Удосвіта, ще ледь сіріло, на рівний, відкритий дах білого з ракушняка будинку очаківського коменданта Нуззетогли піднявся капітан очаківської охорони — капуджі-баша. Він роззувся на верхньому ще дворі, ополоснув у тазу ноги та ра-кушняковими східцями важко придихав. Тут, на даху, де під червоними фікусами бовваніли ханові охоронці— аглани, а поза ними перешіптувалися лікарі, тут, під шовковим на стояках напиналом, із підв'язаними до перекладин переламаними ногами лежали Нуззетогли і хан Газі-Гірей. Забинтовані їхні ноги біліли над морем і над Дніпром. Чорне море та Дніпро голубіли далеко внизу під фортецею, і час від часу на хана і на пашу чи з моря, а чи з Дніпра потягувало прозорою прохолодою. Будь-кому іншому, хто пробрався сюди без дозволу, аглани зсадили б голову без розмов, та, побачивши другу після паші особу, розступилися й пропустили. Схожі на погаслі свічки, лікарі зігнули перед капуджі спини.
( У блідому досвітньому світлі хан Газі-Гірей лежав на тахті горілиць і смикав білими п'ятами: ханові снився Дністер, степ і горби. Бродом через Дністер, а потім і глиняними ярами Газі-Гірей вислизав з ордою від Наливайка.
Ханові снилося, що він тікав чомусь босим, із цілими ще ногами, і молотив коня п'ятами по боках... І хоч обличчя Газі-Гірея видавалося на подушці спокійним, та його підвішені в небі над морем ноги бігли, наче по хвилях...
Нуззетогли, помітивши капуджі, зіперся на лікоть, прокліпався, співчутливим поглядом обвів посовілих за ніч агланів і крізь теплі від сну перепелячі вуса прошепотів:
— Ти раніше з'явитися не міг?
Не доходячи до паші, капуджі-баша вклонився і, не підіймаючи голови, завмер.
— Високий, я надто збуджений і через те дозволив собі прийти так рано і підійти на півкроку до тебе ближче, аніж мені це дозволено.
— Я, капуджі-баша, по правді, цього й не помітив, що ти підійшов заблизько, але твоє зауваження щодо самого себе я не лише приймаю, а, навпаки, я хочу, аби ти наблизився до мене на відстань подиху і все, що ти хочеш, розказав мені тихо на вухо, бо сонцеликий хан саме в цю мить із чаші Аллаха п'є свій цілющий сон.
Прикриваючи фескою покусані комарами спухирені губи, капуджі, втопаючи в килимі по кісточки, підійшов, нахилився над тахтою Нуззетогли і, косячись на сплячого хана, залоскотав вусами вухо паші.
— Трапилася надзвичайна подія: наші сипахи схопили трьох козаків, а з ними і домовину!
— Що ти лізеш мені удосвіта з домовиною! — обурився Нуззетогли, розвернув голову і своїми вусами відштовхнув вуса баші.
— Даруй, Високий! Не лізу! Я лише кажу, що ця домовина незвичайна! А козаки...
—Яка домовина? Які козаки? Козаки напали на нас? — ще до пуття не прокинувшись, Нуззетогли не міг доторопати, про що капуджі йому меле.
Капуджі сів на килим, бо його тілу схилятися над пашею було таки важкувато.
— Слава Аллаху, козаки на нас не напали! Але ці троє тут, унизу, під фортецею. Та й зловили вони свою домовину і витягнули її з Дніпра вже біля нас, під Очаковом. Так вони кажуть. Лежить домовина на сідлах їхніх коней, протороче-них один до одного. Козаки самі набилися до нас у полон, бо їм конче потрібен лікар — у труні помирає четвертий.
— Помирає, то й хай собі на здоров'я вмирає! Ще козакам лікаря подавай! Ніби нам з ханом самим лікарів не треба! — Нуззетогли глянув на Газі-Гірея, завважив, що говорить голоснувато, і заговорив тихіше: — Дай козакам який-небудь куток-прихалапок, нехай там увихаються, доки я не стану на ноги!
— Високий! — не вгамовувавсь капуджі. — Троє з тих козаків кажуть, що вони наливайківці! А той, у труні, четвертий, — їхній гетьман Северин Наливайко!
— Хто? Наливайко? — розішющив пасльонові очі Газі-Гірей, та коли зрозумів, що Наливайко лише йому сниться, знову заплющив і заснув, як перед тим. Він лячно знемігсь, аби додивитися, чи втік від Наливайка, чи ні. І до яких пір він, Газі-Гірей, буде від нього тікати? "Досить вже, досить! Де мої нукери, де орда?!" Та Наливайко діставав його знову, наздоганяв, насідав Газі-Гірею конем на його босі п'яти...
З білими віялами до хана наблизилося двоє пропахчених тютюном лікарів-курдів. Вони заходилися його обвівати. За поручнями до котроїсь із фортечних башт із качкою в пазурах прошумів круглими крилами яструб. Нуззетогли відкинувся потилицею на подушки, і коли його вуса втихомирилися та вляглися, він, роздумуючи, сказав:
— І чого козаки самі так відразу призналися нам, що вони наливайківці, а в труні їхній гетьман?
— Бо, Високий і Великодушний, аби вони не призналися нам, хто вони є, то в них не було б надії на порятунок гетьмана! А лице в Наливайка ніби і не лице. Я бачив сам. Він непритомний і збитий.
— А ми з ханом не збиті? Ти лише подивися на нас, поглянь на наші обличчя! — розсердився зачеплений паша.
Капуджі змовчав.
Справді, обличчя паші і хана могли б виглядати й краще: сизі та рожеві порізи перехрещувались на їхніх лобах, щоках та на шиях, як на турецьких халатах квіти. Хан і паша, падаючи з даху в провалля, билися об фортечну стіну не лише спинами та животами, а шугали крізь бузину, жимолость і кропиву усім своїм пишним видом.
— Аббас! — покликав Нуззетогли головного лікаря. — Передай, прошу тебе, хадим-азі, нехай принесе мені чого-небудь солоненького!
Фарбовані червоною хною брови і борода Аббаса відхилилися від провалля, що туманіло за поручнями будинку, і він підійшов до паші.
— Високий, тисячу літ життя, малосоленої чирусу-скумбрії хочеш?
— Не хочу. Нехай хадим-ага принесе мені земляних солоних горішків.
— І більш нічого, Високий?
— Як-то? — не зрозумів Аббаса Нуззетогли.
— Я, Безстрашний, про те не забув. Я лише питаю. Запитую, — і, обминаючи скам'янілих агланів, лікар позадкував під фікусами до сходинок, на говіркий верхній двір.
— А коли все це козацькі вигадки і Наливайко в труні не Наливайко? І козаки задумали щось і хитрують? — викотив синє око на капуджі паша.
— А коли, Хоробрий, не задумали і не хитрують? А з ними скоїлася біда?
— Тоді найімовірніше, що Наливайка розбив на Дністрі Жолкевський. Бо, крім Жолкевського, хто його міг вломити? Рятуючись, Наливайко тікав від поляків на Запорізьку Січ. До запорожців. Бо куди ж йому ще, як не до своїх рідних? Та по дорозі на Січ із Наливайком трапилася якась несподіванка, і він випадково потрапив до нас в Очаків! Таке може бути чи ні, капуджі-баша?
— Таке бути може, але чому в домовині? І хто його в неї поклав? Жаль, що не я! Бо тоді, — зашепотів капуджі й глянув на сплячого Газі-Гірея, — я мав би від хана такий ханський бакшиш, що відразу завів би собі гарем!
— Гарем? В Очакові? З кого? З очаківських кіз?
— Ме! — бридливо мекнув баша.
— Стривай! — Нуззетогли відштовхнувся потилицею від подушок. — Коли й справді в наших щасливих руках сам Наливайко, то польський король дасть нам за нього золоту бочку золота!
— Отоді вже розбагатіємо і заживемо! Проведемо у фортецю з Дніпра водогін, насадимо персиків і будемо персики поливати!... — ожила та спалахнула стара очаківська мрія очаківського капуджі.
— А коли, — знову завагався паша, — у домовині не Наливайко?
— Високий! — капуджі-баша відтулив від спухирених губ оббілену сонцем феску, і голос його окріп. — Він! Чує моя душа! Бо навіть з того, що я побачив, то видно відразу, що в домовині вмирає людина значна і, сказати б, навіть не такого ума, як у мене! Це видно з першого погляду!
— Коли так, капуджі, то вітаю тебе з персиками і гаремом!
На дерев'яних, оббитих м'якою повстю низьких коліщатках хадим-ага підкотив до паші столика. Нуззетогли узяв з таці бочкасте з просяною бузою цеберко, за два передихи ликнув його до дна, вкинув під вуса горішків і звернувся до Аббаса — за вутлими плечима аги Аббас червонів бровами і бородою.
— Аббасе, любий! Прошу тебе, сходи з капуджі й оглянь Наливайка. А ти, капуджі, все розпитай у козаків спочатку: звідкіля Наливайко в Очакові взявся, де він був перед тим і як він дожився, що роз'їжджає тепер не на коні, а в домовині. Про все, про все розпитай. По-якому з козаками ти говорив? Товмач із тобою був?
— Ні, мій Завзятий! — відповів перелюбник майбутнього сералю. — Зі мною товмача не було, бо один із козаків непогано розводиться по-турецьки.
— Та воно і на краще, бо козацькі слова не будете переціджувати крізь нашого товмача. Бо наш товмач натлумачить! Або ні! — раптом сказав паша. — Принесіть Наливайка до нас із ханом на дах! Ми з ханом на нього глянемо. Лише не здумайте у труні. Бо я вас знаю! Бо ви такі, що можете принести його в домовині і в домовині поставити нам із ханом на очі! Знаю вас добре!..
Капуджі з Аббасом пішов, а буза так затішилася в давно їй знайомому тілі паші, що їй не треба було шукати у нім потаємних куточків. Буза ті куточки роками знала напам'ять і тому, не блудячи, оволоділа пашою відразу.
Газі-Гірей збудився. Він проснувся від дивного співу. Та дивна пісня стояла від нього ліворуч, де зеленіла тахта паші. Так воно і було: кожна волосина вусів Нуззетогли тьохкала і витьохкувала. Розквітнувши на подушках, його дорідне обличчя вже пахло не солоненьким арахісом, а просом сорго. Обличчя дихало знаменитою на ввесь Очаків просяною бузою, яку він сам і запарював, сам давав їй виграти, сам її і назвав "Буза-Нуззет-Буза" і сам її, правда, пив.
(Продовження на наступній сторінці)