Луцький бургомістр і його магістратський уряд, а з ними й староста міста Олександр Семашко як тільки подумали, що Северин Наливайко схоче зостатися у них на зимові лежі і що сюди, у добробутний Луцьк, можуть нагрянути строї Жолкевського або Радзивілла, вирішили будь-що Наливайка позбутися. Та поки що, скупі, вони вичікували. Аж лише тоді, на третій день Наливайкового стояння, коли Наливайко, аби не злидарювати, шугонув шляхту і костьоли, — магістрат, староста, біскупи, а з ними і караїми, вірмени, греки, хорвати, німці, одне слово, усе європейське та азійське торгівство, прийшли шануватися: за їхніми спинами бекали, ревли і рохкали подарунки — вівці, бички, воли і білі, як снігові намети, розкохані та роздобрілі так, що були не в змозі самостійно підвестися, вимиті вдома літеплом, рожевовухі свині. Поза ними, у шкіряних фартухах, поперемінно хукаючи в закоценілі руки, з ножами і швайками темніли напоготові забійники та колії. Аби уласкавити Наливайка, державники Луцька прикотили йому сто бочок гречаного меду, принесли тисячу лантухів гречаного борошна, упряж, полотна, верети, рядна, а також п'ять тисяч валянок та білих дублених кожухів, щоб наливайківці в них і ходили, і підстеляли в санях під боки, й укривалися з головою, бо в зимових лісах, чи де вони будуть, носи, як сніги, можуть і побіліти. А православні лучани поставили перед Наливайком шкіряний, під зав'язку, мішок золотих польських злотих. Усе це Наливайкові подарували. А от луцькі фортечні гармати і гаківниці, свинець і порох він подарував собі сам — одне зняв зі стін, друге забрав із погребів і все повантажив на сани.
Через ніч Наливайко з Луцька пішов на північ. Удосвіта через поголубілий льодовий Стар, під шовковою сіянкою-сніжком, що весело грав над конячими вухами і санками, над шапками і кожухами виспаних козаків, довгою, покрученою вервечкою військо рушило в сторону Білорусі. Та ледве воно переїхало Стир, як у спину йому, ніби змовились, спочатку зашепотіли, а через мить заговорили, а ще через мить заголосили костьольні радісні дзвони. За цим разом вони і справді забили радісно, бо позбулися козаків. Розбуджені на липах біля костьолів ворони сполохано загравчали і, не знаючи, що робити — чи плакати, чи журитися, полетіли за Наливайковим військом. За Старом, перед лісами, вони наздогнали його, і під сіянкою-сніжечком почорніли над саньми та кіньми. Та мандрували вони недовго. Як тільки за Старом Наливайкове військо втягнулося у замерзлі болота і ліси, ворони опам'яталися, що не туди і не за тами летять, перелаялись у небі, шукаючи винного, хто перший проснувся і хто перший злетів і повів, розвернулись назад і поцурпелили до Луцька досипати на молодих, та вже кріпких костьольних липах.
До останнього дня, до того поголубілого досвітку, єпископи Терлецький і Потій, як і всі лучани, не знали і не могли ні в кого довідатися, куди Наливайко із Луцька піде. Всі, певна річ, припускали, що він, налякавши поляків тут і взявши з них контрибуцію, поверне голоблі знову назад, на привітне до нього Поділля або ж на не скатоличену ще до краю, неповоротку від багатства Київщину. Про те, що він зненацька заверне в бік Білорусі, в голодні сніги і вьоски, — ніхто й не подумав.
І Наливайко не знав, що тільки його козаки простелили в снігах ніжний слід від полоззя саней за мовчазний задубілий Стар, як від Терлецького і Потія відразу ж погнали гінців у Молдову до Жолкевського, у Вільно — до Радзивілла, а так само — до слуцького староста Ієроніма Ходкевича, щоби гінці сповістили їх трьох, що від Луцька Северин Наливайко подався на білоруський Слуцьк. До того ж, із Луцька на Слуцьк дорога лише одна, і Наливайко пошурхав нею...
Довгі роки бездітний, завжди сумний Ієронім Ходкевич не міг врадуватися — жінка збиралася народити! Ще два місяці тому Ходкевич відвіз її у Вільно під нагляд лікарів Криштофа Радзивілла, бо в Слуцьку, як здавалося йому, лікарі були не такі. Дитятко ось-ось мало прийти на світ, і через те, незважаючи на звістку за звісткою, що до нього має навідатися Наливайко, Ходкевич себе не спинив, спорядив для дружини і первістка застелені хутрами сани і рвонув на Вільно. Поза там, перед південною брамою міста, де з Луцька на Слуцьк тьмяно білів один-єдиний шлях, там, на тому шляху, у лузі, Ходкевич замаскував триста своїх гайдуків. Заприсніженими гайдуками, на стінах замку, чекаючи Наливайка, чорніли гармати. Аби не дошкулила морознеча, Ходкевичеві гайдучки зверху жупанів напнули ведмежі та вовчі шуби, взяли хліба і до хліба, і відтепер, аби не Наливайко, вони, підклавши під щоки рушниці, могли би ніжитися в теплих снігах до весни. З прихованих білих ям пахло наливочкою, салом і часником, а від гайдукового одягу містечковій собачій громаді крутило в носах ведмежим і вовчим духом.
Передвечірня зимова тиша облягала і Слуцьк, і луги поза ним, і ліси. Все, що дихало і жило, вкладалося на ніч. Над черепичними при костьолі дахами рябим даленіючим боком померехтіла сорока і мовчечки за черепицями сіла.
Далекі ліси заслонила вишнево-зелена мла, і з тієї лісової імли, запряжені в тихі сани, нечутно, наче їх і не було, з'явилися кінські голови. Враз натягнені віжки підкинули їх догори — голови зупинилися і завмерли. Один лише білий задиханий дим валив із їхніх пухнастих в інеї ніздрів. За кінськими крупами по двоє-троє, а де й по четверо, закутані кожухами, поміж бочками, лантухами та гарматами, звісивши із саней у валянках ноги, обмерзлими вусами сріблилися Наливайкові козаки.
Це справді були вони, а в примерклому лісі в засідку на Наливайка міг залягти і Радзивілл, і могилівська кіннота Буй-віди, і гайдуцтво Ходкевича. Радзивілл, Буйвіда і Ходкевич знали, що Наливайко вже впав у Білорусь і що дрімати він їм не дасть. Розуміли вони і те, що з таким урізаним військом зимувати на Україні він побоявся через Жолкевського. У Білорусь Наливайко зайшов, аби передихати в ній до весни, а там знову зібрати військо докупи і знову вихопити шаблі. Щоби цього не сталося, великий литовський гетьман, могилівський полковник та слуцький староста мусили вже тепер, у снігах, об'єднатися і гнати, погнати Наливайка, як звіра, на Україну назад у степи, вигнати його на зачаєного польського польного гетьмана Станіслава Жолкевського, а тоді, навалившись, добити його й на тому цій українській пісні покласти край...
Тепер за спиною у Наливайка стояв Жолкевський, а спереду і з боків — Радзивілл, Буйвіда і Ходкевич... Тепер над його головою гриміло з усіх чотирьох боків...
Северин Наливайко з полковниками Шостаком та Мартин-ком, сотником Жбуром і Семеном Оливкою полишили на галявині військо і виїхали з лісу в підлісок. Вони оглядалися на засинілі боки кучугур, бухикали в кожухи, проїхали трохи іще й зупинили коней над вершками заметеної лози. За лозою внизу вгадувалася ріка, бо там ніщо не росло. За рікою сивіли луги. Там, у лугах, колись бовваніли в осінніх туманах копиці сіна, потім їх позвозили в замок, і тепер на їхніх місцях, одна за другою зменшуючись удалечині, жовтіли самі сумні круговини. За тими прижовклими круговинами по білому безгомінню двома чорненькими цятками щось наче йшло чи стояло. Час від часу воно зникало, видно, провалювалось у сніг, та з'являлося знову і чорніло вже більшеньким. Воно наближалось. За тим, що чорніло, знову глухли луги, і вже аж там, аж там поза ними, за димчастими стінами замку, сидів звечорілий Слуцьк.
Ще будучи на Волині, Наливайко послав у Слуцьк на ярмарок Якова Шийку та Медолиза — розвідати, скільки у місті зимує людей, скільки у нім гайдуків і гармат і як там із сіном і харчами. Шийка і Медолиз покривилися, витерли кулаками від вітру та морозу засльозені очі, накидали в сани лляного прядива, кинули під верету мішок із припасом і парою коней — Шийка Шийком, а Медолиз своєю Голубкою, — нехотячи, поїхали...
Тепер, як домовилися, саме на цю годину їх на узліссі Наливайко й чекав.
— Петре, може, тобі видніше: те, що перед нами чорніє, — іде воно чи стоїть? — спитав Наливайко Жбура.
— Як на мої очі, то наче йде. Ряботить...
— Ану ж, як Шийка і Медолиз! — Наливайко зняв рукавицю і заходився надихувати в неї тепло.
— Ні, по-моєму, не вони, — і в свою рукавицю захукав Жбур. — У наших кумів були коні, а ці бредуть самотою. Не інакше як двоє безкінних сябрів тягнуть сани у луг по сіно.
— Але ж де ти, Петре, бачиш у лузі сіно? — запарував із вусів Оливка.
—А на круговинах? Нагребуть, як схочуть, граблями! Теж мені сіно! Та моєму Куріпочці сани сіна якраз на місяць! — розщедрився для Куріпочки Жбур.
— Так чого ж проти ночі? Невже сябрам дня не було? — димів далі Оливка.
— Може, гукнемо до них, нехай скажуть? — усміхнувся Наливайко і подивився на Жбурового Куріпочку: той косив оком на свіжий, лапа за лапою вовчий слід.
Куріпочка стояв зі своїм господарем і придивлявся, як поруч із ними колишній ханський Резі стоїть зі своїм господарем Наливайком. Куріпоччина губа одвисла: Резі під гетьманом спав, аж похропував! "Не конем тобі бути, а кажаном на бантині в стайні!" — подумав Куріпочка. Подумав і перестав помічати Наливайкового коня зовсім. Він став позиркувати-поглядати, що робить його Петро. Петро, як і Наливайко, Шостак, Мартинко й Оливка, когось із снігів виглядав і слухав. Звісивши з Куріпочки у валянках ноги, Жбур наче молився: він зняв із голови шапку і поставив вуха й очі на далечінь. Вуха його від морозу порипували.
Ліворуч від Куріпочки на незнайомому коні чорною, мов корч, головою чорнів полковник Мартинко. Мартинко слухав сніги так само без шапки, опустивши очі на гриву свого коня, і думав Куріпочка: "Який цей полковник гарний, ну, чисто тобі, як Жбур!.."
(Продовження на наступній сторінці)