Відкинувшись у сідлі, Станіслав Жолкевський бачив і слухав, як у нього над вухом наливається соком і гуде, набухаючи, сиза вишнева брунька. З вінницької сторони, звідкіля підходило його військо, чорними хвилястими роями прошуміли шпаки, а за шпаками, нижче від них, сірі, як відгорілі вогнища, наздоганяючи одне одного, простудженими голосами прогерґотіли гуси. Гуси протягнули над табором, над козаками і заґе-ргали над ними тривожніше. Наливайків ці саме зв'язували колеса залізними ланцюгами та кашляли так, що від кашлю на них ходили шапки. Козаки ніби зсохлися і стали як витіпані негодами будяки. А розлогі колись їхні вози зробилися наче вужчими, лише колеса, як завжди, стирчали в них по боках і, наче вуха, вслухалися на чотири далечини. Жбурова сотня гострила об колеса шаблі, і білі, як проліски, іскри застрявали в козацьких чубах і вусах. Ковалі темними молотами клепали на ковадлах бойові лопати. Хто з козаків певніше примощував на возах ожити та гаківниці, а хто, вже по шию в тумані, ховав за пазухою торбинку з порохом, аби не відсирів... Під ногами чорніла земля, а над туманом досинювало небо. Туман і земля йшли потихеньку на вечір. Коні вже ледве взнавалися — чорних коней на чорній землі вже не було видно зовсім, а білі, булані та сірі ще трохи вгадувалися.
Раптом з білоцерківського замку ревнули гармати. Та шестеро ядер профуркотіли не в бік Наливайкового табору, а як на міст через Рось: Кирик Ружинський всмалив собі за спину. Щось у нього за спиною трапилося...
Кирик Ружинський, паволоцький князь, брат знаменитого кошового отамана Запорізької Січі Богданка Ружинського, що двадцять літ тому, визволяючи з Криму невільників, побив із козаками під Перекопом татарську орду, а побивши її, сів на чайки і через Чорне море пішов на Туреччину — Синоп, Трапезунд і Константинополь, пограбував їх і, повертаючись із моря додому на Січ, напав на турецьку фортецю Аслан, яку турки звели в пониззі Дніпра, аби запорожців не випускати в море. Фортецю Аслан Богданко узяв і спалив, підірвав порохом, та, підриваючи її, загинув і сам... Тепер його менший брат Кирик, прийнявши віру і руку Польщі, лупив з гармат по мосту, бо по нім через Рось під крило Наливайка бігли його, Ружинського, села. Князь Кирик Ружинський був сама помста і ненависть: із наближенням Наливайка його землі та села, що лежали неподалік Білої Церкви навколо Паволочі, враз покозачилися і підняли проти нього шаблі, вила та ціпи. Кирик, маючи сотню стражників, кинувся їх топтати. Він став вирізати усіх чоловіків. Обезумілі жінки побігли з хат світ за очі. Та світу такого вже не було: по Київщині і Поділлю, Волині й Галичині чиншова шляхта, знаючи, що армія короля Речі Посполитої під орудою Станіслава Жолкевського гониться за Наливайком, піднеслася духом. Шляхта почала збиратися у команди і тесати палі: палі вбивалися в землю, а на їхні затесані гостряки саджали повстанців, щоби ті гостряки вилазили їм через горло...
Ще кілька разів Кирик гарикнув із гармат і плюнув. Він плюнув на них та вилаяв гармашів, що били абияк, мовляв, туман заслонює очі і через те ядра падають не на міст, а в Рось. Осатанілий Кирик кинув стражників у сідла. Пригинаючи молоду кропиву, ворота замку розчинилися і, наче зірвані з цепу, його горлохвати, пересвистуючись нагайками та канчуками, вигецали за муровану стіну й люто пішли на жінок галопом: на українських жінок і дівчат стражники люті були давно — до них ніколи не можна було підлататися, бо заміж вони виходили тільки з любові та лишалися вірними своїм чоловікам до гробу...
По заголеній від туману Росі мовчки, без галасу, жінки з дітлашнею та підлітками вже перебігли міст і, пригинаючись за валами, минаючи підмоклі хати, метнулися до табору Наливайка. Та в поле вони не вибігли. Стражники наздогнали
їх ще перед лозами біля олійні і, скособочившись із сідел, заходилися полосувати. У прибережнім татарськім зіллі, падаючи грудьми, жінки ховали під собою дітей, а голови обнімали руками, бо стражники били й по голові... Сам Кирик Ружинський не нагинався. Він лише гарцював навколо побоїща жеребцем і сам, як той жеребець, горів у сідлі в червонім жупані. Очі його прогрібали ближчий і дальший лозняк, чи нема небезпеки. Та небезпека була. Вона вже з'явилася. Наливайкові чатові вже сповістили про все у табір: з табору понад туманом, не гаючись, заскакали шаблі! На притемнілім небі вони загострили над білим селищем, і було їх штук сто, не менше.
Небо з шаблями понад туманом заряботіли в очах Ружинського, і шия його скам'яніла. Не в змозі її повернути, не обертаючись, він прокричав своїм верзюкам покидати жінок і замість нагайок та канчуків хапатися за рушниці!
— Пане польний гетьмане! — притримуючи при поясі палаша, до Жолкевського під'їхав полковник Лепшень. — Чи не взяти мені сотню-другу своїх мадяр і перебігти мостом князеві на підмогу?
— Стійте, полковнику, біля мене й не ворушіться! — відкусив з гілки вишневу бруньку Жолкевський. — Я бачу все.
І він через воду бачив: козацькі шаблі набирали розгін. Ось вони вискочили з туману, і під їхніми лезами відкрилися припалі до грив голови козаків та прогнуті під сідлами коні. Проскакавши з верству, козаки розшугнулися на два потоки: півсотні відігнулися до Білої Церкви, аби перетнути дорогу стражникам у замок, а друга півсотня, підхльостуючись лозняками, берегом Росі пішла на Ружинського з низу. І вів її Наливайко. Жолкевський пізнав його зразу, бо й тут, як колись на Дністрі, Наливайко скакав не пригнувшись у сідлі, а відкинувшись у ньому спиною і головою, і в тім його летючому, відкинутім спокої відчувалася така сила, напруга та розмах, що як тільки він розігнеться, зведеться у стременах і розріже повітря шаблею — не ухилиться вже ніхто!.. І гнідий, ніби з клаптем туману на шиї, його білогривий кінь був йому до лиця: його чортосхожий кінь ніби й не біг, не мчав, не летів, а відразу ж ударив грудьми жеребця Ружинського, що той разом із князем упав
сторч головою в Рось — червоний, як жар, князів жупан за-шкварчав у воді, потемнів і погас.
Заскочені козаками стражники застрибали кіньми в запінену течію, підхопили тонучого Ружинського та попирхали вусами через хвилі до польного гетьмана на той берег.
— Хлопи є хлопи! А ще вважаються — шляхта! — потоншеними губами прошепотів Жолкевський.
А наливайківці повкладали в піхви шаблі, позлазили з сідел, взяли на плечі й на руки зарюмсану дітлашню, коней передали жінкам і під кружляючим гусячим герганням подалися полем до табору: козаки, обліплені дітьми, попереду, а за ними з їхніми кіньми жінки.
Залишився лише Наливайко. Він під'їхав до Росі і, поки його чортоокий глядько пив з неї воду, також вклав шаблю у піхви, витер об лікоть лоба й сухим темно-горіховим поглядом затримався на Жолкевському. Дивлячись через Рось, вони, як і колись над Дністром, нахилом голови привіталися один із одним, побажали, як причулося полковнику Лепше-ню, один одному "на добраніч", ще якусь мить так постояли і розійшлися: Наливайко на своєму Резі, що облизував губи, поскакав лозняками до війська, а Станіслав Жолкевський, аби не схопити біля води нежитю та кашлю, піднявся вишняком вище під гору. Шляхом, що йшов з Вінниці і Сквири на Білу Церкву, по мосту через Рось знову затупотіли нові гурти жінок-утікачок. Тепер їх бігло не два гурти і не три. Тепер над рікою, впоперек їй, з плачем дітей бігла іще ріка! "Ці вже тікають не від Ружинського, а від війська мого! — Жолкевському враз відлягло від серця. — Отже, військо моє недалеко!.."
— Пане польний гетьмане! Знову біжать! Нові! — Посірілий, як старий гриб-дощовик, Кирик Ружинський викручував натільну сорочку.
— Його народ тікає до нього! — як завжди захоплено, вигукнув полковник Леггшень.
— Нехай тікає!.. — і Жолкевський Легшеню більш не сказав нічого.
Туман налягав і став як овечий сир. Від шляху, де вже іржало і чвакало, збризкувало зброєю та перехоплювалося озвірілими голосами, перед Жолкевським з'явилися ті, кого він чекав: слуцький староста князь Ієронім Ходкевич, брацлавський воєвода князь Януш Збаражський та староста Юрій Струс, підстароста білоцерківський князь Булига Курцевич, могильовський полковник Буйвіда, пан Станіславський і капітан німецьких ландскнехтів і пікінерів Вернер. Полковник найманої мадярської кінноти Лепшень і паволоцький князь Кирик Ружинський уже були тут, біля нього. Начальник розвідки Козловський доповів Жолкевському, що великий литовський гетьман князь Радзивілл-Сирітка та син князя Острозького княжато сенатор Януш Острозький ось-ось на підході і завтра до вечора мають надійти.
Князь Януш Потоцький, що зняв і веде два полки драгунів із Молдови, через розгаслу дорогу затримується і має прибути днів через два, не раніше.
Перш як запросити панство в шатро для наради, Жолкевський ад'ютантові наказав: військам переходити міст і ташуватися понад Россю. Зброю не випускати з рук.
(Продовження на наступній сторінці)