Почорнілий від сутани і люті, патер дон Комулео мовчав. Комулео боявся, що коли він знову порадить щось Жолкевському, той може скипіти і принизити його перед полковниками: як і кожен ідейний вождь, у душі єзуїт був боягузом.
Торкнувши колесами воду, вози занурилися у бистрину. Табір зайшов у Буг. Темна вода під вусами в козаків забурчала, вони якнайвище задирали носи, аби не напитися носом, бо як насьорбаєшся води, та ще й носом, то захлинешся, втопишся... Чи, може, поки не пізно, повернути назад, на берег? А що на березі? Задубілими, посинілими стати під очі Жолкевському?
У возах плавали брацлавщани. Пограбілими пальцями вони чіплялися за мішки та гармати. На спинах у них, — і дідів, і прадідів, і жінок, — сиділи, рятуючись, діти. Дитячі маківочки посипало вже не сніжком, а снігом. Посередині табору маячіли гриви і голови — то пливли коні. Все глибше і глибше табір занурювався у воду. Дехто із козаків, хто був на зріст невисокий, уже почав захлинатися, і наливайківці як дійшли, похитуючись, до половини ріки, то там і зупинилися. Глибше брести було страшно.
Полковник Сашко Шостак, що чорнів оселедцем між хвилями під переднім з двома гарматами возом, переживав, як ніхто: Сашко іще звечора сам промацав, проміряв, прощупав дно і ногами, і дишлом — вода сягала по груди, значить, із табором на плечах можна було через неї брести. А на ранок води несподівано прибуло, і тепер доводилось або ж потопати, або ж погибати задурно під ядрами та палашами Жолкевського. Хапаючи ротом воду, а ніздрями сніг, сподіваючись уже лише на Бога, Шостак ступив зопалу іще крок, за ним ступив другий і раптом відчув, що дно під ногами почало потроху рости, твердіти, підніматися вгору. Вода раптом спала Сашкові по кінчики вусів! Полковник оглянувся назад, на табір, якого вже ніби і не було — він сховався увесь під водою, і лише голови козаків, голови брацлавщан, голівки їхніх дітей та голови коней на вировищі показували, що табір іще живий, що він, бідолаха, є. Сашко тим головам хотів було щось крикнути, та вуса вже змерзлися, вмерзли і закували губи, так що він і не крикнув.
Патером дон Комулео засіпало.
— Схизмати вигрібаються на той берег! Пане польний гетьмане, не проґавте! Поки вони в воді — з гармат по них, з гармат!
Крізь перший мороз і першу зимову легку і веселу віхолу Жолкевський, дивлячись на побілілий посередині Бугу наливайківський табір, сказав:
— Таких я не б'ю!..
Він зійшов з брацлавської стіни, сів на коня і велів повертати військо назад, — у Молдову, за Дністер.
Розділ шостий
Того року горобина вродила рясно, зима прийшла рано, перемерзле вовче виття над снігами кришилося, як шкло. Наливайко, рятуючи своє переполовинене військо від голоду і Жолкевського, пішов снігами на Білорусь. Лк відламався від нього Шаула, то з двох тисяч душ, що зосталися при Наливайкові, тисяча попрощалася з ним до весни і роз'їхалася-розійшлася по домівках. Друга тисяча безпритульних нетяг тяглася з тисячею сухоребрих коней, а з ними двісті возів, покладених замість коліс на полоззя, одинадцять гармат і сорок дев'ятидульних мідних ожиг-кулеметів, які зробили самі ж Наливайкові ковалі.
Лишилися з Наливайком Шостак, Петро Жбур з відмолоділим Куріпочкою, поранений у груди на Січі Семен Оливка та Яків Шийка. Та ще прибився до них із Острога молодий богослов Адам-Микола Мартинко, що після того, як Наливайко полк Сашка Шостака поділив на два, козаки обрали Мартинка своїм полковником — так він припав їм до душі. Насамперед тим, що він, як і Наливайко, був неперевершеним пушкарем. А ще Адам-Микола Мартинко возив із собою і знав напам'ять Біблію, надруковану в Острозі. До того Адам-Микола знав одинадцять мов. А козаки поважали тих, хто знає далекі мови. Бо такий чоловік, думали сіромахи, навпростець розмовляє з чужими народами, хоч тих народів і не видно... А ще лишилися з Наливайком двадцятеро китайців з У Пу, євнух Назар та дев'ять верблюдів. Оце і все його, Наливайкове, з чотирьох тисяч військо перед тим, як іти на козацький хліб у Білорусь.
Тим часом війна германських імператорів Рудольфа та Максиміліана з турецьким султаном Амуратом заплуталася і притихла. Жолкевський, як веліли йому король і Замойський, стояв на чатах у Молдові й терпеливо чекав, коли вогонь на Дунаї погасне, а він тоді знову оберне обличчя до Наливайка. Жолкевський вже знав, що злуки з запорізькими козаками у Наливайка не вийшло, і він із цієї нагоди запалив у своєму наметі ще одну свічку. Та передчував Жолкевський і те, що тепер, опинившись перед Польщею знову наодинці, Наливайко і горда його, ревнива та ранима в своїй православній вірі голота буде битися, як ще не билась. Про це Жолкевський мав пам'ятати. І він про це пам'ятав. Між іншим, він пам'ятав, не забував і про іншого чоловіка. І тим чоловіком був теперішній гетьман реєстрових козаків в Україні, колишній кошовий отаман Запорізької Січі Григорій Лобода. До цієї пори Григорій Лобода до Наливайкової справи не приставав. Він сидів на київському Поліссі в родовому селі Сошники. У свої сорок п'ять літ, козак з діда-прадіда, Лобода почепив шаблю в хаті над ліжком відпочивати, узяв молоду жінку, господарював, багатів, давав із колишньої своєї, добутої у походах, військової здобичі гроші та коштовності на церкви і монастирі, і потихеньку ненавидів Польщу. Бо хоча Лобода та його чотири тисячі реєстрових козаків були привілейовані, на відміну від козаків Запорізької Січі, мали ґрунти, луки, ліси, води, мали сукно і злоті з казни польського короля, та навіть сліпий і той би побачив, як Польща з ксьондзами і єзуїтами підминала Україну під себе. Дивлячись на оце на все, м'який, розважливий, добрий Лобода кипів удень і вночі. Кипів, скаженів, розпалювався, та шаблю над ліжком як почепив, так зі стіни й не знімав і помогти Наливайкові не помагав.
Григорія Лободу Станіслав Жолкевський ставив високо, як себе. Хоробрість хоробрістю, але військовий талант, голова в Лободи — таких пошукати! Ходити на такі турецькі фортеці, як Акерман, Очаків, Тягиня, Оргіїв, Джурджу, навіть він, сам Жолкевський, маючи під рукою регулярну державну армію, і то мусив би ще подумати. А Лобода ходив. Будучи кошовим Запорізької Січі, на чайках, водою, він водив ко: заків на турецькі твердині — палив, колошматив, а деякі й брав! Хто, як не він, Лобода, після взяття Акермана задля приязності і поваги послав германському цісареві Рудольфу яничарські значки і взятого у полон пашу?
От про кого, про Лободу, думав Жолкевський. Думав і потерпав: ану ж як раптом той вийде з-під Польщі, з-під короля і зі своїми першокласно озброєними, добірними українськими хлопцями реєстровцями-козаками стане пліч-о-пліч із Наливайком? Тоді, пане польський польний гетьмане Станіславе Жолкевський, разом зі своїми жовнірами, драгунами та гусарами, — тримайтеся!.. А ще: канцлер, коронний гетьман Замойський Жолкевського сповіщав, що на Поділлі та Поліссі, дивлячись на Наливайка, з'явилися нові селянські ватаги. Замойський називав навіть імена їхніх призвідців: Голий, Панчоха, Танський, Заремба, Федір Полоус, Поплавський, Мітла, князь Олександр Вороницький, Олександр Гуменецький, Олександр Гулевич, овруцький сотник Олександр Слуцький, Андрій Ганський, Матюша, Ростопча... "Та все це дрібнота, — думав Жолкевський. — Головне — Наливайко". Та перед тим, як знову вирушити на нього, у Жолкевського у Молдові були справи: він мав зігнати з престолу господаря Розвана і посадити на трон Єремію Могилу. Цією роботою він і зайнявся і сподівався, що вона в нього займе часу небагато — день-два, не більше. Хоча в такім ділі ніколи зарікатись не треба, бо сподівання на скинення когось із престолу за день або два може обернутись на місяці: за Розваном стояли турки. І поки турки були пов'язані війною з Габсбургами на Дунаї, Розвана погнати з трону було самий раз. А Єремія Могила хоча й православний, та сидітиме на молдавськім престолі з руками, ногами і головою польською, тільки вдаючи з себе вільного і незалежного.
Та все-таки головне — Наливайко.
А Наливайко перед тим, як заховатися в Білорусі, по дорозі напав на Луцьк. Здобувши фортецю, він зрозумів, що з тисячею своїх зайдиголів лишатися надовго в гніздищі єпископа-уніата Кирила Терлецького, а від нього неподалік сусідити з іще затятішим фанатиком Рима володимир-волинським владикою Іпатієм Потієм ризиковано. У будь-який час вони могли б таємно відкрити луцькі ворота^ скажімо, тому ж Станіславу
Жолкевському чи зятеві князя Острозького литовському гетьману Радзивіллу-Сирітці. Тоді біда. Що проти них поставиш? Тисячу змаруджених козаків?
(Продовження на наступній сторінці)