«Молодість» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Молодість»

A- A+ A A1 A2 A3

— По-правді кажучи, він, як вовк... Нічого особливого в ньому немає... Я це по-товариському... Бо то він зовні тільки такий, а справді він не дуже й розумний...

— Та я це спитала аби спитати.—посміхнулась Варя

Вакула помітив, хто нас зацікавив.

— І охота вам. хлопці, лакеями бути...—сказав він, показучи цим, що глузує з нас.

— Ти заздриш, голубе.—от і все!

— Заздрю? Ну, побачимо...

— Навіщо ти сказав йому так? — спитав я Моньки, коли Вакула заснув.

— Я хіба я його боюсь?

...В суботу, коли мешканці нашого двору прийшли з роботи, приїхав продавець вугілля. Під навісом, недалеко од флігелю, стояла іржава вагівниця. Тільки тепер про неї згадали, бо кожен, хто купував паливо, хотів зважити сам, не довіряючи розвозчикові. Звичайно, в цій події не було нічого особливого, коли б вона не мала несподіваних наслідків. Завжди після того, як порожній важкий віз торохтів по снігу в напрямку до воріт, чоловіки з двору сходились позайматись гімнастикою, як вони казали: підіймати пудові та двохпудові гирі, щоб показати свою силу. Кожен удавав із себе найсильнішого. але зрівнятись з візником, що міг однією рукою підіймати двохпудовика вище голови, ніхто не міг. Цих розваг цурався Вакула. Він навмисне вголос казав щось презирливе до гурту, а коли пропонували і йому показати свою силу, він повертався спиною. Нам сором було, що нашого товариша небезпідставно називають хвастуном. Але на цей раз прийшов і він. З його вуст не сходила мовчазна і зневажлива посмішка,—вона тільки змінювалась залежно од того, хто брався за гирі. Провізор спробував підійняти вище за голову пудовика, але не осилив і його — всі зареготали. А Варя, що стояла осторонь, почервоніла і стала кусати губи.

— Не задавайся, браток, коли не вмієш,— сказав Вакула, дивлячись в обличчя провізорові, що безглуздою посмішкою хотів змити сором.

— Ти не вмієш, так і не берешся... — зухвало кинув візник.

Всі, крім нас, глузували ще дужче з нашого товариша, ніж з провізора. Варя, примруживши очі (вона була трохи близькозора), дивилась на спокійного Вакулу, що й досі стояв на місці. Це була ганьба для нас. що Вакула боявся візникової сили. Монька штовхав його під бік. але він одводив поволі його руку набік. Коли я випадково глянув на Вакулу, то побачив, що він упертими і трохи ласкавими очима дивиться на дружину провізора. Жінка почервоніла ще дужче... і тоді наш товариш труснув головою і сміливо підійшов до вагівниці.

— Ну, дивись же, чахотко нещасний!—крикнув він на візника.

Вакула взяв по двухпудовій гирі в кожну руку. Він спочатку поторсав їх, ніби хотів розпалити цікавість жінок та чоловіків, що й без того ожили,

— Нічого він не покаже, ходім додому! — сказав провізор дружині, нарешті помітивши, що й тепер на неї дивиться Вакула.

— їди, як хочеш, а я постою, — відповіла вона.

— Хоч би не осоромив, — думалось мені. Але даремно я боявся. Гирі, слух’яні в руках Вакули піднялись на рівень плечів, підскочили ще вище,—почулось як хруснули кістки та м'язи. Одна гиря впала, а друга залітала круглою чорною кулею з руки в руку що-далі швидше,—на наших очах у повітрі розтали дужки. Натовп поточився назад, Вакула стояв, трохи схилившись наперед і якось зігнувшись у плечах, Шапка упала, догодливий хлопчик враз підійняв її,—і в цю хвилину, я певен, на його місці це зробив би кожен.

Витираючи чоло рукавом та пригладжуючи волосся, що горіло на сонці, Вакула посміхався.

— От і студент,..—сказав хтось з навтовпу.

— Не думав і я,—промовив візник.—Страшна, брат, у тебе сила.

Провізор узяв за руку свою жінку і пішов до флігелю. Інші теж розійшлись. Зостались ми самі.

— Молодець ти!— Промовив весело Монька.— Хай наших знають,— Можна було подумати, шо він сам так грався з важкою гирею.

Не радій, бо, може, я й справді тобі заздрю,—одповів Вакула,

Після цього дня поведінка його круто змінилась. Робота забулась, книжки припали пилом, в кімнаті став бруд, тільки він сам тепер щодня голився. В понеділок, коли провізор був на роботі, Вакула сміливо і не вагаючись зайшов до флігелю.

— Бач, що надумав! Стривай, як його зараз виставлять відтіль!—сказав Монька.

Але ждати довелося довго. Ніякого сердитого голосу, шо його ми чекали з хвилини на хвилину, не виходило із сонного флігелю...

— Як ти думаєш, чого він туди пішов?

— Може, його кликано?

— Навіщо він кому здавсь...

Через години три Вакула вийшов. Коли ми його спитали, за чим ходив, він весело одповів:

— Я яке вам діло, хлоп’ята?..

Ці чудні візити не припинялись і в наступні дні. Часом нам здавалось, що Наташі не існувало зовсім, що жартівлива мрія молодості принесла нам її у сні. Монька хотів і на цей раз схитрувати, побіг був до неї, таємно од усіх. Я потім взнав, що він злорадісно оповів їй про чудне поводження Вакули. але вернувся з гіршим настроєм, ніж ішов, бо дівчина сказала йому:

— Не терплю донощиків.

Вакула, хоч і вибирав ті часи, коли в дворі було пусто і в вікна ніхто не виглядав, але всі знали, коли він буває у Варі. Знаходились самовидці, які заприсягались, що бачили, як він її цілував. Ця чутка тепер і мене, і Моньку обурила, ми ніколи не сподівались, шо хтось з нас зрадить Наташу.

Почав танути сніг, у рівчачках трамвайних рейок заблистіла вода. Цілими днями наш двірник ломом одбивав важкі, міцно спресовані ногами, грудки снігу, які забирали підводи ломовиків. У кімнаті стеля набрякла, як грозова хмара, і не барилася з водою: шпаруни, м’які, брудні, падали нам, сонним, на голову.

І в такий весінній день, коли кожен проклинав погоду, хвіртку одчинила низька баба. Вона ще раз подивилась на ворота, де було прибито номер, потім не вагаючись зайшла у двір. Я сидів на гонку, зашиваючи комір, який мені підчас боротьби порвав Монька.

Тут живе провізор?

Війнуло огидливим смородом горілки. Баба це спитала хрипким голосом, хитро дивлячись на мене. Вона була вже стара, але на старість груди її стали ще товщі, ніби їх хтось навмисне вивернув. Сиве, попелясте волосся випадало з драної хустки на плече, облямовуючи брудне вухо, яке їй надавало ще хитрішого виразу. Вона була п'яна, але до горілки, мабуть, звикла здавна, бо стояла на ногах міцно, вгрузши черевиками без панчох глибоко в землю. Видно було опухлі ноги із синіми і товстими, як мотузки, жилами.

— На біса тобі провізор?-сердито спитав я.

— Хе-хе... спробувала вона засміятись...— Не лайся синку, скажи мені і я піду.

Щоб одвязатись од цього огидливого створіння, я показав на флігель. Вона пішла насилу витягаючи ноги з багна, і щось бурмотіла про себе..

— Справжня відьма! — подумав я.

Біля ганку вона поставила свій ціпок, по хазяйському об нього обчистила грязь і тоді тільки застукала у двері. Чекаючи поки одчинять, баба сіла на східці, задумливо перебираючи бахрому ганчір'я, що звисало з кофти.

— О, боже!—простогнала Варя, показавшись у дверях.

"Хе-хе. . . Не лякайся, голубонько. .. люди свої. . Ти тут баринею живеш, а про мене й забула... — Стара глянула на Варю, що зовсім зблідла. — Хе-хе."

Зубів наполовину в роті не було, тому це "хе-хе" свистіло, шипіло, глузувало, лякаючи Варю.

— Чого вам треба од мене?

"Нічого, нічого, голубонько! Прийшла на тебе подивитись, порозмовляти, а ти втекла, не сказавши куди і в гості приходити... Хе-хе... Боїшся ти мене.

З хати вийшов Вакула. Він сказав щось на вухо Варі, яка була дуже стурбована, —забувши, що вони не одні вона назвала його на ти:

— Покинь мене, іди!

— Так ти тут зовсім добре живеш... Не нудьгуєш... Вже і провізор тобі не до серця,-прошипіла баба.— —А я була на кладовищі .. По ділу зайшла туди... І на могилу подивилась...

— Мовчіть!

Та й боязка ти яка .. А я й досі згадую. Ловка ти: так усе чисто й пальців не знати.

Може б ви зайшли в хату?— вже спокійніше сказала Варя.

Та де там! У тебе чисто: грязі нанесу... Ти мені винеси трохи грошиків... я й піду собі ... Не рада ти такій гості, по очах бачу.

— В мене грошей нема. У чоловіка.

Варя говорила тихо, її ледве можна було розібрати, вона кидала на мене збентежені погляди. немов просила, щоб я пішов у кімнату. А я навмисно нахилився над сорочкою, удаючи, шо нічого не чую. Бабі моя присутність мабуть була до речі, кожне слово вона вимовляла як найголосніше.

Ну, тоді підожду, посижу: спішити нікуди.

Вони сиділа мовчки до приходу провізора. Баба писала щось по грязі ціпком і була зовсім спокійна, а Варя кусала губи, інколи з ненавистю зиркаючи на свою гостю. Коли хвіртка рипнула і в ній показався провізор, по обличчю баби пробігла якась єхидна думка Він розібрав мабуть ще здалеку, хто до нього прийшов: неголене обличчя, хоч і скривилось, але за п’ять, кроків до флігелю знову стало радісне.

-— Драстуйте.. — Він протяг жебрачці руку перший,—Ходімте до хати. Поїсте, вип’єте трохи.

— Ти хитрий!— сказала баба.—Їсти я не буду... хіба тобі довго ...

Вона думки не доказала, бо провізор силоміць дотяг гостю до флігелю.

Ввечері я оповів Вакулі слово-в-слово підслухану розмову. Тоді і він став щиріший.

— Варя, хлоп’ята, нещасна жінка. Вона була і в "домі", і по вулицях ходила...

(Продовження на наступній сторінці)