Козацтво і вухом не повело, не ворухнуло під носом навіть бурулькою. Хоч ні! — дехто з нетяг, аби не чути Оливки і Шостака, натягнув кожуха на вуха. Оливка перевів з-за плеча на руку рушницю. Та його постріл почули хіба що коні і в лісі вовки. Шостак перекрутився конем біля Димка: на двадцятьох оббитих із країв залізом, розкидистих розвальнях Димко з гармашами біля гармат цурпелилися посередині обозу і сніговою окришиною розтирали один одному білі щоки.
— Ану ж, Димцю, підніми товариство гарматою! Димко дістав із череса сколоте збоку кресало, викресав
із нього іскру, трут задимів, гармата мотнула дулом. Саме цієї миті Наливайко грівся біля Резі, тупцював біля нього у валянках, коли над шапкою прошваркотіло ядро. Воно впало під лісом, і пороша, що піднялася від вибуху, на землю і не осіла — вона замерзла в повітрі... Від гарматного пострілу лише кількоро козаків в'яло розплющили очі, кисло глянули крізь Оливку і Шостака, мовби їх над козаками й не існувало, промимрили щось і знову склепили повіки.
Віспяні ямки на лиці Шостака почервоніли.
— Ну і чортові душі! Не хочуть!
— Нема на них Жолкевського або Радзивілла! Отоді б знали, як замерзати! — Оливка напружився, що б, окрім гарматного пострілу, придумати ще, аби звести козацтво на ноги. Та нічого такого придумати він не придумав, лиш у голову війська прокричав Наливайкові:
— Гетьмане, пропадаємо! Ніхто не слухає!
Та Наливайко й не оглянувся, бо його оточили У Пу, китайці і євнух. У Пу розкидався руками, євнух перекладав, а китайське вояцтво піднімало над головами свої нерозлучні піки, штрикало ними в мороз, ніби показувало Наливайкові і його війську найкоротшу дорогу на небо.
Шостак скочив із сідла, перескочив у сани Димка і сам власноручно затовк у дуло гармати ядро. Затим він узяв у Димка кресало й трута і перед тим, як вибити іскру, наказав десятьом гармашам, що їхали з гарматами в санях позаду, приготуватися з ним, і через хвилину махнув рукою. Гармати гримнули разом. З кінської упряжі залущав, відколюючись, змерзлий іней. Посеред поля знялася одинока ворона, — як вона там взялася й чому? — і, немилосердно каркаючи, полетіла до лісу, на Бихів. Від раптового грому гармат китайці біля Наливайка мимоволі поприсідали, лише козаки... лише козаки мовчки перевернулися в санях з боку на бік, і ніхто Оливці та Шостаку не показав з кожуха навіть ока. Розтручуючи кіньми китайців, Шостак з Оливкою підскочили до Наливайка.
— Гетьмане! Гармати їх не беруть! Що робити? — Розчер-вонілі віспяні ямки на обличчі полковника Сашка Шостака поблідли і стали схожими на вощину. — Я, гетьмане, не знаходжуся, як їх підняти!
— А може, — Оливка подививсь на У Пу, — попросимо панів китайців роздрухати наше козацтво — познімати його з саней і прямо в снігу вкопати на ноги! Як ви, діду, на це?
Євнух переклав.
— Непогамовний! — сказав Наливайкові, а заразом відповів Оливці У Пу. — Ми би все це зробили, та боїмося. Бо шаблі в козаків хоч і недовгі, та замашні.
— Не бійтеся! — напосідав Оливка. — Наші хлопці, ви ж самі бачите, від морозу які? Вони не те що рушницю чи шаблю, вони себе підняти не можуть!
— Слава, цур тобі пек, непогамовний! — проскімлив У Пу Наливайкові. —Ти хочеш цього? Ти наказуєш? Чує моя душа, що не бачити нам з тобою Китаю, як сьогодні заходу сонця...
— Де наші довбиші і литаври? — раптом запитав Наливайко Оливку.
— Литаври? Які литаври? — не втямив Семен.
Над заметами, над вечоріючими снігами, над похнюпленими під вечір кіньми, над невидним у санях військом литаври спочатку заговорили неголосно і непевно. Чи то палиці перемерзли, чи перемерзла напнута на мідних чашах волова шкіра, чи, може, в довбишів ще як слід не розходилися руки. Литаврові голоси спочатку зашелестіли, як очерет, і, як очерет, нагнулися над лежачими козачими шапками і кожухами, над схованими під ними обличчями. Коні від того шелесту запряли вухами, їхні ніздрі заграли, очі стали кругліші, а Наливайко з Оливкою і Шостаком відчули, що козаки від литаврового шелестіння принишкли в санях і почали прислухатися. Та ненадовго. Бо ось той шелест дошелестів, ніби пішов у сніг, коні полегшено передихнули, Наливайків Резі навіть упівголоса заіржав, та через мить з переляку його підкинуло дибки: литаври ударили, як гармати! Але то були не гармати! То були живі голоси перестороги і небезпеки! Ошелешені китайці відхлинули від проминаючих перед їхніми очима саней, бо, метляючи кожухами, гублячи під ноги шапки, з рушницями, шаблями, косами, бойовими лопатами і ціпами козаки позлітали із саней на ноги й заоглядалися навкруги! А литаври гриміли! Здавалося, з тієї волової шкіри, по якій молотили паліччям довбиші, заревли давно померлі воли, а в навколишніх лісах вовки виструнчились у бойові шеренги!
Жбур, Шийка і Медолиз, що якраз поверталися з розвідки і зупинилися на кучугурі врівень з ялинами, все те від лісу бачили й чули: била рушниця, били гармати, били литаври, бив мороз, і, зігріваючись на ходу, б'ючи руками себе по боках, білим-розбіленим полем обіч саней і коней бігло задубле військо. Попереду нього, поруч із Резі, з поводом в одній і з шапкою у другій руці біг Наливайко.
Шийка і Медолиз в один голос сказали:
— Біжить попереду Наливайко, за ним біжить військо, а поза ними чеберяють китайці...
Жбур бачив таке: у білому просторі, у холодному білому часі, у неспинному русі до любові і волі, задихані і мокрі, бігли люди та коні...
У зальодовілому, як обмерзла криниця, Бихові Наливайкове військо прорипіло валянками тижнів зо три, обкашляло білорусам вулиці і хати, розхвилювало дівчат, а дівчатка на вирості, підлітки, як побачили козаків, то стали витягуватися на очах, щоки і плечі у них покругліли, погляди стали глибші та вологіші, — хоч віддавай заміж уже зараз, у цю хвилину!.. У хаті священика Маковія, де прийняли Наливайка з дорогою душею, дівчат було четверо, і, защебечений їхніми весняними голосами, а особливо наймолодшою з дочок — Янусею, він виїжджав із чатовими за Бихів, простоював по півночі, пильнував із гармашами біля гармат, бо знав — утіосліджений ним зять князя Острозького, самолюбивий до корчів у голові Радзивілл, тепер йому жити не дасть ніде, Наливайко очікував Радзивілла у Бихові вже ось-ось, незабаром. Северин Наливайко здогадувався, що посоромлений ним на Іллінській горі, гордий литовський гетьман у ці дні наїггвидкуруч списувався з Жолкевським, виробляв із польним гетьманом спільні думки і дії, та нетерпляче, з криком, чекав, коли його поскубане військо вб'ється в ноги.
А козаки в Бихові не сиділи: повідкидали від церкви сніги, протрусили стареньким людям комини та димарі від сажі, тесали і гнули сябрам на човни березові дошки, плели коцгики і корзини, в'язали віники, товкли у ступах просо, стригли овець, а Жбурова сотня у полівниках тіпала льон... У теплі та при добрих харчах оклигали коні — вперше за ці місяці вони зажили по-людськи... У Пу зі своїми китайчиками за ці неповні три тижні навчили їсти бамбуковими паличками не лише бихівчан і їхню малечу, а й отця Маковія! Отець Маковій, сидячи за столом навпроти У Пу, весело миготів паличками над макітеркою, тоді як Оливка до вуха йому прикладав блідо-рожеву мушлю та питав:
— Ваше преподобіє, чуєте, що вам у вусі шумить?
— Чую, — відказував отець Маковій. — Шумить мені у вухо ліс.
— Не ліс, панотче, а море! Шумить вам у вухо не наше, китайське, море!
— Може, кому й море, а може, кому і ліс! — розмірковував про себе священик.
— От хай дівчата нам скажуть! — Оливка відсунув від себе штофик з наливкою, перегнувся через стіл і став приставляти мушлю до вушок Маковієвим дочкам.
Дівчата послухали і сказали:
— Мені вітер!
— Мені дощ!
— А мені, як тату!
Лише Януся не сказала нічого. Вона взяла мушлю з руки Оливки й передала її Наливайкові, що підпер кулаками вилиці та дивився на свічку, яка між ним і Янусею підтавала у свічнику.
На Варвари і Сави ще було тихо, та зранку, як присиніло, на Миколая, литовський гетьман дав про себе знати: з півночі біля Бихова з'явився зі снігів полковник Буйвіда. Та не зважився — не напав, а покрутився-покрутився, переконався, що Наливайко приліг на зиму саме у Бихові, й поніс цю звістку до Радзивілла.
Сумирний, лагідний Бихів зашепотів про литовське військо, і Наливайко, аби не підставляти містечко під ядра, аби люди у нім без горя дозимували, наступного дня перед світом знову запріг коней на південь: цим разом на Рєчицю, хоч і далеку в лісах від Бихова, та зовсім близеньку від України. Козаки як почули, що
йдуть на Рєчицю, то навіть покинули вечорниці і пририпіли морозиком в хати, де ночували, збиратися у дорогу.
Удосвіта бихівчани відкрили кругом ворота, і козацькі сани виїхали з дворів. Отець Маковій проводжав Наливайка сім'єю. Вже на подвір'ї, перед воротами, він поцілував Наливайка в чоло, перехрестив його і його невелике військо.
Не було лише Янусі. Вона стояла у церкві перед іконою на колінах і молилася за людину, яку вона полюбила, як тільки побачила в хаті ще на порозі, — вона молилася за Наливайка...
(Продовження на наступній сторінці)