«Лист до друга» Василь Вражливий

Читати онлайн оповідання Василя Вражливого «Лист до друга»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я, Ромо, і дітей вирядила на село до баби, хай вони там поправляються!

Я захріп, заплющив очі, але не спав. У кухні заскрипіло ліжко: кондукторша кілька разів перевернулася.

—— Ви, Ромо, не спите? Мені щось не спиться, — обізвалася кондукторша.—Нудно.

— Та теж не спиться,—відповів ти.

Я почув, що ти сів на постелі й подивився на мене.

— Ти спиш?

З мого носу вилітав ще глибший свист. Ти, Ромо, встав і дійшов до дверей. Я голосно чхнув, теж устав, протираючи очі.

— Снилося мені, Ромо, немов би я падав, падав, страшно так було... Все нижче й нижче...

— Краще було б, якби ти зовсім упав та й не встав, — сердито перебив ти мене, лягаючи біля мене.

Іноді живеться на світі білому весело. Я вже не сумував, мій шлунок був спокійний: я почав готувати Зосю. Вона часто переривала мої лекції, вигукуючи славу моєму розуму. Все було прекрасно.

Але поволі наближалося п'ятнадцяте число. Це число, ти це добре знаєш, трагічне: воно непаристе й гірше, ніж чортів тузінь, бо службовці саме тоді одержують платню, а статечні кватиранти платять за помешкання. Для нашої хазяйки це число було надійне, як веселка для християн. Вона з охотою оповідала, що саме має купити на ті гроші, що ми заплатимо. Коли вона мріяла, її обличчя набирало молитовного вигляду. Ти, Ромо, прийшов веселий з посади. Ти, потираючи руки, ввійшов у кімнату і, між іншим, спитав у кондукторші:

— А що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..

— Господи,— очі Марії Микитовни звернулися до ікони,—це ви пустуєте?

— Ні, немає грошей.

— А коли ж будуть?

— Бог його знає,— побожно промовив ти. Хазяйці очі заблищали, скотилася одна сльоза, впала на кофточку, за нею друга, третя, десята... Я одвернувся, бо не можу дивитися на сльози.

— Я — негідник. Признаюся перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. Ти бив себе руками в груди.

Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні. У дверях стояла мадам Торгакова.

— Що це у вас таке? — Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку.— Це цей халамидник Рома... і терпить світ таких людей. Хіба вам очі повилазили? — звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене.— Кого ви оббираєте, кого ви об'їдаєте?

— Мадам Торгакова, ви за свої слова одвічатимете. Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть!

— Спасителю наш, ізбав нас від такої напасти,— Мадам Торгакова побожно перехрестилася, тихо покинула кімнату й обережно зачинила за собою двері.

Не плачте, Маріє Микитовно! Не плачте! Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтеся на нас. Ми, як станемо людьми, дамо вам багато-багато грошей.—Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. — Я поки-що давайте жити комуною. Я завтра візьму книжки й понесу на базар.

— Де вони? — спитала кондукторша.

Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.

— Це ж мої, — крикнув я.

— Хіба неоднаково, —що значить мої, твої?

Я засоромився й нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти, звичайно, тоді продав, але, де гроші ділись? Їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дні підряд. Мене той плач так знервував, що я, ні з того, ні з сього, сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Але куди ми б ділися? Я взяв свою нову куцину, згадавши про мадам Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.

— Купіть у мене куцину!

Мадам Торгакова недовірливо повернула голову. Вона напевно, боялася, щоб я її не підвів. Круглі очі зацікавились, але дивилися сторожно, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартука руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.

— На селі, може б, хто й купив, а тут навряд...— про себе пробурмотіла мадам Торгакова.

— Не треба мені її.

Я взяв куцину й хотів виходити.

— Куди ви? Стрівайте? Вам же грошей треба, — далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам.

— Два карбованці візьмете?

Два карбованці. Може, мені почулось. З пересердя я вирвав куцину.

— Не можна ж так гарячитися,—порадила Мадам Торгакова. Нарешті, ми зійшлися. Я вирвав із рук перекупки зелений папірець.

У кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. Мадам Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім'я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контрреволюцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на мадам Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контр-революціонерами. Я кілька разів помічав, як, зніяковівши, жувала губи мадам Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася мадам Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, й сварився.

— Ви не забувайте, шановна мадам Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер!—Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювало радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.

— Маріє Микитовно!—сказав я, ввійшови в кімнату.— Нате—ось вам гроші.

Кондукторша взяла й знову заплакала.

— Що ви мені в насмішку даєте, чи що?—крізь сльози питала вона.

— Дурень! Дав би мені і сліз би не було!—сказав тоді ти, Ромо.

У кімнаті стало сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжку вже не було ковдри з німфою і сатиром-В кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала своєї світлиці. День за днем посуд, одяг ішов на низ до мадам Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.

Ромо, Ромо! Цьому винуваті ми. Може, якби ми не піддурили хазяйки, вона взяла б якогось кватиранта із грішми.

Мені здавалося, що тебе мучить сумління. Ти став задумливий, тихий, перестав патетично говорити. А одного ранку, прокинувшись, я не побачив тебе біля мене. Ти не ночував вдома. Я ревнивий: одягшись на скору руку, я побіг до Зосі. Вона вийшла мені назустріч з сонно-тьмяними очима, в легенькому халаті. На повненьких ногах без панчіх, взутих лише в невеличкі, оторочені хутром, черевички, гралося цікаве сонце, що заглядало крізь занавіску; воно золотило ледве помітні біляві волоски на рожевій шкірі. Зося, помітивши, що я дуже пильно дивлюся на ноги, соромливо сіла на крісло, опустивши поділ, але одночасно ширше відкрила груди. Вона щойно встала з постелі, почувши мій стук.

— Чого ти прийшов?

— Ти сама?

— Сама.

Справді, який я дурень. Я тепер лише згадав, який ти, Ромо, некрасивий, та, крім того ж, Зося не знайомилася з тобою.

Я сказав Зосі, що прийшов займатися. Якраз випав день перших лекцій в інституті. Зося умилася, вдяглася, потім ми з нею поснідали.

— Завтра приїдуть мої батьки. Будь розумний, то й далі буде добре,— порадила Зося.— Гляди, не смій закохуватися, а то твої блискучі очі викажуть. А я не хочу обіжати папу й маму. Вони думають, що я ще маленька дівчина: недавно лише одучила папу садовити мене на коліна.

Вона засміялася й сіла мені на коліна. Я боявся опізнитися на лекції. Швиденько позанімався й вийшов на вулицю.

Місто мене вже не так ображало. Може, я звик до нього, а, може, воно подобрішало, стало гостинніше. Принаймні, люди дивилися звичайно і я йшов по вулиці міста так твердо, як і на селі. В інституті мені повезло: через одного знайомого мені пощастило взяти роботу, що мала одібрати цілий тиждень, ті сім днів і ночей, які тепер були вільні, бо мали приїхати Зосині батьки.

Радісний я йшов з лекції до дому. У моїх ухах співало місто пісню, ні не пісню, а гімн радості й щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: "пробачте", підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.

Прийшовши додому, я оповідав анекдоти кондукторші Навіть вона сміялася.

— Чи не достали ви грошей, що такі веселі?— спитала вона.— На жаль, грошей я не добув. Але, що гроші, коли в мене є ось робота.

Кондукторша махнула рукою.

— Що мені з вашої роботи? Знаєте що? мені трапляється кватирант. Може ви десь у якого товариша зможете жити...

(Продовження на наступній сторінці)