«Лист до друга» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Лист до друга»

A- A+ A A1 A2 A3

— А Рома?

— Його нема вже другий день.

Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати "нещасні випадки". Але про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті, вирішив, що ти пропав "без вісти".

На другий день після розмови з кондукторшею, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з хазяйкою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я займався із Зосею й далі. Вона мене познайомила із своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, і горда, і товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м'якими складками нависали одне над одним. Вона чванилася з того, що її чоловік інженер,— коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не палити й не кричати, коли я захоплювався, з'ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона, мабуть, добре пам'ятала свою молодість. Але стара, знана істина, що молодість не вертається, інжінірша не хотіла, щоб її донька роз'ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася, настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. У такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем і сидів напружений до тремтіння. Я стежив, як хто бере м'ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину Інжінірша вважала обід за таїнство, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги "Як поводитись у вищому світі?". Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма, що релігійна була, проте, не христилася по обіді, бо це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна дівчина, вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу за очі.

У суботу я зв'явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити, інжінірша сказала:

— їсти нічого, а теж...

— Що теж?—Скрикнула Зося.—Ти ніколи незадоволена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, завидно, що мені двадцять років.

Зосю я непомітно сіпав за рукава, але це не допомагало—вона розійшлася". Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала вона на служниці, з кухні чувся крик інженерші та плач дівчини. Ми цим гармидером скористалися, обмінявшися поцілунками безліч разів. Зося притягла вухо до свого рота, з підсмикнутою вгору губою:

— Мартене! О, мій любий Мартене! Завтра наші підуть до театру. У мене завтра болітиме голова й я залишуся вдома.

Я швиденько попрощався із Зосею, швиденько збіг по східцях. Я був такий веселий, що, вискочивши із фіртки, ледве не збив з ніг Мадам Торгакову. Вона несла кошик, що в ньому боязко задзвеніло скло пляшок із самогоном.

— Куди це ви?

— Додому.

— Що це не видко вашого Роми?—єхидно запитала Мадам Торгакова.

Ромо, Ромо! Я про тебе забув. Пробач, друже! А коли перекупка з хіхіканням оповіла про твоє нещастя, називаючи тебе моїм другом, я відрікся від тебе. Я запевняв перекупку, що ти мій випадковий знайомий. Я согрішив перед тобою більше, ніж апостол Петро перед своїм учителем.

Ромо, я уявляю після слів перекупки, як тебе спіткало нещастя. Була ніч осіння, тепла, ясна. Ти примружував очі й дивився на небо. Зірки горіли на чорно-синьому небі, як далекі вогники в пустельному степу. Твої думки десь були поза тобою, ти їх виразно бачив, як своє обличчя у свічаді. Ти забув і про злиденне життя, про недоїдання,— ти мріяв. Ступав ти гордо закинувши голову. На дорозі стояв ліхтар, не зоря, а ліхтар із неживою електрикою. Ліхтар висів на стовпі, де хтось наклеїв невеличку афішу приблизно такого змісту: "Громадяне, допомагайте селу! Місто, селу — книгу!' Мабуть на плакаті більше нічого не було. Звичайній голові це нічого не дає. Але, ти, Ромо, геніальний. Ти забув про зорі і всмоктував очима чорні великі літери. Дві зорі стали тобі замість очей.

— О, люди, які ви мізерні! Ви що-дня ходите, бачите цей плакат і обминаєте його, як і мене! — крикнув або подумав ти.— Але ми з цим живим папірцем рідні. Ми обидва маленькі, непомітні, не варті уваги. Цей папірець почув у мені братню кров, він став живою істотою, він заговорив своїми літерами, він переказав мені справжній зміст.

Допіру ти продав мої підручники. На гроші ті ти купив у крамниці пляшку або дві вина, шоколаду, може, ще цукерок. Ти не їв їх, а беріг їх, як Плюшкін свою цвіль.

Ти навіть боявся додому йти ночувати. Лише, коли всі спали в нашому будинку, ти переліз через ворота й заснув із козами, обнімаючи пляшку, як прекрасну жінку. Прокинувся ти раніше, ніж твої сусіди—кози. Денне світло мучило, сліпило твої очі,—ти нетерпляче чекав на вечір. Ти виходив усе місто, твої очі презирливо одсікали погляди прохожих, що непорозуміло позирали на вино. Потім ти зайшов до якоїсь установи, де сидів на витертому стільці твій знайомий. Як тут тобі пощастило, я не можу придумати. На бланку ти щось написав і за когось підписався. Твої руки чудесно володіли всякими почерками.

Я пам'ятаю ще з школи, як ти виставляв собі п'ятьорки та підписувався за всіх учителів у своєму щоденнику так гарно, що їх, коли викрився підлог, узяв сумнів, що розписувалася не їхня рука. Підводив тебе класний журнал, де стояли стрункі одиниці та двійки. Ромо! Ти, читаючи це місце, не сердься, я знаю, що тобі ставили їх здебільшого за неуважність та за те, що ти іноді влучав у вчителеву лисину папірцями, пускаючи їх із гумки.

З бланком ти сміливо ввійшов до театру і в антрактах ти зворушливо промовляв до публіки:

— Американський аукціон! Прекрасний старий портвейн із князівських льохів,—кричав ти щосили. —Громадяни, на користь селу.

Аукціони тоді не були шаблоном і громадяни набавляли по гривенику. Успіх тебе не покидав того вечора. Ти заробив на поганенькому винці чимало. Ти захопився аукціонами. Але, Ромо, ніколи не треба захоплюватися над міру. Тобі повезло на другий і на третій вечір, але на четвертий чи на п'ятий ти звернув на себе увагу якогось чоловіка, що стояв біля входу.

Коли ти показував контролерові свого документа із підписом і печаткою. Чоловік, що недалеко стояв і нічого не робив, витяг голову з коміра, як їжак. Якщо цей чоловік був у окулярах, то він їх зняв, протер хусткою, бо очам здалось, що на папері була печатка його установи.

— Ви з нашої установи?—спитав він.

Ти, Ромо, позеленів, поблід, язик твій онімів. Контролер хутко зиркав то на тебе, то на цього цікавого чоловіка, то на папірець. Біля вашої трійки збиралися люди, то питали один одного: "що?, як?".

— Розійдись. В чом дєло?—З цього окрику ти почув дух міліціонера й затримтів.

— Що ви скажете, товаришу, относительно цього типа?—спитав службовця міліціонер.

— У нашій установі такого нема. Публіка загуділа, зашушукалась.

— Пайдьом зі мною, в районі розберьомся.

Ти сидиш у кімнаті з маленькими віконцями біля самої стелі. З нудьги ти стежиш за ногами всякої форми, всякого взуття, що проходять біля віконець.

Я думав, Ромо, про тебе довго, я довго не міг заснути, але поволі твій образ обволікав туман, а замість нього ставало Зосіне обличчя. Я також нетерпляче чекав свого вечора, як і ти.

Цілий день я прибирався, щоразу дивлячися на годинник. Коли догоріли на високій сірій дзвіниці рожеві промені заходу, я стояв уже на пустирі. Тут було найбезпечніше чекати. Біля мене никали собаки, одкидаючи від себе великі тіні. Вони крутилися біля мене, інколи гавкали, але близько не підходили. Нарешті, я крізь дірку в паркані побачив, як вийшла пара з будинку: присадкуватий інженер обережно тримав руку своєї дружини. До мене долітали уривки їхньої розмови. Вони йшли до театру. Почекавши, поки вони зайшли за фіртку, я вискочив прожогом із своєї схованки. Скільки в мені було щастя! Скільки в мені було сили! Я скакав по східцях, як спритний клоун. Зося чекала мене і тихенько пропустила мене в кімнату.

Зося теж нарядилась і причепурилась. Цей вечір для нас був святий. І ми обоє теж були святі. Ми кохали ввесь світ, нам здавалися люди добрими, щасливими, але ми—найщасливішими.

Зося погасила в інших двох кімнатах лампи, а у своїй залишила маленьку лампку з рожевим абажуром. Маленька кімнатка видавалася розкішною. Ми мовчали, цокав ритмічно лише годинник. Зося сіла на ліжко, що стояло біля стіни.

— Мартене, ти ніколи не забудеш мене?

— Ніколи.

— Йди сюди, скинь мені черевики.

Я сів на підлозі, застеленій килимом. Зосіні ноги були красиві. Вона це добре розуміла. Вона навмисне наділа сьогодні коротеньку сукню й взула шовкові панчохи, що привабливо відтіняли литки, які здавалися при рідкому світлі лампки надзвичайно рожевими й пружніми.

— Що ще робити?—-скинувши черевички, спитав я.

— Сідай на крісло.

(Продовження на наступній сторінці)