— Чвалом за німцями руш! — крикнув Жолкевський Збаражському, Струсові та Станіславському, і тисяча ополченців та три сотні орендарів, розминаючи коням ноги, зачорніли за німцями чвалом. Поки вони, проминувши Жолкевського та чадливі гармати, підбадьорені гонором, вибиралися в поле, з усіх чотирьох проломів назустріч ландскнехтам та пікіне-рам, по невлежаному сніжку, з табору, мов із пекла, раптом вискочило з півсотні запасних козацьких возів, запряжених парами коней. І всі вони, наче гуси, летіли в повітрі, струмували у нім, не торкаючись колесами землі. Та коліс під ними і не було! Бо якби вози були на колесах, то далеко би не заїхали: під неглибоким — у лікоть — снігом лежала розгасла земля.
— Вони не на колесах, а на полоззях! — як завжди захоплено вигукнув полковник Лепшень. — Уночі козаки їх переставили з коліс на полоззя!
Потоншені ще над Россю губи Жолкевського зникли під вусами геть.
А сани-вози вже доковзували до ландскнехтів. Поки повільні німці знімали з плечей мушкети, ставили їх на високі залізні двоноги — готувалися до стрільби, а пікінери, настовбурчившись гаками, стерегли їх із боків, козаки без крику і пострілу пролетіли проз них, ніби ландскнехтів та пікінерів і не помітили, ніби німці були козакам ні до чого, а потрібні лише поляки... Здивовані ландскнехти та пікінери перекрутилися на місці, стали потилицями до того, куди наступали, до козацького табору, і знову заходилися лаштувати мушкети—тепер уже в спину козацьким саням, що, долетівши до ополченців, пішли раптом віялом, розвернулися задками саней і всмалили з такої зброї, з таких кулеметів, що скосили з півтисячі шляхти водномить.
— Ззаду! Ззаду! — закричав капітан Вернер.
На ландскнехтів і пікінерів, вискочивши із тих же проломів, мчала з табору козацька кіннота. Запаморочені ландскнехти та пікінери знову перекрутилися на місці і знову взялися переставляти мушкети — тепер уже на кінноту. Та було пізно: першим звалився Вернер — Петро Жбур черкнув його шаблею, і капітанова в круглім шоломі голова востаннє змигнула віями.
Заговорили й гармати козацькі. И заговорили вони не до когось, а до гармат польських. І хоча козацькі ядра не долітали — котресь таки долетіло і, як на зло, влучило в бочку з порохом — три гармати Жолкевського разом із гармашами та підручними порозривало.
Порозкидавши ландскнехтів і пікінерів, лишивши їх долілиць на снігу, Наливайко з тисячею козаків врубався в ополченців. Жолкевський навіть не бачив, куди поділися їхні гонорові шаблі. Над польськими головами миготіли шаблі лише козацькі. Козаки били шляхту, як мокре жито. Зрозумівши, що толку з ополченців й орендарів не буде і що Наливайко прорубується до його гармат, Жолкевський кинув у бій драгунів.
Драгуни розігналися по твердому шляху, що біг із Білої Церкви на Київ, затим скособочили в поле і з розгону вдарили у бік повстанцям. Наливайківці, загрузнувши в ополченцях й орендарях, не витримали, подалися і, відбиваючись, почали задкувати... Наливайко кудись пропав. Жолкевський загубив його шаблю і було вже подумав, що Наливайко зарубаний, що він уже лежить десь під копитами, аж коли ні: праворуч від бою, за грушею, уцілілі козацькі вози розімкнулися, і зі свіжою тисячею голоти Наливайко вискочив знову. Цим разом він вів за собою полк Матвія Шаули. Тепер у бік драгунам ударили козаки. Драгуни похитнулися. Та не зовсім, бо їм помогли ландскнехти. Прийшовши до тями, вони влаштували свої двоногі мушкети й гримнули по козаках. А по ландскнехтах і пікінерах з глиняного щовба — козацькі гармати... Козаки і драгуни змішалися. Леза шабель, мокрі вуса і брови, ошкірені коні, розкраяні плечі, голови та спини заблищали, захекали, заіржали, закров'яніли в такім кругойдучім вировищі, що Станіслав Жолкевський і не помітив, як поза ним у лозняках знову проковзнули ті п'ятдесят козацьких саней-возів. Мить — і вони розвернулися задками і з кулеметів-ожиг запопали передні строї жовнірів. І як перед цим ополченці, кілька сотень жовнірів переломилися в сідлах й упали коням на шиї.
— Вони гуляють, де хочуть! — вигукнув полковник Лепшень і своїми мадярами відрізав сани-вози від поля.
Прикинувши оком, що опинилися в гущі польського війська, санники-козаки враз утворили коло і, кіньми всередину, загородились маленьким табором. Що з ними стало, Жолкевський не бачив, бо перед ним творилося найголовніше: його драгуни козаків заломили. Хоч і поволі, але драгуни вже посунули їх до димучого таборища, і козаки, хто іще на коні, а хто уже й без коня, відстрілюючись з пістолів та яничарок, відступали в проломи, аби прихиститися за возами. Драгуни оточили грушу. ПІД нею з сотнею сіромах відбивався Наливайко. По відкинутій у сідлі спині, з летючою вверх-униз шаблею Наливайка Жолкевський легко розпізнавав і мав його на оці від самого ранку. Наливайко встигав повсюди: скупав у Росі стражників, розпорошив ландскнехтів і пікінерів, потоптав ополченців та орендарів, тепер колошматився з драгунами... Хто-хто, а Жолкевський знав, що будь-який вершник — хоч драгун, хоч козак — у руба-нині-бою більше десяти-п'ятнадцяти хвилин не витримує. Він або перемагає, або тікає, бо інакше загине. У шаблевому бою напруга така, що ці хвилини не витримують навіть коні — вони чманіють і починають зашпортуватися. Наливайко ж був ніби вічний! У ньому та його коні сиділо ще кілька таких!..
Аж ось перед військом Жолкевського з табору вийшли на конях реєстрові козаки. Як напнуті тятиви луків, їхні спокійні лави виступили за вози. У бузковім промінні сонця, в синіх жупанах, у сірих із червоними шликами смушевих шапках, вони вкрили поле. По боках реєстрових козаків із вилами, косами, бойовими лопатами, шаблями і ціпами, в білих сорочках із закоченими рукавами парували полки повстанців. Попереду них, злегка відкинувшись у сідлі, мружився Наливайко. Попереду реєстрових під малиновим знаменом сидів на головатому коні, як степовий вматерілий вовк, Лобода. Столітній новий гетьман Шаула зостався в таборі.
Польський польний гетьман Станіслав Жолкевський наказав виступати жовнірам і гусарам. Від Білої Церкви до пониззя Росі, до олійні, в ранковому потуманні гусари заворушили крилами, а жовніри палашами — перші копита його надійного війська ступили у підталий сніг.
Жовніри і гусари попхали повітря перед собою до табору, а від табору рушили козаки. Повітря між ними бриніло і сплющувалось, і коли воно стало тонким, як лезо шаблі, жовніри та гусари ударилися з козаками й обнялися... А коли під гарматним небом вони розімкнули обійми, то кілька передніх тисяч і тих, і тих повалилися на землю мертвими...
Уночі козаки знялися. З мертвими і пораненими, з жінками та дітьми через Васильків вони рушили на Трипілля. Жолкевський лишився у Білій Церкві, бо гнатися за ними вже не стачило сил. Його військо оговтувалося тиждень: поритим ядрами полем брели, сходилися постарілі за один день ополченці та драгуни, мили у Росі закривавлені сідла жовніри, а пошарпані козаками гусари багато пили та скреготіли зубами...
На рибальських човнах козаки переправлялися через Дніпро. Синій увечері, чорний уночі, розлитий Дніпро возив на собі з правого берега на лівий не так козаків, як жінок і дітей, що тікали від польського війська вже й із довколишніх сіл. З курями і качками в кошиках та корзинах, вузлами одежі і клумаками борошна, навіть із собаками, їх натікало вже стільки, що Дніпро став схожий на ярмарок — лише невеселий. Супився Лобода. Хмурився Наливайко. Козацькі сотні, що на трипільських кручах заслонювали від Жолкевського переправу, поміж собою не говорили. Після Білої Церкви реєстрові козаки з наливайківцями перестали балакати. Щось перебігло між ними іще тоді, коли вони лише з'єдналися, ще перед боєм, коли одні волали за Лободу, а другі за Наливайка. Та, може, й те важило, що реєстрові були добре зодягнені і нагодовані, на оплаті, сукні і хлібі польського короля, а наливайківці — хто? — голота, безпритульна сірома з вилами та ціпами на підніжнім кормі... Так, насурмонені, одні та другі, тримаючи біля човнів у поводі коней, вони й переправилися через хвилі і, ступивши на лівий берег, потягнулися низовищами на Переяслав.
У Переяславі реєстрові знову прокричали гетьманом Лободу, а наливайківці — Наливайка. Вибрали Лободу. Ставши гетьманом після Шаули, — тому під Білою Церквою ядром
відірвало руку, — Лобода взявся схиляти Наливайка до переговорів із Жолкевським. "Це нічого не дасть! Жолкевський на це не піде! — спалахнув Наливайко. — Відірватись від нього — ось що нам треба! Підемо на Лубни, за Сулу в дикі степи — там він нас не дістане!" Після цих Наливайкових слів реєстрові оточили поглядами Лободу. Лобода розмірковував. Чорноока велика його голова, що зграбно сиділа на високих, розлогих плечах, повернулася до возів, де тулилися з дітьми жінки: "Але, панове, без них! Діти й жінки нехай лишаються в Переяславі. Тут їм буде і зручніше, і легше, ніж із нами у незатишному степу. Та й ми у своїх діях будемо проворніші та спритніші! Повірте мені — це я кажу з досвіду і від серця". — "Не лишимося! Пропадемо! Поляки виловлять нас, а дітей заберуть у єзуїти! — взялися криком в один голос жінки. — Без вас нам куди й до кого?" Лобода, що найбільше в житті боявся жіночого крику, затулив вуха руками й, аби жінки відчепилися, жалкуючи, що й сам зачепив їх, закивав на знак згоди своєю великою чорноокою головою.
Напоївши востаннє коней із Дніпра, калюжним шляхом через Пирятин козаки потягнулися на Лубни, на Сулу, на Засулля.
А військо Жолкевського з'явилося у Трипіллі. Саме в цей час уверх по Дніпрі, шукаючи Наливайка, йдучи на поміч йому, піднімалися чайками запорожці — полки Кремпського та Підвисоцького. І саме в цей час із верхів'я Дніпра дув прощальний зимовий заломистий вітер. Він гостро допався до чайок, позадирав їм сторчма носи, і через те, гребучи веслами то по бурунах, то по грозовому небі, запінені чайки тупцювали на місці.
— Гармати! — крикнув Жолкевський.
Гармаші та їхні підручні випрягли коней з гармат і, рвучи одежу об терновиння, захапалися за колеса. Звірячими протоптами вони викотили гармати на ковилеві краї сизих трипільських круч. Перехилившись горлами вниз, гармати почали довбати Дніпро. Козацькі чайки заполошились: знизу їх били хвилі, а зверху — ядра. Покалічивши кілька десятків із сотні, Жолкевський знов завернув чайки туди, звідки вони прийшли, — додому через пороги на Січ.
І перейшов Дніпро. І ринувся до Лубен: не дати козацтву щезнути у степу; оббігти їх спереду, наздогнати іззаду, зупинити, оточити й розбити.
І він знову розпочав гонитву. Хоча Януш Острозький і Радзивілл до нього ще не прийшли, до його головного війська та загонів Збаражського та Струса, Ружинського, Огінського, Ходкевича, Станіславського, Лепшеня, Буйвіди, Курцевича вже додалися драгуни Потоцького та команди двох його рідних братів, а також команди братів Пшерембських, загін черкаського старости Олександра Вишневецького, загони Фредра, Собеського, Бекеша, Чарниковського, Плесневецького, Заславського, Даниловича, Улясницького, Гербурта, Щасни-Гербурта, Ковачовського, Горностая, Гурського, Тарнавського, Білецького і Сладковського, одне слово, тепер Станіслав Жолкевський був на добрячім коні!
Від Козловського він довідався: нижче за двадцять верст від Лубен, біля Горошина через Сулу є мілководдя — давній татарський напрямок-брід в Україну. Не роздумуючи, Жолкевський послав туди Струса, Ружинського та Вишневецького, аби вони, скориставшись тим бродом, забігли козацтво спереду та замкнули собою степ. Жовнірам пана Білецького та гайдукам Ходкевича він наказав прив'язатися до відступаючого козацького табору і не давати повстанцям спокою ні вранці, ні вдень, ні увечері, ані вночі. А сам тим часом із головними полками та загонами посопів до Лубен.
Лискучі на сонці, чорні хвилі розореної землі повільно, наче дьоготь, напливали на козацькі вози, і козаки, впряжені в них разом із кіньми, тягли свій табір до порожнього небокраю. На п'ятнадцятий день вершками тополь загостріли Лубни. Помітивши козаків, з лубенського замку обізвалась гарматами польська залога. Лобода глянув на Наливайка. Та докірливий погляд гетьмана Лободи Наливайка лише підбадьорив: тепер про замок у Лубнах, аби в нім пересидіти —відпочити, було нічого й думати. Тепер вони, хоч і з останніх сил, та виламаються у степ, а в дикім степу — спасіння.
Минаючи стріхи та принишклі віконця лубенських хат, під похиленою з горбів дерезою табір з'їжджав наниз. Гублячи з чорних коліс клапті грязюки, перші вози втягнулись на міст.
На тім березі біля мосту в затінку верб кожен при своїх сотнях темніли на конях Лобода і Наливайко. З вишневих садів, що цвіли над Сулою, спливав за водою цвіт. Берегами тремтіли очерети — в очеретах терлися коропи. Стомлені від любові, над рікою перегукувалися зозулі.
Табір вибрався в луг і в чотири ряди розтягнувся лугом. Діти позіскакували з возів, і разом з метеликами їхні сорочечки затріпотіли над травами. Діти рвали козелики, на бігу обчищали стебельця і їх, солодкавих, їли. Надихаючись прим'ятою м'ятою, опустивши зморені голови та плечі, козаки плелися поруч із колесами.
— Довго ще йти? Тут і вода, і паша! — чулося від молодих козаків.
— Ще трохи й ось-ось! —лежачи боком на кожухах, відповідав з воза Шаула. — Вже, хлопчики, недалеко. Проїдемо Солоницю, а там вже і степ... а в степу нас не вхопить ніхто... Дай, Василику, пожувати й мені! — І, взявши однією і єдиною вже рукою з ручки Василька стебельце козелика і пожувавши його, столітній Шаула приплющив очі. — Ну ж і добре!.. Скільки живу, а такого доброго ще не їв...
Раптом передні вози чимось підкинуло, їх ніби знизу підбило хвилею, вони погорбилися і почали розкочуватися для оборони. З них смальнули рушниці, а за рушницями влупило кілька гармат. По всій довжині козацького табору діти прямо з квіток повпурхували в руки до матерів, а їздові натягнули віжки: "Що там? Татари?" Табір застопорило. "Татари... татари.." — зав'юнилося від воза до воза.
Б'ючи копитами дощові озеречка, між розкиданими де-не-де білими купами квітучих тернів і глоду, навскоси через луг нісся конем Тиміш Вихорець .-Поки він долітав до Сули, до Лободи і Наливайка, півтори тисячі козацьких возів ловили його очима: хто ж то все-таки, хто напав на голову табору, — татари чи не татари? Козаки-піхотинці подістава-ли бойові лопати, жінки поховали дітей під рядна, а запряжені коні подивились одне на одного ще сумніше. Про що Вихорець говорив Лободі і Наливайкові, в обозі ніхто не чув, та за хвилину кожен міг побачити: вихопивши шаблі, з трьома сотнями своїх козаків Наливайко кинувся через луг
до передніх у потуманні возів, де стрілянина вже розбухала. А ще за хвилину по той бік Сули, з верха Лубен, крізь дерезу по глині на крупах запінених коней стала сповзати до мосту розбита Жбурова сотня. Всі оці дні від Переяслава, Пирятина і до Лубен, зашарпана жовнірами Білецького та гайдуками Ходкевича, Жбурова сотня задкувала услід за табором. Тепер, побачивши, що козацькі полки і табір вже на тому боці Сули, жовніри з гайдуками при підспілих командах братів Потоцьких, а з ними й братів Пшерембських та мадярів полковника Лепшеня напали на Жбура, не таючись. Жбурові козаки, яких вже і так безсоння валило з сідел, не витримали і подалися. Відступаючи, вони ховалися за лубенські хати, комори та стайні, нашвидкуруч набивали в сідлах пістолі й відстрілювалися з-поза причілків. Коні під Жбуровими козаками стомилися так, що були вже як відцвілі кульбаби. Коні, здавалося, вже віддали Богові душу, і тільки ноги тримали їх на ногах.
З двома сотнями реєстровців Лобода кинувся через міст Жбурові на підмогу. Та розхитаний міст почав бити коней зірваними з цвяхів дошками, і на нім на додачу вибухнуло ядро з лубенського замку. Міст провалився. Лобода повернув назад. Жбурова сотня кинулася уплав. Коні і козаки пливли у плинучому за водою вишневім цвіту, і той білий липучий цвіт набивався їм у ніздрі. Коні і козаки почали задихатися і топитись. А з гористого берега по них смалили з рушниць жовніри та гайдуки. Жовніри та гайдуки вибили б усю Жбурову сотню, якби з крайніх козацьких возів не всадили по них гармати і не відігнали їх за дерезу до принишклих лубенських хат.
До Лободи біля зруйнованого мосту, повертаючись із голови табору, підскакав Наливайко.
— Прийдеться зупинитись. Вишневецький із Ружинським і Струсом оббігли нас із цього боку Сули. І хоча напасти на нас вони не напали, та показалися, що вони є. Пане гетьмане, за п'ять верст униз по Сулі лежить урочище Солониця. Місце для табору занизьке, але коли зупинятися, то зупинятися лише там: там мочарі і болітця й добратись до нас Жолкевському буде не просто. А нам для передиху, аби не попадали коні зовсім, треба хоча би днів зо три.
— І я вже бачу, що в нас не коні, а ходячі шпиталі, — низьким і солоним голосом, уже ніби бачачи ту Солоницю, відповів Наливайкові Лобода.
Трохи нижче від Лободи та Наливайка вилізала з Сули Жбурова сотня. Від возів до неї бігли жінки, аби помогти козакам вивести коней з води, бо коні і козаки, допливши до берега, як поставали по гриви і шиї у течії, так по гриви і шиї у ній, похитуючись, і стояли. Жбур із заліпленим мокрим цвітом обличчям ненависно дивився на Лободу та його реєстровців. Реєстрові ж козаки Жбура ніби й не помічали. Вони проїжджали ставати табором на Солоницю. За реєстровими козаками важкими, стомленими рядами рушили і вози. Наливайко і його два полки потягнулись за ними останніми.
Над Солоницею ніч зійшла ясна, по-степовому кругла, її темно-сині, виткані зорями шати опустилися до небокраю й обгорнули усе на світі, а особливо Куріпочку. Повечерявши оберемочком осоки, що приніс йому якийсь хлопчик, Куріпочка лежав зі своїми кіньми-товаришами в дальнім закуті табору біля річечки, що, як і низина, звалася Солоницею. Реєстрові козаки та їхні коні полягали по той бік похідної козацької церкви, окремо від наливайківців. Там же, напнутий із волових шкір, жовтів намет Лободи, а намети Шаули, Шостака та Наливайка туманилися повстю по цей бік церкви, як іти до Куріпочки. На церкві крізь тріпочучі крильця нічних метеликів тьмяно світив золотий п'ятківський хрест. Такого великого, чорного проти місяця табору Куріпочка ще не бачив. Возами, мажарами, гарбами і навіть кибитками, усім, що рухалося на колесах, козаки обгородилися від темного лугу і темного степу. Від гористого берега козаків захищала в пітьмі Сула, а з четвертого боку, де вечеряв Куріпочка, — болотяна річечка Солониця. У таборі було повно людей — сім тисяч війська та вісім тисяч жінок-утікачок з дітьми. Табір лежав на мочарах, і з усіх чотирьох боків через його краї хлюпала темінь.
Поруч із кіньми, зі сну обнімаючи їх за шиї, на свитах і сіряках, підмостивши під голови сідла, хропли козаки-вершники, а козаки-піхотинці обводили табір суцільним ровом. Було їм там тісно, і вони поспішали. Схилені спини в рову
перегиналися під зорями, наче хвилі, а темні чубаті голови ходили, наче темні дзвони. Одні копали, а другі нагрібали вали. На стікаючих водою валах гармаші з Наливайком дулами на Лубни, на луг і на степ лаштували гармати. Вийшли з табору і жінки. Низьким півколом, покрадьки, по коліна у рясці, тьмяно зблискуючи серпами, вони жадібно жали над Сулою молоду осоку та молодий очерет. За жінками у світлих прокосах чувся хлюпіт дітей. Діти складали водою пахнуче жниво в оберемочки та снопи і, перелізаючи в табір через вози, бігли віддавати його знесиленим коням. Козаки ж реєстрові посмоктували люлечки-носогрійки, купчилися зокола намету гетьмана Лободи, й поміж їхніми сидячими гуртами глухо терлося мовчання. Від того мовчання Куріпочці пахло жаб'ячою м'ятою — духу її Куріпочка не любив і боявся.
З темені перед ним удруге з'явився той самий хлопчик, і аж тепер Куріпочка пізнав у ньому Василька, того Василька, що любив кавуни і очі в якого золотіли на все лице. Василько знову поклав перед ним оберемочок осоки, затим дістав з-за щоки яєчко водяної курочки, покрутив поміж пальчиками, похвалився перед Куріпочкою, підтягнув шлеєчку на плече і з мочара на мочар знову пострибав за церкву у темінь.
Василько побіг, а на копито Куріпочці з осоки виліз равлик. Він причвалав із власною на спині хаткою, що вона, як для Куріпочки табір, правила йому і за фортецю. Синіми ріжками на Куріпоччинім копиті равлик узявся прикочувати до себе росу. Вона була кругла, як ніч, біла, як рисове зерно, і через те важкенька. Підкотивши росу до губок, равлик припав до неї і пив її, пив; коли ж допивав до половини, з того боку Сули до Куріпочки донеслося дихання невидимих із ночі польських коней. Саме в цей час до нього піддибав Наливайків Резі. Він дослухав те чуже хоркання чужих коней, ліг обіч Куріпочки й темно заплющив очі. Куріпочка ж слухав далі: разом з натужним хорканням почулось іще й вищання коліс, передзвін стремен і лякливе бряжчання зброї — то підійшло головне військо Жолкевського. Воно ще довго вовтузилося на тих кручах-горбах над Сулою, а коли вмостилося, Куріпочка звідти почув, і не лише почув, а й розібрав притишені голоси бойових польських коней. "Он вони стали під нами у низині за Сулою на Солониці, — балакали польські коні. — І серед них той самий Куріпочка, що від нього неможливо втекти, а коли утікає він, то його неможливо догнати. Тепер ми нарешті його завоюємо і разом із сотником Петром Жбуром продамо туркам у полон!.." — "Не продасте, бо не завоюєте! — з табору через Сулу відповів польським коням Куріпочка. — Ми з моїм господарем сотником Петром Жбуром по половах ходити не будемо, бо ви нас ніколи не завоюєте, ми — душі вільні!.."
Резі біля Куріпочки придрімав, коли в лоба йому влупився, заґавившись, вогкий із темені хрущ. Резі зірвався на ноги і заіржав. Він подумав, що його вбито. Куріпочка пирхнув і заспокоїв Резі, бо від хрущів, коли вони б'ються об коней, коні не помирають. Резі вгамувався, та лягати більше не захотів, і його під червоним місяцем біла грива відливала червоною міддю над Куріпочкою до ранку.
Удосвіта на постріл від козацького табору з'явилися польські дозори, їхні голови і голови їхніх коней завиринали з туманних очеретів і лоз. Зі жвавих пересувань дозорців зробилося видно, що до Жолкевського підійшли свіжі команди жовнірів. Козаки з-за возів лише виглядали — табір зачаєно передихував, він поволеньки набирався сил. Коли посвітлішало й туман поприліг, став коню до колін, з лугу і степу випірнули загони Ружинського, Струса та Вишневецького. Вони, як і вчора, перед козаками засвідчилися і не напали, вони лише показалися, що вони є, і попримирали за терновищами та глодом. Лише червоний жупан Кирика Ружинського на білих квітучих тернах горів іще червоніше. Червоніше, аніж тоді, коли Наливайко його скупав під Білою Церквою в Росі при такому ж легенькому туманцю...
На притихлому з ночі горбі сидів на коні Жолкевський. Його малинова під підборіддям брошка на драповому кунтуші іскрила через Сулу на козацький табір гострим вогнем. Обіпершись руками на гриву коня, Жолкевський згори дивився на обережний табір. Жолкевський бачив: наливайківці з Наливайком і реєстрові козаки гетьмана Лободи ташувалися окремими кишлами. Спільна для них була лиш їхня похідна церква, що золотіла хрестом над усіма ними. Помітивши той золотий православний хрест, патер дон Комулео, що разом із князями та полковниками чипів у свиті Жолкевського, зашнурував губи до посиніння. Та не сказати Жолкевському про те, що його вразило, Комулео, як завжди, не міг. Він підступив уже було до нього конем, розшнурував нежонаті губи, та Жолкевський блиснув до патера брошкою так, що той лише по-яструбиному к'якнув і замовк, як мовчить до пори ядро, забите в дуло гармати. А гармаші, як і драгуни, і гусари, вже були наготові. Драгуни і гусари вже рихтувалися внизу під Лубнами перейти підправленим за ніч мостом на козацьку боковину ріки. Ополченці, ландскнехти та пікінери й команди чиншової шляхти на тому боці вже темніли і шикувалися там до бою. За ними, попліч з гайдуками Ходкевича, Буйвіди й Огінського, бовваніли полки Потоцьких, загони братів Пшерембських, Курцевича, Стані-славського, Фредра, Собеського, Бекеша, Чарниковського, Плесневецького, Заславського, Горностая, Рурського, Тар-навського, Білецького і Сладковського з кіньми, шаблями, рушницями, списами — всі вже були на тій стороні.
Жолкевський оглянувся на свої гармати: з глиняних круч так само, як він згори, вони холодними жерлами дивилися на зачаєний табір. Поруч із купами ядер і рядами жаровень, де напікалися ключки, горбатіли за роботою гармаші та їхні підручні. Жолкевський перехрестився і махнув гармашам рукою. Повітря здригнулося. З круч разом із гніздами стрижиків обвалилася в берег глина. З вишень над Сулою рясніше западав цвіт, а коні гостро застригли вухами.
Першими на козаків рушили ополченці, ландскнехти, пікінери й команди чиншової шляхти. За ними, від мосту, розгорнувшись крилатим півколом, сяйнули на сонці сталеві кіраси гусарів. Гусари, а з лівого боку від них і полки драгунів та гайдуків, як і полки жовнірів, аж до ледь видних на обрії загонів Ружинського, Струса та Вишневецького, — всі вони одночасно, від шаблі і до копита, грізно гойднулись і пішли на табір. І степом, і лугом, і від Сули на принишкле за возами козацтво погецало кевкання конячих селезінок, брязкіт гнуздечок та причавлений запах трав. Усе польське військо бриніло — його обліпили коники. Потривожені копитами та чобітьми, лугові коники, рятуючись від загибелі, повистрибували жовнірам і гусарам, драгунам і гайдукам на щоки та вуса й засюркотіли з відчаю так, що їхній сюркіт через Сулу почув на горбі навіть Жолкевський. Він торкнув острогами коня і з'їхав униз до Лубен через міст на той берег до свого війська. Настороженим роєм за ним гарцювали його ад'ютанти.
Польські гармати гримнули вдруге. Десять ближчих до річки возів із козаками в бризках грязюки та кіпоті піднялися на вибухах. Вози з козаками якусь мить над низиною зависли, постояли над Сулою, а вже тоді, з розкиданими в повітрі колесами та шапками, знову осіли на мочарі.
Лави Жолкевського наближалися до табору. Ось вони вже від нього на постріл... Ось вони вже від нього на півдороги польоту кулі... Табір люто мовчав. Козацькі ожити, рушниці та гаківниці, а з ними й гармати замість набоїв ніби понабирали в дула води — поніміли та поціпеніли. Чого, чого чекали вони?! Єдине, що дихало за возами, це в козацьких зубах лю-лечки-носогрійки — з них вилися димки і потріскував тютюнець...
Польські гармати гримнули втретє. Та добили вони, як вперше і вдруге, лише до крайніх від річки возів. Далі вони не добили.
Польські полки перейшли на біг. Земля пішла дугами, і аж тепер уже нарешті козаки-піхотинці за ровом, валами та колесами — так само, як і кіннота посеред табору, — спроквола заворушили зброєю: шаблями, рушницями, косами і ціпами, ратищами та бойовими лопатами. Гармаші до гармат схилилися нижче, як раптом... раптом сталося те, чого не чекав жоден козак: за яких-небудь двісті кроків від табору польські полки зупинилися! Усі — до копита і до ноги! Мов зачаровані! И відразу ж із других чи третіх їхніх задиханих лав, якраз навпроти намету гетьмана Лободи, з білими штандартами у руках з'явилося двоє вершників — начальник розвідки Жолкевського Януш Козловський та посланник польського короля Збігнєв Ясельський. По важких болотяних вусах Петро
Жбур упізнав його зразу! "Хабіджа!.." — промайнуло в Жбуровій голові, і він почув її голос. "Цінь!.. Цінь!" — над Петром і Куріпочкою, над Солоницею і табором цінькнув голос пролітаючої синички...
Вершники зупинилися біля рову і прокричали, що вони є парламентарі і що ідуть вони для переговорів. Лобода, що застиг на коні біля церкви попереду готових до бою своїх реєстровців, уклав шаблю у піхви та гукнув до возів козакам-піхотинцям, аби вони вершників пропустили.
По скиненому через рів дощаному настилу, зсутулившись під поглядами козаків, вершники під'їхали до Лободи, і він, привітавшись, запросив їх разом зі своїми сотниками до свого намету. Про Наливайка Лобода ніби й забув. Наливайка для нього ніби тут і не було — ні його самого, ні двох його кінних полків та за возами козаків-піхотинців. Наливайківців як ошпарило. Частина їх від возів, частина на конях посунули до реєстровців. Та реєстрові козаки намет Лободи оточили й шаблями, що були оголені проти поляків, тепер нагострилися проти своїх — козаків Наливайка.
Блідий Наливайко скочив з коня й разом із Шостаком, Оливкою, Жбуром і Шийкою поспішив до намету Лободи. Реєстрові перед ним розступилися, та дорогу Шостаку, Оливці, Жбурові й Шийці загородили. Наливайко зайшов у намет, і по хвилині звідти долинув його страшний голос: "Не буде цього! Ніколи! Ніякої здачі зброї! Бо як здамо Жолкевському зброю — він виріже нас до ноги! Це, пане Лободо, зрада! Зрада і більше нічого! Я йду від вас геть! Я йду до свого війська!" — "Не відпускайте його! — закричав Лобода. — Бо тоді ми всі пропадемо!.." З намету почулися штовханина, борсання, хрип і сопіння. Шостак, Оливка, Жбур і Шийка ринулися крізь реєстрових на поміч до Наливайка, та були збиті на землю. "В'яжіть його! В'яжіть!" — знову з намету закричав Лобода, та не докричав. Гримнув постріл, і його високе дорідне тіло вивалилося з намету на мочарі — прямо на збитих з ніг реєстровцями Шостака, Жбура, Шийку й Оливку... Наливайківці пішли з шаблями на реєстрових, а ті на них. Шаблі й ціпи, лопати, коси та ратища, все, що призначалося бити поляків, пішло бити своїх. Ні розпач і квиління дітей, ні благання та прокльони жінок не зупинили ні тих, ні тих. Знесені голови та відчахнуті руки летіли над табором, як під час бурі чи смерчу, і спину їм не було... Куріпочка біг із відрубаною головою. З його шиї, де була голова, темним снопом била кров і обливала і наливайківців, і реєстровців. Куріпочка добіг до церкви й, зіпершись на неї копитами, поливаючи кров'ю і церкву, так стоячи і вмер... "Оксано..." — шепотів уже мертвий Тиміш Вихорець, і його фіалковий вихорець, обвіваючи Тимошеві губи, і сам уже згасав назавжди.
— На табір! — крикнув Жолкевський, і його військо зірвалося на козаків, що вже дорубували один одного. Ополченці та гусари, драгуни і жовніри перелізли через вали, вози і накинулися на закривавлений табір, а наливайківці і реєстрові, помітивши, що зокола на них скачуть і біжать війська Жолкевського, нарешті зогляділися і побачили, що вони наробили... Через мить вони уже об'єдналися і спільно пішли на поляків... Та було запізно...
Жолкевський від мосту рвонувся було й собі, аби живого чи неживого першим побачити зваленого ним Наливайка, та в кривавому місиві бою був збитий своїми ж ополченцями разом з конем у багнюку при березі. Тяжко ударений, він лежав на спині по вуса в зеленій рясці і крізь ряску дихав. Проз нього бігли та скакали його війська. На перших порах Жолкевський щось було до вояків лепетав, та їм було ніколи й не до нього. А потім вони про нього забули. З ряски, де він лежав, що робилося в таборі, він уже не бачив. Та все він бачив перед собою в небі на хмарах, бо прозорі весняні хмари, пропливаючи над Солоницею, все, що там відбувалося, відсвічували, як у дзеркалі, й проносили-забирали з собою. Хмара за хмарою над очима Жолкевського, спливаючи за Лубни до Дніпра, показували йому, як його драгуни та гусари дорубували останні сотні наливайківців і реєстровців. Одна, спливаючи, хмара відсвітила йому, як у болоті при річечці Солониці, тікаючи невідомо куди, топилися з дітьми жінки. Ще одна хмара-дзеркало відбила йому, як запорізькі полки Кремпського та Підвисоцького, знову підійшовши з Дніпра Наливайкові на підмогу, пересвідчилися, що на Солониці
їм уже робити нічого, і повернули додому, на Січ... І на останній хмарі Жолкевський побачив, як з-під намету Лободи жовніри витягнули непритомного, зв'язаного Наливайка. Його, а з ним помотузованих Шостака, Шаулу, Оливку, Жбура і Шийку. Жовніри кинули їх на вози, і остання ця хмара повезла Наливайка з його полковниками та сотниками на захід, у полон, на загибель у Варшаву.
Жолкевський заплющив очі. Калабатину, де він лежав, так само, як і його вуса та малинову під підборіддям брошку, почало затягувати дрібненькою ряскою.
Із круч над Сулою падав вишневий цвіт, і його зносило за водою...
1986-1992 рр. Київ.