити з собою Анрі-Жака? Та ба, про любов він не сказав уголос, а без цього нащо їй слухати?
Розповісти йому про колгосп? Анрі-Жак довіку буде потім згадувати цей німецький дім, важкий і незатишний, велику кімнату на нижньому поверсі, палаюче обличчя дівчини і її мову, бідними французькими словами переказану людиною на ймення Грицько. І така чарівливість линула од Христі, такі гарячі почуття надихали її слова, що Анрі— Жак відчув раптом заздрість до Грицька і навіть біль неминучої розлуки.
— Скажи їй, друже,— вимовив нарешті закоханий,— делікатними словами натякни, що не можу ж я через тебе переказувати своє почуття, і я заздрю тобі, і навіть заздрю теляті, хоч язик теляті теж без користі, як і мені, але воно хоч руки її лиже…
(Продовження на наступній сторінці)