Богдан Микошинський і чорноморці, заточуючись від Очаківської рубанини, веслування, безсоння і втоми, видибали з чайок на сушу і, розтираючи замлілі ноги, почали роздивлятися: куди вони припливли? Ніби не Січ, а покинутий роєм вулик... Лиш під горбком чаділо смолою кілька залишених казанів та біля них днищами догори біліло троє нових насмолених чайок. За осокорами на горбку, на перецвілих кульбабах стелилися недошиті й полишені шевцями лляні вітрила. По них походжала ворона, її били, шугаючи з неба, ластівки. Ворона не хотячи відкаркувалась, та злітати з вітрил не думала, бо ходити по вітрильних полотнищах вороні подобалося.
— Ідіть, добродії, он туди на горбок, на вітрилах приляжете, нічого такого не думайте, бо ми тепер удома, — сказав збитим з пантелику невільникам Богдан Микошинський і побіг доганяти своїх чорноморців, що зайшли у порожні провулки.
Вони у провулки втягнулися і поставали: і тут було тихо, хоч маком гій!.. Накинуті на гілля горіхів і груш, а то й розстелені зверху на куренях, провітрювалися від молі чорні та білі кожухи. Настромлені на кілки перелазів, чорніли та сивіли смушкові шапки. На недометених вуличках стирчали вербовими держаками, похилені на тини, дерезові мітли.
Провітрювалась і церква. У її розчинених навстіж дверях дихала навішена вгорі на цвяшки і прикладена на землі камінцями прозора серпанкова завіса. Крізь неї з хлопчиком на руках дивилася Божа Матір. Дивилась вона на прикутого за ногу ланцюгом до гармати самотнього козака. Посеред прометеного майдану навпроти церкви він спав, а поруч із ним сірів оберемок свіженьких різок. Вони означали, що цей не-тяга-козак потаємно привів на Січ жінку. Він заховав її в плавнях і думав, сердега, що ніякий дідько їх у плавнях не знайде і про них не знатиме, а козаку з нею буде, як краще й не може! Та не змикитив нетяга, що до любові доведеться щоночі ходить, бо їй уночі в оточенні очеретів і води стане холодно і лячно! І він, бідага, ходив. Ходив-ходив, аж доки не доходився: очеретяне кохання його відкрилось! І ось тепер маєш: прикута до гармати нога та купа різок біля штанів! Тепер, хто майданом брестиме, той мусить по гузну різкою і всмалити... Козак, випивши кухоль води, що поставив його коло вуса товариш, розімлів від паркого повітря і, чи не вперше без білого, любого личка, обнімаючи оберемок вербових різок, заснув...
З північного боку Січі почувся гомін і постріли. Богдан Микошинський та його козаки гнітюче заводили очима та витягнули шаблі. Пригинаючись за куренями, оббігаючи церкву і школу, проминувши кузні та зброярні, вони зарясніли потилицями туди. Саме в цю пору на повну силу цвів петрів батіг. По його синьому килиму, через невелике своє кладовище, без гуку і слова чорноморці хвиля за хвилею підкотилися вже до самого людського вировища, як раптом поспинялись і випросталися, їхні погляди вперлися в спини своїх залишених на Січі товаришів, які по той бік хрестів на березі Базав-луку садили з рушниць та горлали "слава!" Першим остовпів Микошинський: у киплячому, збудженому вкрай запорізькому юрмищі стояв Наливайко! "Не може бути! Бо де? тут? у нас? на Січі — Наливайко?!" І Микошинський, не вірячи своїм очам, крутонув головою до чорноморців, а ті, не ймучи віри й собі, оглянулися позад себе на когось іще, аби спитати, як бути і що робити? Та поза ними не було нікого: позад Микошинського і чорноморців синіми квітами цвів лише петрів батіг, а над квітами на трирічному кладовищі розводили руками хрести. Темний, у білому, спадаючому до чобіт кунтуші, лискучим руків'ям нагайки Наливайко пригладжував чорного чуба. За ним, поруч перекинутого через Базавлук очеретяного містка, у всі очі на запорожців дивилася спішена Жбурова сотня та сам Петро Жбур, Шийка, Оливка і Конашевич. А з того берега за містком підстриженими гривами їжачилось півтори тисячі коней, що їх пригнав Наливайко низовикам у подарунок. "Так от кого дзвонами зустрічали! — обпекло й не дало дихати Микошинському. — Он кому дзвонами задзвонили!.." Та остаточно повірив кошовий Богдан Микошинський, що Наливайко тут, на Січі, коли полковник Кремпський став його обнімати, а священик Лука підняв над ними долоні... Жилавий, наче в'яз, чисто, як завжди, поголений, у празниковому з перламутровими ґудзиками новому жупані, Кремпський пригортав Наливайка до себе за плечі однією рукою, а другою проводив над запорожцями та Жбуровою голотою, мов прихиляв до себе і низовиків, і прибулих до них повстанців.
— Усе, панове, про що говорив Северин Наливайко, все воно так має бути, бо ми ніякі не вороги!
— Не вороги! — прогриміло над кладовищем, і в цю хвилину за головами січового юрмовища Наливайко з полковником помітили згірклі, зупинені лиця Микошинського та його чорноморців.
Полковник Кремпський відразу ж відчув, як повітря між ними і Наливайком затерпло. Повітрю між ними зробилося тісно, так само, як стає тісно вкладеній у піхви шаблі. Торкнувши оком вмить згострілого Наливайка, високим, ніби підстьобнутим голосом полковник продовжував:
— Не вороги, бо ми однієї крові і віри!
— І крові, і віри! — спурхнуло з вусів у запорожців і в наливайківців та піднялося в небо до яструба.
"І віри..." — дихнула з дверей завісою церква, а ластівки, що літали навколо неї, тонкими крильцями перехрестили її. І її саму, і її золотого хреста.
— А за подарунок, гетьмане, тобі і твоєму війську від низового товариства спасибі, — Кремпський глянув через місток, звідти з тернового кряжу попирхувало могутнє гуртище коней. Присадкуваті татарські бахмати принюхувалися до нового пристанища, до Запорізької Січі, й намагались вгадати, що їх чекає тут. Збоку, де окремо від них стригли вухами не-розсідлані коні Жбурової сотні, на глиняному щовбі, ставши іще ногатішим, розкішнішим та пишнішим, височів Наливайків Месія. Його, як бухарські дині, горби золотіли з щовба над водою. Верблюд не спускав з Наливайка своїх піщаних очей, і коні, а надто такі, як Куріпочка, були йому по коліна...
Запорожці і наливайківці обнімались... Хто би міг подумати, що вони, ці помережані шрамами і рубцями, биті й не биті, підсмалені вогнищами та просвічені зорями хлопці та чоловіки, могли так ніжно чоломкатись?.. Тонкосльозі діди-козарлюги, витираючи оселедцями мокрі щоки, підкочуючи на ходу холоші, рвонули до зарічка, де сушилися на таволзі їхні волоки. Діди поспішали, аби наловити Наливайкові та його козакам на вечерю свіжої риби. На згадку і злагоду низовики мінялися з наливайківцями сорочками: берегом Базавлуку на плечах запорожців засіріла одежина голоти, а на голоті спалахнули червоні, білі та фіалкові шовкові сорочки запорожців.
У Микошинського та чорноморців заграли на вилицях жовна. Саник стояв поруч набухлого люттю кошового, дивився то на нього, то на свого двоюрідного брата Северина Наливайка й не знав, як бути: чи бігти до брата і привітати його, чи залишатися біля кошового. Та по виразу Микошинського Саник здогадувався, що треба лишатися на місці, бо зараз щось мало скоїтись.
— Прошу лише одного: простити мені, коли зможете, П'ятку... —дивлячись на Микошинського і чорноморців, ледь чутно вимовив Наливайко. — Прошу лише цього одного. А коли ні, то ось вам моя голова...
Кошовий Богдан Микошинський важко глипнув на своїх козаків, що знали минулу зиму, криваву П'ятку та польську шаблю цього відступника Наливайка. З закипілими враз очима, прогорнувши грудьми запорізьке збіговисько, вони з кошовим вийшли до Наливайка. Шаблі в їхніх руках бриніли. Наливайко перестав говорити. Борлак на горлі завмер. Лише темно-горіхові очі дивилися на Микошинського і запорожців спокійно і рівно.
Полковник Кремпський і ввесь січовий люд, як тільки глянули на кошового і на приплилих з моря своїх товаришів, то зрозуміли, що з ними в поході трапилася біда, бо їхні обличчя були такі, що краще до них не підходь! А тут їм до всього іще додавсь Наливайко! Наливайко для запорожців — то рана, яка болить і знизу, і зверху. Така рана завжди найболючіша, і горить вона довго. Відступників не прощають ніде, а Наливайко хоче, щоби його простили: прийшов на Запоріжжя і хоче миритися! Ніби козацьку кров, якою заюшив сніги під П'яткою, можна зітерти кіньми, що він зараз привів з повинною!
Наливайко ступив до Микошинського та чорноморців, став на коліна і нахилив голову. Синя квітка Петрового батога опинилась йому під вусом, а поза квіткою, заросла пирієм і тими ж стеблами Петрового батога, перед очима лежала дубова домови-
17 4,23 на. Чи січові трунарі про неї забули, чи, може, щось інше трапилося, та хай там що, а домовина в траві перед Наливайком лежала. На її дубовому дні зеленіла запліснявіла дощова вода, і два водяних жуки билися на ній лапками, бо не могли ту гнилу воду ніяк поділити.
— Не прощаємо, — видихнув Микошинський, і йому не вистачило повітря.
— Геть! — сказали низовики-запорожці, ті, які щойно прийшли з Очакова.
Наливайко здригнувся, ніби упав із коня на камінь. На його спині, на білому кунтуші, як плями темної крові, виступили плями поту. Шийка, Оливка, Жбур і Жбурова сотня, що вся мерехтіла у веселих з козацьких плечей сорочках, вперше побачивши свого гетьмана на коліні та почувши про нього, а, отже, й про себе, такі від запорожців слова, згорбилися й погасли.
Побілілими пальцями полковник Кремпський почав розстібати жупан. А потім його застібати.
— Геть, — повторив Микошинський.
Наливайко піднявся з коліна, заплющив очі, так трохи постояв і, як був із заплющеними очима, переступив чоботом квітку, ступив у домовину і в неї ліг.
(Продовження на наступній сторінці)