Докія переночувала у когось, видно, із сусідів, Дем'ян — у замку, й увесь отой вечір і ніч і теперішній ранок Дем'янова хата і тиша у ній належали обом лише їм — Северинові та Галі... Вони лежали пригорнені сном, і Наливайко обнімав Галю двічі відразу: один раз тут ось, у хаті, на ліжку, а другий — серед поля у снігах уві сні... Обнімана двічі водночас, скупана у любові, Галя чула й не чула, як знадвору постукало
і голос княжого маршалка запитав, чи можна зайти. Голос його спинався ніби навшпиньки. "Не можна!" — крикнула з хати тиша, та маршалок її недочув, постукав у двері вдруге і сказав, що пана Северина Наливайка просить до себе князь...
Князь Василь-Костянтин Острозький саме перед Водохрещем повернувся з Італії, з Абано, де, як завжди серед зими, відпочивав на водах. Та і тепер Італія його не нагріла: князь як мерз, так і мерз, а вуса і борода та вовча шуба на нім посивіли іще більше... На замковій вежі, в горішній, мурованій сивим каменем кімнаті, спиною до каміна й очима у вікно-бійницю, князь стояв на колінах під рукою Дем'яна і сповідався. Тепла Дем'янова рука лежала в нього на тім’ї, і князь про щось шепотів, не чуючи й сам про що. Він дивився у бійницю, туди, за Горинь, у замети, за шелюги, де два роки тому зворохобився його, князя Острозького, сотник Северин Наливайко: розігнав польське військо, рубонув шаблею по голові сина Януша та разом із надвірною сотнею пропав у снігах, здавалося, навіки...
Тепер він ось мав зайти. Срібним голосом за дверима тир-ликнув дзвоник.
— ...і Господу-Богу нашому... —дошепотів Острозький.
— Амінь. — Дем'ян попідруки звів князя на ноги.
У дверях, розсунувши розділену навпіл темно-зелену завісу, з'явився маршалок.
— Ваша величносте, гетьман Северин Наливайко! Острозький війнув бородою.
— Просіть!
Дем'ян відступив до вікна, що різалося на Горинь, а маршалок зник. У кімнату ввійшов Наливайко... Побачивши його в цю хвилину, князь відхитнувся плечима назад до вогню, до каміна й посивів більше: в Наливайкові він побачив молодого себе!.. У білому, до вишневих чобіт, кунтуші князь білів перед собою сам: випростаний і кріпкий, з усіма під вусом зубами, з синіми під очима від нічної любові пругами, і погляд у нього стояв... Князь закашлявся і зігнувся, зігнутий, кашляючи, постояв, а коли підняв голову, то ніби одягнув на себе сиву бороду й вуса знову. Він знову лишився перед собою таким, як був: старим і недужим, і перед ним стояв не він молодий, а молодий Наливайко.
"І все-таки Северин, а не ти, — пролетіло в князевій голові. — Тепер ти вже бачиш, що дипломатією не захистишся, а оборонишся, мабуть, тільки шаблею. А шабля в руках, слава Богу, у нього, і слава Богу, що є в нас рука, яка шаблю держить... Поможи йому, цему хлопцеві, бо все-таки він, а не ти — остання надія..."
Тримаючи рівно погляд, він підійшов до Наливайка. Високі, вони обидва дивилися один на одного рівно, і нікому із них не доводилося очей ні опускати, ні піднімати. Князь Острозький сказав:
— Гетьмане, даю вам тисячу коней, і тікайте.
— Коли? — примружився Наливайко.
— Що — коли? — перепитав його князь.
— Тікати чи коней?
— І те, і те.
— Щезати відразу?
— Біда.
— Хто?
— З півдня — Жолкевський. Із заходу — син мій, Януш. Король, єзуїти і він себе сам на вашу загибель благословили. З півночі — Радзивілл і Ходасевич. Зі сходу, гетьмане, вам у спину лаштують свої команди Кирик Ружинський і Струс.
— Чималенько назбиралося їх! — посміхнувся Наливайко, склав руки на грудях й опустив голову. — Доведеться тікати. Лише куди? У пустелю? Так і пустелі ж в Україні нема...
— Северине, спробуй іще помиритися з Січчю, — заговорив від бійниці-вікна Дем'ян. — Пошли...
— Ні! — перебив його Наливайко. —Я вже там був. Запорожці у Дніпрі мене вже скупали. Удруге купатися у Дніпрі я не хочу.
— Северине, послухай мене! Прошу тебе на колінах: іди з військом на Січ! Скажи запорожцям, що так і так... що може загинути все, що ти розпочав!
— Вони не повірять мені. Вони не забули П'ятки. Вони не простили її мені і не простять. Хто-хто, а я вже їх трохи знаю: для них їхня гордість — усе, хоч би й запався світ!
— Я, Северине, бачу, що в цьому і ти недалеко від них утік...
— Поки що, Дем'яне, доводиться тікати мені від поляків у себе вдома, в Україні...
— Северине, — прихилив Наливайка до себе князь, — ходімте краще та пообідаємо...
Крученими камінними східцями вони спустилися з вежі униз і пішли до круглої зали. Проходячи галереєю під поглядами зі стіни, із портретів княжого роду, Наливайко глянув на Галицького. А той на нього. З глибини трьо хсотп'ятдесяти літ, у королівській короні на голові і з ханською пайзцою на шиї, з перерубаним носом, Данило Галицький дивився на Наливайка тихо. Наливайко пристояв. Князь і Дем'ян оглянулися, пристояли і собі, а за хвилину, минаючи слуг, вони усі втрьох увійшли до круглої зали.
З круглих вікон у залі золотими полотнами на паркеті стелилося сонце, і на тих золотих полотнах спинами до святкового столу стояли друзі князя Острозького — його Академія.
Наливайко вклонився. Князь обвів рукою присутніх.
— Я, пане гетьмане, думаю, що вам нікого представляти не треба. Ви, як і ми, всі один одного добре знаємо, а через те сердечно лиш привітаємося й обнімемося, як брати.
Першим до Наливайка підійшов ректор Острозької Академії Кирило Лукаріс. Він обійняв Наливайка і сказав:
— Прийміть, пане гетьмане, глибоке моє співчуття... Сказав, відійшов і став попліч із князем і Дем'яном.
— Гетьмане, глибоко вам співчуваю... — так само, як і Лукаріс, прошепотів Мслетій Смотрицький.
"Співчуваю... глибоко співчуваю..." — вслід за Лукарісом і Смотрицьким говорили і Никифор, і Лятош, і Полеурус.
"Чому це раптом усі мені співчувають?" — подумалось Наливайкові. Він подививсь на Дем'яна і звернувся до всіх:
— Панове, я, здається, не все розумію. Ви мені співчуваєте, ніби мене вже нема. Ніби ви вже, панове, на моїм похороні. Але ж я іще є! І помирати я не збираюся. Ні я, ні моє військо!
Усі розгублено переглянулись. З подивом і так само розгублено глянув на академіків і Дем'яна князь.
— Северине, — сказав Дем'ян, — у цю неділю в Гусятині гусятинський пан-папежник Калиновський убив нашого батька...
Наливайком хитнуло, і золоті з вікон полотна темно почервоніли.
— Тепер, панове, поспівчуваю і я: і королю, і всім папежникам, — тихо сказав Наливайко, і його очі взялися морозом...
Увечері того ж самого дня, на Івана Хрестителя, Наливайко підняв Жбурову сотню і погнав на Гусятин. З Гусятина він кинувся на маєтки Потія і Терлецького. Сажа та дими лягли на волинські сніги...
Станіслав Жолкевський квапився як вві сні. Він відчував, що як тільки Северин Наливайко зі своєю тисячею козаків об'єднається з Шаулою і Лободою, а там іще раптом підможуть і запорожці, тоді хто кого — він їх чи вони його — невідомо. Навіть коли Наливайко з Шаулою і Лободою і не з'єднається, а вискочить у Дике Поле без них, то й тоді невідомо що буде, бо в Дикому Полі його не дістанеш і не знайдеш!.. Тому, не чекаючи Януша Острозького, Ходкевича і Радзивілла і поки не наступили весняні тумани і не розгасла земля, Жолкевський, пірнаючи кіньми у снігах, із Молдови пішов на Крем'янець, а з Крем'янця на Острог. Та з Острога Наливайко вже вийшов. Жолкевський кинувся за ним. Через Лабунь і Чорнаву, Марциріци, Остропіль, Старокостянтинів і Пиків, через річки Вільшанку, Себеж і Сині Води польський гетьман хекав за українським і через Корсунь двадцять восьмого березня тисяча п'ятсот дев'яносто шостого року викотив Наливайка на Білу Церкву.
"Або я скручу йому в'язи тут, або вже ніколи! — думав Жолкевський у сідлі на коні перед Білою Церквою. — Або тут він від мене вирветься і знову збере усіх своїх розбишак і буде варити воду ще довго, або ж я розв'яжуся з ним тут назавжди! Два роки минуло, як Наливайко підняв повстання, і я до сих пір з ним не впорався! Хоча по-справжньому я за нього й не брався: то Газі-Гірей, то турки з німцями, то Молдова... Тепер я погнався за ним, женуся вже другий місяць, він вислизає з-під мене й не залишає слідів. Моє військо в туманах блукає, у своїй гонитві за ним мої коні калічаться та падають; я шлю королю листи, прошу харчів і грошей — нема. Лише звістка від коронного гетьмана Яна Замойського, що він наказав Янушеві Потоцькому, аби той ішов з Молдови до мене..."
З трьома охоронними сотнями мадяр і їхнім полковником Лепшенем на пригорі у садку, відкинувшись на луку сідла,
Жолкевський сидів перед Россю й Білою Церквою та поверх низенького туманця тягнувся поглядом через воду до Наливайкового війська. Біля урочища Гострий Камінь возами у п'ять рядів Наливайко ставав табором. У настовбурчених будяках козаки лаштували гармати. Не кваплячись, вони наставляли жерла на замок, куди вже ускочив зі стражниками Кирик Ружинський. Козаки розвертали гармати між будяками на міст через Рось та цілилися, як подумалося Жолкевському, прямо йому в малинову під підборіддям брошку.
(Продовження на наступній сторінці)