Хіврин був задоволений із Григоркової праці, але йому ніколи до неї особливо придивлятися,— став хлопець на ноги, ну, й нехай іде в колективі. У нього був другий клопіт — відбудована комсомольська шахта, де Хіврин одним оком дивився за буром, а другим поглядав на господарство, гуртував і вчив молодь, сам потроху вчився, щоб зрештою здобути інженерський диплом,— і тяжко буде зрозуміти, як Ваня Хіврин устигав коло всього. Але молодість — щедра, виховання у Вані було відповідне, робота не ганялася за ним, а навпаки — він за роботою.
І Олекса Стоколос, змагаючись із Хівриним, ще мав переваги, але вже мусив підтягатися, щоб, бува, Ваня не наступив на п'яти. Випав щедрий молодий сніжок, Стоколос вибіг у садок так, як сидів біля столу, вивчаючи з учителем тяжку науку гірницької теорії,— без шапки, в самому піджаку, з аркушиком паперу в руці. "Аннушко,— закричав не своїм голосом,— ти поглянь, як ми Ваньку Хіврина обставимо!"
Дружина гуляла з малим на першому морозяному повітрі, сліпуче сонце іскрило під ногами, все було вкрите снігом, іржаво-рудий Кривбас зробився за одну ніч найбільшим у світі, Аннушка заглянула до аркушика, взявши його в ліву руку, а щасливий батько вихопив у неї живосилом .малого Стецька й побіг щодуху на край садка.
Там була ковзанка, де вони з дружиною спускалися санками з гори ще минулої зими, не можучи ніяк перебороти свою молодість, і робили ці несолідні ковзання після вечері, щоб не компрометувати знатного" бурщика перед людьми. Стоколос висмикнув санки з-під снігу й став умощуватись на них, щоб устигнути до того, як підбіжить Аннушка. Молода мати несамовито гукала, щоб не смів брати Стьопушку, що налякає дитину до смерті, що вона йому не знати що зробить..
Але Стоколос уже одштовхнувся й, летів униз майже сторч головою, в вихорі снігу, притискаючи до грудей свого первачка. Мати не замислилася й на мить і ринулася слідом, пробігла кілька кроків згарячу, посунулася, покотилась — і стрілася з чоловіком уже під горою коло перекинутих санок, у купі снігу. Стецько не заплакав, хоч личко його притрусило снігом, він смішно кліпав віями й марно намагався звільнити руки з-під повивачів. Треба прямо сказати, що Стоколосові порядком перепало від "хазяюшки", і добре, що ніхто не бачив цієї повчальної сцени, коли знатній людині натирали снігом носа й пхали за комір сніг...
Нагорі в своєму подвір'ї Стоколос встиг наполовину перепроситися в дружини, коли з вулиці долинула громова октава Ничипора Коржа, від якої Стоколос присів за парканом просто в сніг і злякано сказав: "Мене немає вдома, мені сьогодні на зміну!"
Аннушка вийшла з двору на вулицю й побачила Ничипора Коржа з Пал Паличем. Вони йшли, взявшися попід руки, а поруч їхала на малій швидкості рудоуправська емка, до якої нізащо не хотіли сідати. "Дивись, друже,— рокотав бас Коржа,— надивляйся на наш Кривбас, хіба є де в світі така природа?!" Марно шофер гукав із машини, що Пал Палич запізниться на поїзд, що треба поспішати, що товариш управитель рудника наказав приставити в точності.
Ничипір Корж проводжав гостя за всіма шахтарськими звичаями,— щоб друзі чули, щоб вороги смутилися. Од горілки уралець відмовився, але й пива було досить, щоб Коржів голос перелітав далеко за Саксагань. "Пал Палич,— гукав Корж,— скажи мені по-сусідському, якою живою водою нас побризкано, що ми не боїмося смерті, німців перебули й знову ожили, скажи!" Пал Палич подивився в ясні очі Коржа, оглянув копри, що один по одному зводилися з руїн, димки над димарями, сліпучі брили незайманого снігу й неголосно сказав: "Партия, дружок, это все сделала партия!"
Аннушка підійшла назустріч, щоб попрощатися й собі з земляком-уральцем,— "наших кровей,— мовив Пал Палич, заглянувши до немовляти,— узнаю уральский румянец!" — "Мы теперь криворожские",— одповіла Аннушка з такою несподіваною інтонацією, що старий тільки уважно глянув на неї й запитав: "Твоего так и не увидим?" — "Це Сточорт, а не Стоколос,— загув Корж,— десь готує забої, щоб завтра носа всім утерти!"
Над парканом виткнулися голова й плечі Стоколоса: "Он як ви хазяїна згадуєте, а я вже збирався на чарку запрошувати!" Знатний бурщик вийшов із двору й разом з дружиною та сином провів Пал Палича трохи по вулиці. Потім посадовив його й Коржа до машини й звелів шоферові поспішати, бо справді вже час на поїзд. "Копию договора я пришлю",— сказав Пал Палич Стоколосу. "Не треба,— одповів цей,— пришлете, коли перекриєте наші показники!"
Машина рушила й покотила, хутко набираючи швидкість, а Стоколоси верталися додому. Він — без шапки, як і був, Аннушка — з малим на руках. "Бач, Ванька Хіврин і сьогодні зірки не зняв,— сказав Стоколос, поглянувши гострим оком на далекий копер комсомольської шахти,— мабуть, і сьогодні перевиконав! От хто мені ґнота вставить, слово честі. Хоч бери та й здавайся без бою, га, Аннушко?" Але Аннушка такі закохані очі затопила в очі чоловікові, наче вперше викликаючи його на зухвалий поцілунок, і Стоколос повірив, що бій буде жорстокий і безславний для його честі. Знову сипнув, поплив сніжок, просвічуваний сонцем.
ХLI
Дарину гнітив жах смерті, яка невідступно пов'язувалась у неї з народженням дитини. Лікарка сказала, що вагітність проходить нормально і хай Дарина не задурює їй голову своїми бабськими передчуттями, все одно родитиме за милу душу, а про аборт може забути, не дасть вона дозволу й не візьме гріха на душу.
Тоді Дарина вперше замислилася про дитину, як про майбутнє життя. Досі вона й не думала вішати собі на шию невідоме створіння, яке буде кавкати, хворіти, будити ночами, вимагати їжі й самозречення. Ні, нехай хтось дурніший цим займається, вона піде до знахарки, коли медицина їй одмовляє. "Так, так, я вам одмовляю, — тупала на неї ногами стара лікарка,— дурощам потакувати не маю наміру! А коли ви підпільно зробите операцію, я вас віддам до суду, ви у мене посидите на лаві підсудних, як вам не соромно, красива дурьохо!"
Вранці, коли Дарина сідала до робочого поїзда, щоб їхати на завод, було ще темно, і завжди її хтось пізнавав, миттю знаходилось місце подалі від розбитих шибок, провідник вагона сам приносив запалену свічку, Дарина сідала, поглядаючи на товаришів по заводу.
Фашистсько-німецька каторга, кинувши їх у нещастя, в той же час запалила в душах завзяття праці, і вони раділи тепер від того, що повертають своїм трудом добре передвоєнне життя. Не тільки відновити старий завод, а відродити його з новою потужністю, вищою технікою й механізацією. Творча ініціатива народу помножувала дерзання інженерного персоналу, бурхлива сила життя наче чудодійним зіллям оббризкувала Донбас,— як він пішов у зріст як розкустився, як дзвенить піснями!
Десь за горою випускають топлення з домни, на небі взялася заграва, наче там сходитиме сонце. Ось попливли обіч рожеві хмарки,— там висипали під укоси шлак. Над мартенами клубочіли пасма диму,— ожила ще одна піч.
Хтось у вагоні пригадував, як страшно стало, коли загаснув, Донбас, небо зробилось темне, тільки зорі сяяли, під мертвим заводом у ставку верещали жаби, яких ніколи ніхто не чув. Ніч минала, і по дню поліцаї гнали людей підіймати з руїн хоч один цех, а всі никали в хаосі повалених стін, між купами металевих конструкцій і приміряли, як колись візьмуться працювати на себе, а не на проклятого загарбника. Один формівник розповів про день звільнення заводу від німців, коли приїхав старий директор. Відразу пізнали витерте шкіряне пальто, що було на ньому й перед евакуацією. їх зібралось мало, старих кадровиків, і директор не всіх пізнавав, такі стояли бородаті, обдерті, худі, передчасно постарілі. Вони дивилися директорові в вічі, чекаючи слова, яке проллється на змучені душі, як цілющий бальзам. "Товариші",— сказав директор перше слово. "Буде завод",— вимовив друге слово. Формівник тоді стояв близько од директора, навкруги у пояс ріс дикий бур'ян,— от серед якого нещастя довелося стрітися, але фронт вимагав металу, і Донбас пішов у наступ.
Ніхто не вірить, коли почує, з чого починали, якими інструментами вели бій, на які машини мусили розраховувати. Творча винахідливість переборювала неможливе, ось уже зібрали генератор на півсотні кіловат, ось проклали дерев'яні рейки замісто залізних, розчищали територію цехів, змонтували кран, виготували робочі креслення домни, мартенів, прокатних станів. Підоспіли подарунки з Уралу, став поруч заводу енергопоїзд, паровозики вже снували, підвозячи руду, кокс, цеглу, залізний брухт.
Дарина стояла біля мартена й споглядала, як могутньо вставав навколо неї цех, як весело ревів у печі вогонь і клекотіла сталь. Кипіла криця в мартені, струмки її підскакували вгору, наче витягали шиї рожеві лебеді на молочному плесі...
"Ви тільки послухайте, Дарино Кіндратівно,— казав сталевар,— на що ми заміряємося на літо,— пустимо в цеху фонтан, щоб охолоджував повітря, поруч — зельтерська газова вода, чудово?" — "А мені байдуже, Романе Павловичу",— одповідала Дарина, і вона казала неправду, бо кожний день дужче й дужче змінював не лише цех, а й її саму. Вона казала неправду, бо входила в ритм мартенівського цеху, заводу, Донбасу, країни. Вона бачила, як поєднане все в державі, як їхній метал перетворюється на машини, машини відроджують землю, колгоспна земля повертає борг хлібом, м'ясом, цукром. Для неї це було велике відкриття, а кожен робітник, здавалося, з цим і народився.
(Продовження на наступній сторінці)