Дорка війнула вниз, наче на санках з високої гори, теплий сніжок розтавав на обличчі, опанували мир і спокій, снилося все, чого забагне. Ось її Павло, Пава йде степом, бравий такий, веселий і все квіти дарує,— червоні, одно червоні. "Чого ж ти не була в Києві у лікарів, Дорко? — питає Павлусь із докором.— Ми б же тебе лікували, моя маленька, доки й здорова стала б..."
А тоді Дорка бачить Київ, він ще без снігу, хоч листя давно облетіло, Дніпро не замерз — блакитний і живий, на дерева почепилася паморозь, сріблястий іній, далекі задніпровські піски жовтіють, сонце зупинилося в небі, не намилується. А самольот несе над полями й лісами, над Польщею і Німеччиною...
Коло Дорчиного ліжка сиділа Марі й, не стримуючись, ридала. Марі знала, що такі довго не живуть, проте як хотілося чуда, щастя, неможливого. Книжка Марі про цю дівчину дійшла вже до сердець читачів по багатьох країнах, Дорка живе в тих серцях як уособлення радянської людини. "Ми її вилікуємо,— сказала Марі, сама не вірячи своїм словам,— от побачите, я все зроблю, щоб зібрати до неї світові досягнення медицини! Я продам друге видання моєї книги, надрукую портрета Дорчиного, я звернуся до простих людей у Франції й цілому світі,— я вірю, що будуть гроші для лікування!" — "Ви забули про Дорчину Батьківщину,— сказала перекладачка,— вона має досить багатства для своїх дітей!"
І Батьківщина підійшла до Дорчиного ліжка у вигляді радянського лікаря, спеціально привезеного на літаку з Берліна, нахилилася до хворої, і, немовби її торкнулася чудодійна квітка, Дорка розплющила очі. "Ну, ясно, — сказав лікар, вислухуючи серце й легені дівчини,— так трапляється, коли дівчатка не слухають дорослих і не показують себе лікарям, які знали б уже, як не пустити дівчат до Нюрнберга, коли їм треба бути на цю пору в горах під Сухумі!"
Марі сказала лікарю, що все влаштує і з грошима теж, щоб хвору відправити до Швейцарії. Лікар, він був у воєнній одежі, немолодий і сухуватий, трохи подумав перед тим, як одповідати, бо розумів, що знаходиться за кордоном, де кожне лико йде, як то кажуть, у строку. "Мадам,—відповів галантно, як і завжди в розмові з жінками,— аудіатур ет альтера паре, себто — хай буде вислухано й іншу сторону Я маю честь повідомити, що, хворій не треба грошей. Завтра ми будемо в Москві, а там подивимось, куди направити хвору на, лікування. Я особисто схиляюсь до Сухумі. І, як казали старі латинці,— беаті поссідентес — щасливі ті, хто має. Що має? Таку Вітчизну!" Дорка посміхнулася, мов метелик сів їй на уста, й прошепотіла, звертаючись до Марі: "Моя Вітчизна, — ти чуєш її?"
ХL
Коли Свиридон Зайченко повертався з майстерень ремісничого училища до гуртожитку, він завжди мився до пояса під краном в умивалці.
Того дня він прийшов розгарячений, не помітив відчиненого вікна, крізь яке прохоплювався протяг, добре похлюпався в воді, пішов пообідав, а надвечір уже відчув, що горить йому все всередині.
Знявся переляк, викликали лікаря,— прийшла молоденька випускниця, якій ще здавалося, що найтрудніші випадки в медицині трапляються саме на її дільниці. Вона вислухала хворого, зміряла температуру, яка сягнула сорока-градусів, оглянула червону шкіру на грудях у Свиридона й визначила висипний тиф. Вона потім надовго запам'ятає цю першу свою помилку, бо ніякого тифу у Свиридона не було, тільки запалення легенів.
Лікарка пам'ятатиме цю першу людську істоту, довірену її невмілим ще рукам, згадуватиме кожний свій рух, аналізуватиме симптоми й свої приписи.
Хлопця повезли до лікарні на тряскій підводі, поклали до койки. І тут помітили собаченя, яке крутилося під ногами, боячись загубити Свиридона. Собаченя викинули геть, і воно навіть не заскавучало, а хутенько почало оббігати одноповерховий інфекційний барак, щоб з'ясувати, з якого ж боку його хазяїн. Собаченя спинялося-біля кожного вікна й, наставивши одне вушко, слухало, аж нарешті почуло стогін Свиридонів і зараз же подало голос: гав, гав, я тут!
Це була Мушка, Свиридонова вихованка, невідомої породи біленька сука з одрубаним хвостом, з лахматими вухами, з великими карими очима, що походила на щеня, хоч і була цілком доросла. Мушка, причарована Свиридоном десь на станції по дорозі на Кривбас, віддала йому серце. Спершу жила у Свиридонового батька, який наймав приватну комірчину, бо до Свиридова було зась,— він мешкав у шкільнім гуртожитку серед багатьох інших ремісничників. Потім, Мушка виявила безліч настирливості й терплячки, знання психології, орієнтування — і оселилася близько до хазяїна. Вона не спала у нього під ліжком, про це не могло бути й мови, але хто їй заборонить стрічати його біля майстерні, лизнути в руку й навіть у носа? 1 Мушка вигребла кубельце в затишнім кутку під купою заліза, тільки й жила тими хвилинами, коли Свиридон опинявся надворі. Годувалася вона пристойно й цілком самостійно, не одмовляючись, правда, і од Свиридонового гостинця,— бігла до кухні, де варився обід, і на видному місці сідала під вікном на свій обрубаний хвостик і так сиділа стовпчиком, мовчки поглядаючи розумними оченятами на кухарів. її не можна було не помітити, хоч вона ніколи гавкотом не привертала до себе уваги,— просто Мушка трималася з гідністю, і ні в кого не здіймалася рука, щоб облити її окропом чи помиями. їй виносили кісточку, яку вона делікатно брала й несла до свого кутка, не забувши лизнути в руку доброго кухаря.
Траплялося, що Мушка, цілком вимучена чеканням Свиридова, прокрадалася до самої майстерні й непомітно опинялася коло його робочого місця, тихенько завмирала, злегка помахуючи хвостиком, вдихаючи такий знайомий запах хазяїна. Іноді це минало без скандалу, але частіше Мушку викривав другий Свиридонів вихованець — ворон. Цьому чорному дияволу щастило: ним заопікувався сам інструктор і дозволив жити в майстерні, а бідній Мушці навіть полежати коло ніг Свиридона суворо заборонялося, і коли люди ще могли її не помітити, то ворон бачив Мушку скрізь. Як він жахливо починав кричати, як він сідав на голову Свиридона й верещав, вимагаючи вигнати з майстерні Мушку!
В загальній метушні, яка зчинилася в гуртожитку в зв'язку з захворюванням Свиридона, Мушка змогла проповзти аж під ліжко хлопцеве, де й причаїлася, зрідка підносячи голову вгору й нюхаючи крізь матрац. Коли прийшла підвода, Свиридона взяли разом з постелею, і Мушка вибігла за хазяїном, провела до самого інфекційного барака. Тепер вона трусилася, сидячи під мокрим кущем, і її вуха були наставлені на вікно, за яким чувся стогін Свиридона.
Прийшов хлопців батько, але його не пустили, він тільки заглянув крізь вікно. "Мушко,— сказав він, коли теплий язичок лизнув його знайомо в руку,— це ти коло, хазяїна?" Мушка тихенько заскавучала у відповідь на новий стогін Свиридона, який долинув до її чуйного вуха. "Замерзла маленька,— сказав Свиридонів батько, беручи Мушку й ховаючи до себе під теплий піджак,— ходімо, погріємось, бо нашому малому хтось дорогу перейшов!.."
Батько пішов через парк до воріт, а Мушка, вибравши хвилину, вислизнула з-під піджака й майнула назад, під вікно до хазяїна. Пішов осінній дощ. Мушка притулилася під саму стіну, де невеличкий карниз хоч трохи захищав її од води. Свиридон стогнав частіше, голосніше, і серце Мушки стискалося од болю, вона жалісно підгавкувала, тремтячи всім тілом од холоду.
Молода лікарка, яка вже зрозуміла свою помилку, сиділа коло хлопця, прибігши до лікарні увечері й добившися дозволу чергувати біля свого пацієнта. "Ах, боже мій,— казала лікарка, — коли він умре, я не маю права жити, ах, боже мій!.." Бідна дівчина ридала гірко, наче коло ліжка єдиного сина, давала дихати з кисневої подушки, впорскувала камфору, пантопон,— робила все, чого навчилася в інституті, і Свиридон не вмер.
Це була перемога медицини, бо випадок вважався безнадійний, але лікарські сили, зосереджені навколо Свиридона, все нарощувались і нарощувались, немов життя цього веснянкуватого учня ремісничого училища не мало ціни. Тож в умовах радянської дійсності так воно й було.
Зібралися шахтні лікарі, примчав на машині професор із Дніпропетровська. Благородна місія медицини — життя людини найдорожчий скарб! — спиралася на необмежені кошти соціалістичної держави, наукові досягнення співвітчизників, енергію й сміливість в боротьбі за Свиридона. Йому ще жити й жити, щастя жде його й натхненний труд, радісне служіння Батьківщині!
І прийшов день, коли молода лікарка, гладячи біленьку Мушку, щасливо посміхалася, виряджала хлопця да санаторію. Минули безсонні ночі, переходили від надії до розпаду, роз'їхались маститі консультанти, маленька лікарня знову увійшла в норму. Лікарка дивилася на похудле обличчя Свиридонове, не вірячи своєму щастю, а хлопець, врятований від неминучої смерті, шкодував, що йому зголено руді кучері, і навіть не розумів, як близько від смерті він був,— легенько чухав поза вухом свою Мушку, якій радість забивала памороки...
Багато хто говорив про чудо, ім'я молодої лікарки вимовлялося по всіх усюдах, бо ж, відома річ, казали люди,— це їй Свиридон завдячував життям. Григорко не раз бігав до лікарні і — ніде гріха діти — аж заздрив побратимові, що тому випала така слава й увага. Григорко був підручний у Хіврина, сподівався незабаром сам увійти до славетної плеяди бурщиків басейну, його прийняли до комсомолу, він ходив тепер по вулиці, не торкаючись землі.
(Продовження на наступній сторінці)