Між Биховом і Рєчицею, якраз посередині і якраз у тому місці, де грудневі сніги стояли вище за небо, лежав завіяний Рогачів. З Бихова до Рогачева наливайківці добиралися два дні, і в обидва ті дні на відстані перельоту ядра за їхніми спинами стирчав Буйвіда. Він та його — душ із сорок — загін стежили-пасли, кралися за козаками, влипали кіньми, у замети, ніби ніхто їх не бачив. Може, й справді ніхто, та козаки бачили... Як проминали якесь примовкле село чи хутір, могильовський полковник слав від себе гінця в Могильов до Радзивілла, що Наливайко тут, що Наливайко ось, що Наливайко скаче на його очах і козацьке військо доковзує до Рогачева.
Перестерігся і Наливайко: на десятьох задніх санях він примостив по ожизі, й тепер кожна ожига дев'ятьма мідними дулами стежила-пасла шляхту, а з нею її призвідця — полковника Буйвіду.
У кого, в кого, а в Петра Жбура терпець урвався. Він не витримав, зняв рукавиці, витяг із-за пояса ятагани й погнав зі своєю сотнею на литовця. Та обережний поплічник Кришто-фа Радзивілла — Петро ще навіть і не рвонувся за ним, а розвернув лише Куріпочку та сотню! — уже дав дропака по заметах на небо і в ньому разом із загоном щез у снігах, бо сніги в тому місці під Рогачевом стояли вищі за небо. "Та нехай цей Буйвіда сказиться! Дурно коней за ним морити! — сказав козакам Петро. — Було би за ким!.." На такі мудрі слова вдячний Куріпочка під Петром не пішов, а, ніби шовковий, простелився! Свої копита він почав ставити так, щоби господар, як схоче, міг би на нім, не підгецуючи, покуняти. І Петро Жбур Куріпочці вгодив; похилив над його гривою голову в заіненій шапці і придрімав... Раптом з копита дибаючого попереду Наливайкового Резі в Куріпоччину ніздрю влетіла крижана скалка. Вона застряла у ніздрі і так у ній заколола, що Куріпочка вже було пирхнув, та аби Петра не збудити, те своє пирхання затамував у собі й не дихав. А коли вже не дихати і не пирхати зробилося несила, Куріпочка вдався до хитрощів: він пришвидшив ходу, порівнявся з Резі, притулився своєю загнузданою щокою до його загнузданої щоки і наче не він, не Куріпочка, а Наливайків Резі, пирхнув-гарикнув, ніби стрельнув із гаківниці. Такого підступництва від Жбурового коня Резі не чекав! Він брязнув гнуздечкою і влупив своїм білим хвостом по обвислім хвості Куріпочки! Та Куріпочка лише засміявся — його жовті, як гарбузове насіння, зуби жовтаво зблиснули, як би вони в нього і справді були золоті!.. Засміявся Куріпочка передчасно — спросоння Петро від його пирхання скрикнув, Куріпочка стисся та приготувався отримати нагайкою на горіхи.
Та Петро з Наливайком вже оглядались на Якова Шийку, що своєю нагайкою тицяв собі за плече, де на заметах під лісом знову стирчав Буйвіда. Він посміливішав і принадився до Наливайка вже не на один, а на половину перельоту ядра.
— Гетьмане! — обурювавсь Шийка. — Доки будемо рвати око? Доки вони за нами будуть ще теліпатися?
— Нехай-нехай! — відповідав за Наливайка Жбур. — Скоро вони в мене дотеліпаються! Я до них доберуся! От лише не придумаю як...
Наливайко підкликав Сашка Шостака:
— Бери, Сашку, військо і нікуди з ним не звертай. У Рогачів не заходьте, тягніть прямотою на Рєчицю. А я непомітно на кількох санях вирвуся наперед, заверну у Рогачів і там заляжу. Ви ж собі йдіть, як йдете, заманюйте полковника за собою і не оглядайтесь. А щоби він не напав на мої в Рогачів сліди, то ми прив'яжемо ззаду до саней по сосенці — сліди свої соснами заметемо...
Був би в Буйвіди в ту мить під рукою хоча б його полк, його, Буйвідина, у бобровій шапці з білим пером голова не крутилася би так між розтягненим по білому полю чорніючим Наливайком і Криштофом Радзивіллом, що не йшов і не йшов, барився, не доганяв козаків ні жовнірами, ні гайдуками.
Була би в Буйвіди власна потуга, то його з лебединим пером голова туди-сюди не ходила би, полковник відразу пішов би на Наливайка в напад. Він бачив: щасливішої нагоди шарпонути козацького гетьмана годі й чекати! Он як потомлено й сонно повзуть, наче равлики, сірі козацькі сани! Самі ж козаки з батіжками в руках чипіють у санях, мов поганяють самих себе! А запарені їхні коні? Перед мордами їхніх коників висять не рептухи із вівсом, а клубочаться білі захекані хмари...
Щоправда, і Буйвідина шляхта, — загін, сорок душ, — підупала. По виході Наливайка з Бихова Буйвіда заскочив у крайні хати і нашвидкуруч запасся харчами. Харчами невідь-якими, та як напохваті, непоганими: дали сябри йому ріпи і солонини. Звичайно, Буйвідині вояки ту солонину умняли гуртом того ж дня ще до вечора, а вже сьогодні діставали з тороків ріпу — гризли її самі і, перегинаючись із сідел над гривами, давали погризти коням. Хрумкіт стояв над снігами такий, що в заснулім на зиму лісі деякі з сосен, обтрушуючись, розбуджувались-просинались...
П'ятеро посланців погнав Буйвіда у Могильов до Радзивілла і — як у воду! Буйвіда ніби вистрілював посланцями у вовчо-заячу сніговінь, і надія його підтавала: від Радзивілла ні звуку. Чи він занедужав, чи зволікало-боялось із примороженими вухами військо, чи, може, литовський гетьман сподівався від короля королівських гусарів? Та яке може бути хворання, зволікання чи сподівання, коли Наливайко не змигнувши оком опиниться в Рєчиці! У Рєчиці він кучугурами замурується так, що до нього не проповзе під снігами навіть миша-полівка! У Рєчиці козаки передихають, а затим, як роздихаються, то буде біда! Та ще як гукне Наливайко собі з України козацької помочі, то отоді вже, любий литовський гетьмане-недопако, моли Бога про власне спасіння!..
День осідав. За соснами зальодовіли берези. Ліворуч за тими березами прочервонів горобинами Рогачів. Він лише показався димами із димарів, знічев'я погавкав на себе, затим погарчав на далеких чужих у дорозі людей і перегодя замовк, загапощив у будах свої сторожкі, ненабачені, чемні собачі очі.
День крижанів, гостро брався морозом, козацькі сани зійшли в долину і ковзом-поковзом потьохкали полоззями по тій білій самотині. У Рогачів козаки не зайшли, на вечерю у нім не стали, а потягнулися проти ночі у занімілу сріблисту безвість. "І я у безвість, — вже без надії на Радзивіллове військо думав Буйвіда, а в бік Могильова більше й не оглядався. Втома в'язала кров, полковник у сідлі огруз. Сніги під очима поважчали. Круглі камінні щоки, бліде кам'яне підборіддя, двометровий Буйвідин зріст придавили під ним коня. Черкаючи під собою снігову задубілу рінь, чорний кінський живіт викрешував із неї сині холодні квіти. "Чи не звернути у Рогачів і там хоча нагрітися? А козаки? З такою силою та ще й проти ночі я нічого їм не зроблю. Хіба нарвуся на засідку та розпрощаюся з тим, що маю..." — говорив собі Буйвіда, помагав своїй сонливій голові не падати, та, зрештою, зупинив коня. Сині квіти під кінським пругким животом погасли, і коню, і полковнику, і снігам стало тепліше. Сорок загудзенілих Буйвідиних шляхтичів, як тільки помітили, що їхній полковник спинився, почали помаленьку до нього стягатися. Питати-запитувати полковника їм ні про що не хотілося, бо вони в сідлах сиділи й самі скарлючені, як знаки запитання. У білій рипучій тиші шляхтичі до Буйвіда вже під'їжджали, коли, випереджаючи їх, ззаду, з боку Могильова, на розпашілім коні випірнув вершник — у білім кожусі, без шапки, чорнявий, молодий, дужий хлоп. Не інакше як від Радзивілла! Нарешті!.. Ріпа, що її саме полковник гриз, увігнав у неї зуби, репнула під зубами, наче різдвяний лід! Побачивши Радзивіллового гінця, терплячі Буйвідині зимолюда хто як міг ожили та посинілими голосами закричали "віват!". "Віват!" — відповів гетьманський гонець, доскакав до полковника і присадив перед ним коня. Буйвіда від хвилювання обгріб хлопа за плечі, перегнув до себе з сідла, притис до жупана і перемерзло прошепотів:
— Моє шанування посланцеві від Радзивілла!
— Я не від Радзивілла! — відшепотів полковнику посланець. — Я сам від себе. Я Северин Наливайко. За вашими, полковнику, спинами — мої козаки. Злазьте з коней, знімайте зброю і йдіть, звідки прийшли! Одно слово, не підіймайте хвоста і робіть те, що я кажу!
"Віват!"—не втихомирювалися шляхтичі, обступали обійнятих полковника і посланця, останнього ж почали аж ніби обнюхувати, чи не пахне він милою чарочкою та домашнім теплом. Декотрі з молодих вояк, оглянувшись на запряжені бистрими кіньми сани, що ззаду наближались до них, взялися на радощах один із одним чоломкатися... Помертвілий Буйвіда як обійняв Наливайка, так від нього й не міг відірватися. Він його не лише від себе не відпускав, а навіть сильніше притискав до залізних своїх калатливих грудей, як рідного. Лише тонкий у переніссі, а нижче до вусів із широкими ніздрями ніс поволеньки опускався. У полковникову голову тарахнула кров, і його підборіддя на Наливайковому плечі почервоніло, ніби враз обпеклося.
Підпалюючи підковами сніг, козацькі коні і їхні з розпеченими полоззями сани обкружляли литовців спереду і з боків. Сніг зашкварчав, і козаки з підведеними в холодних руках рушницями та оточена шляхта взялися туманом.
(Продовження на наступній сторінці)