Дарина не була дурненька, це її такою робила в очах чоловіків її краса, і розум її знайшов тут широке поле дії. Ніколи не думала, що колгосп так близько стоїть до заводу. Не уявляла, що вони так тісно пов'язані і що зернина, яку дбайлива рука кладе в землю, така близька родичка сталі, бурхливо народжуваної за вікнами їхнього мартена.
Роман Павлович наче аж навшпиньках одходив од неї, і Дарина могла відчути, як делікатно всі до неї ставилися, й на мить не припускаючи думки, що знають про її вагітність. Вона колись уявляла, що робітники зачерствіли біля заліза, а тут бачила, як дбають один про одного, як людяно й чуло підходять до справ особистих, як благородно тримають себе ці замурзані, в подертій одежі люди. Не без того, щоб у когось прохопився жарт або лайка під гарячу руку,— це були люди, які складали колектив, на який можна звіритися за найтяжчих обставин.
І підводився завод в усій складності його цехів, як частина особистої долі робітників. Мартенівський цех, ще не зовсім відбудований після руйнації, стояв наче корабель перед спуском, на воду. Каменярі замуровують дірки в стінах, арматурники ставлять сталеві конструкції, зварники варять електрикою шви, ось уже під високим, не вкритим іще дахом пересувається підйомний кран, тягаючи виливниці, повні розтопленої криці, переносячи сталеві бовдури й складаючи їх на платформи. З чотирьох печей працюють дві, решта тільки зводиться, вилазить з руїн, набуває форм, а життя заводське йде, прибуває розмах, трудовий мирний ритм.
Ранками вже на повну потужність гукав старий заводський гудок, знайомий усім змалку голос заповнював повітря далеко навкруги, наче це гудів урочистий донбасівський степ, земля й вода, трави й метал. А до будинків гудок заходив, як близька людина, котру два роки вважали неживою. "Боже,— казала Дарина, затуляючи двома пальцями вуха,— я чую, чую!"
Коли, верталися після заводу, знову не було іншої розмови, як про врубівки, похилі шари вугілля, транспортер і відбійні молотки. Здавалося, світові немає діла до неї, Дарини, як не було діла й на селі, коли весело тулялося тільки тим, хто разом добре робив. Чому вони так радіють, що вилили сьогодні з шахти ставок води, а на завтра на-рубали вдвох ешелон вугілля? Чому їм пече на серці, коли не подано порожняк під видобуток? Що начальник участку зайнявся своїм городом, не розпорядившися прибрати захаращену лаву?
Дем'янко пішов на врубівку разом із батьком, до них приліпилося слово, помилково вжите в одній кореспонденції,— "брати Кривохижі". "Здорово, брати,— казав десятник, коли перетягали врубівку,— скільки сьогодні Записати?" — "Ладно,— одповідав старий,— на партійному бюро поглузуєш. Так тільки сороки ведуть хазяйство, як у нас на дільниці!" І Кіндрат Дем'янович бігав по штреках, забоях разом з інженером, стягав людей на розшивку вузького місця. Прибирали породу, кріпили, звільняли місце для широкого ходу врубівки, і знову батько з сином підрубували шар вугілля, відпочивали, кінчивши зміну, й, мовчки глянувши один на одного, лишалися на зміну другу.
"Я не розумію,— казала їм Дарина серйозно, хоч вони вважали це за жарти,— ви захоплюєтесь шахтою, наче мій чоловік колгоспом!" — "А чого б ви хотіли? — питав, підкручуючи вуса, старий Кривохижа.— Ходити серед апельсинів та лимонів і чхати од їхнього духу? Будь ласка, цілий Донбас я призначив під сад, не заперечуєте?" Дарина мовчала, а до старого бралася Лукерія Павлівна, у якої сад був болючим місцем.
Вона з молодих літ заопікувалася садом і стала беззаперечним авторитетом для жінок селища в цій галузі. її кілька дерев тяжко було назвати садом, тулилися на десяти сотках садиби, але той аґрус, що викохала в донбасівському підсонні, прищепився по околиці незгірше від вихованця інституту садівництва, а гіркувата черешня, породичена з дикою вишнею, дала ягоди для варення й запіканок, без яких не обходилися найвибагливіші господині.
Лукерія Павлівна тримала бджіл, бо, на її думку, сади без бджоли відгонять пусткою. Домашні господарки часто одвідували Кривохижин садок, сідали з Лукерією Павлівною десь під улюбленою грушею чи коло паколів, по яких вився виноград, звисали важкі грона,— і обов'язково записувались до "садоманів", як прозвав цей стан душі один толова шахткому, загнаний на слизьке поборниками садів.
Вони не розмахувались на велике, але вимагали, щоб скрізь насадити сади,— для початку в дворах і перед будинками по вулиці, потім — навкруги всіх громадських будов, і нахабство їхнє (як казав дехто) дійшло до того, що вимагали засадити яблунями навіть шахтне подвір'я. Годі нам оглядатися на білу акацію,— казали жінки, напучені Лукерією Павлівною,— тільки через те, що акація самосійна, та на бузок, бо він гарно пахне! Вони для своїх дітей воліли справжніх садів і жорстоко карали тих же дітей, що видирали з коренем мамині щепи, а чоловіки, сини й батьки, стрівшися в чоловічій кумпаиії, хвалилися, скільки кому перепало по садовому ділі.
Які жінки знову стали горласті, наче й німця не було на шиї! Колишні фронтовики чи ті, що приїхали з евакуації, а також усі інші жартома казали: "Живуча шахтарська кістка,— уже скоро бити нас почнуть! Даймо їм ті сади, все одно спокою не буде, нехай краще яблуні смичуть, аніж нас. І де в них та сила береться?!"
За добрий місяць до початку зими випав білий і наче аж не холодний сніг. Перележав два дні й розтав. Лукерія Павлівна вибігла до саду, щоб прикопати трохи снігу під вишню, яка була її улюбленою і завжди перша зацвітала. Був рік, коли отак .теж захолодало, а потім сонце пригріло, її первісточка вирішила, що вже весна, та як зацвіте восени. Щоб такого не трапилося знову, нехай коріння вишні відчує на собі холод, доки прийде пора справжньої зими. Яка ж вона була гарна, коли вбиралася по весні в білий цвіт і стояла, мов наречена, в весняній тиші серед голого ще саду! Лукерія Павлівна поверх снігу постелила трохи гною й присипала землі. "Ага,— сказала до вишні,— тепер не будеш невчасно радіти!"
Дарина вийшла допомогти старій порати сад, доки знову не впала зима. Вона мовчки згрібала листя, підпушувала землю коло кущів смородини й аґрусу, принесла кілька відер гною під яблуні, поставила сторчма солом'яні мати, щоб протряхли, потім зупинилася, опустивши руки, й довго стояла нерухомо. "Болить, дочко?" — запитала Лукерія Павлівна. "Серце болить".— "Це в тебе перша дитина?" Дарина замісто відповіді обняла стару й заплакала. Лукерія Павлівна зрозуміла її сльози як страх перед першою вагітністю, крім того, їй здалося, що Дарина, надто журиться від самотності. "Пробач мені,— сказала стара,— що я тебе так довго не розуміла. Як принесла ти щастя нам у хату, то хай же й тебе не минає..." Прибрали сад, як лялечку, й узялися до хати, щоб приймати на вечір гостей, і вже Дарина поглядала па все, як на станцію, з якої поїзд швидко помчить її в інші краї.
Але тут їй защеміло серце, і все, що здавалося досі набридлим, незрозумілим, бідним у трудовій повсякденності,— раптом повернулося, як непомітне скельце перед оком і засяло, заграло веселкою, засліпило зір. Варто було подумати про розлуку, як почали діяти колективні сили, про які ніколи не уявляла, що існують на світі. І заводський гурт, про який гадала, що нічого спільного з ним не має,— при самій згадці про розлуку, ось бере та й смиче за якусь нитку в її серці, і все набуває іншого смаку, і вперше Дарина відчуває солодкість праці. Доки що — не цілком усвідомлену, не зовсім бажану й жадану, ще незвичну й незручну, як і те нове життя, що зачалося в її лоні й геть змінює всю істоту.
Надвечір прийшли гості. Хата ще була повна чаду від смаженої картоплі, коли завітало двоє молодих жінок — найближчі господарчий друзі. Вони принесли яблук, груш і горіхів, кілька пляшок з наливками — абрикосовою, сливовою, на рожевих черешнях,— їхні здобутки від власного саду. Господаря й Дем'яна не було,— вони, переконструювавши трохи врубівку й підготувавши довгу лаву, забезпечивши себе транспортером, порожняком, кріпильниками, спустилися в шахту, щоб показати, чого варті "брати Кривохижі".
Те, що Лукерія Павлівна звала гостинами, насправді було зборами активу, присвяченими садам. Прийшов культ-відділ шахткому, голова райради, парторг шахти,— всі з дружинами, і одразу три кімнати стали повні людей. Пили яблучне вино, варенуху грушеву, куштували виноград місцевого врожаю й слухали Лукерію Павлівну. її можна було слухати без ліку, бо кожне дерево жило в її уяві, як людина, мало уподобання й характер, здорову чи кволу натуру, і певно, що кожне посідало окрему душу: вишневу чи там райськояблучну.
Було внесено щільники меду власного бджолиного надбання, гості загомоніли охітніше і все чомусь поглядали на Дарину, навіть часом їй здавалося, що підморгують. Довго не сперечалися, бо чоловіки перебували в такому безвихідному жіночому оточенні, що мусили одразу здавати позиції й навіть ставати перекинчиками, вступаючи самі до садової партії. Лукерія Павлівна намалювала таку картину вседонбасівського саду, що навіть скептичний культвідділ виявив ознаки зацікавлення, налив собі позачергову чашку смородинівки й несподівано розчулився: "Правильно! Природа мусить відповідати красі шахтарської душі!"
(Продовження на наступній сторінці)