— Не пропали! — вигукнув Нуззетогли і, розштовхнувши за килимами схарапуджених ханських агланів, помчав крізь вітер на башти.
А сорок козацьких чайок, — по двадцять і по тридцять запорожців у кожній, — вже мерехтіли веслами навперейми орді. За гребінцями сколошканих хвиль, ховаючись поза ними, чайки гостро заходили попід вітер, відрізали орду від типчакового берега, до якого вона греблася. І хоча козацькі човни бігли проти води — води проти них ніби й не було, бо чайки летіли неглибоко й низько. А коли над їхніми невисокими щоглами, над козаками, випурхнуло іще й по вітрилу, чайки витягнулись, як стріли, і гоном-гоном, погналися так, що Дніпро перед ними скипів, затріпотів і розступився.
Татарські вартові на сандалах і на плотах заметушились біля невільників і загорлали у хвилі до нукерів. Та нукери їх не чули. Похлинаючись пінявим худобиним лайном, борсаючись серед бугаїв, корів, телиць і волів, пливучи за гривами і хвостами коней, нукери молотили Дніпро ногами, кричали самі й не розбирали, про що охорона горлопанить до них.
А козаки вже вихопили шаблі.
Раптом декілька, менших від інших, чайок закосили вітрилами і подалися брати галеру. Галера влупила по них з гармат. Та хвостаті, димучі ядра з прямовисного галерного борту козацькі мокрі чуби й оселедці перелетіли, лише пробили двоє вітрил. На поміч сипахам-матросам зашваркотіли ядра з очаківських башт. Очаківським туркам бити по чайках заважала власна огрядна галера, під якою вже біліли зубами запорожці. На галеру полетіли гаки. Матроси ринулися рубати прив'язані до гаків мотузяні драбинки, по яких вже дерся з шаблюками козацький молодняк — молоді, з самих м'язів і сприту хлопці. Ті ж козаки, що, розчепіривши ноги, стояли в чайках, зсаджували турків з рушниць. З галери на голови запорожцям западали червою фески, а за фесками і... дівчата. Бухкаючись у збурунену воду, зведеними в корчах руками вони чіплялися за весла, за драбинки і тягли чайки на себе.
— Показились! — гамували дівчат запорожці. — Поперекидаєте!
Курінному отаманові Омеляну Горошку в його чайку,—як уві сні! — просто на руки скочила з галери його жінка Докія...
Турецькі гармати покинули довбати галеру й узялися товкти головні козацькі човни, що вже допалися до орди. Турки загамселили вправно і по-хазяйськи, бо десятеро чайок піднялося на вибухах над Дніпром, змахнуло веслами попід хмарами, перевернулось і попадало разом з козаками догори дном. Та, обв'язані з боків очеретом, чайки не потонули; випірнулі з вировища козаки посадили їх знову на плав і, перехиляючись з низьких бортів, знов заходилися рубати. Турки били
по запорожцях, і виходило, били і по орді, бо козаки впали на неї і не відривались. Хрип охопив Дніпро. Очаків здригався від гуду власних гармат. Козаки з ордою перемішались. Татари хапалися за козацькі шаблі зубами, руками, гризли й ламали їх. Дехто з нукерів збожеволів у воді і сміявся, а хто цілував перед смертю коня у губи, клав на гриву йому свою голову і, зносячись течією, чекав козацького шабельного замаху. Від луплячих дзюрків крові поміж синіми султанами вибухаючих ядер одурілі від ран бугаї брали плоти на роги й сторчма перекидали їх укупі з невільниками та охороною. Декотрі бугаї, звинувачуючи один одного у нещасті, почали битися у хвилях межи собою. У корів зупинялося серце, і вони опускалися на дно. Невільники поналипали чайкам на весла, і козаки, гребучи вже невільниками, піднімали їх над татарами й опускали, піднімали їх над конаючою ордою і опускали... Від берегів у степ тікали сайгаки. Дніпро горів у козацьких шаблях, і в татар, аби врятуватися, не було навіть і соломини...
Хан Газі-Гірей вихопив кинджал і вдарив собі у серце. Кинджал зламався. Під халатом у хана був панцир. Тоді Газі-Гірей переступив через поруччя й полетів з даху в провалля. За ним кинувся Нуззетогли...
Обидва з переламаними ногами, вони лежали біля Дніпра під стіною фортеці у кропиві, і паша втішав розбитого хана як міг...
На двадцяти, з сорока, уцілілих безносих і кривобоких, покалічених ядрами чайках, з гирилицею трофейних сандалів і неповороткою галерою кошовий отаман Запорізького Війська Богдан Микошинський тягнув додому, до Базавлуцької Січі. Козаки ледь гребли...
А першу Запорізьку козацьку Січ зі столицею на острові Хортиця в 1554 році заснував волинський православний князь Дмитро Вишневецький, знаменитий і знаний під іменем Байди. Йому набридло ходити під Польщею та її королем, і він в один день покинув на Західній Україні свою дідизну Кременець, села і хутори, покинув подаровані йому королем міста Черкаси й Канів на Україні Східній, сів на коня, підкрутив вуса і з шаблею та гаманцем поїхав на Україну Південну — у Дике Поле, на Запороги, в Пониззя Дніпра. У Пониззі, роздивившись, що воно і як, Вишневенький зібрав біля себе річкові, степові та озерні ватаги озброєного люду. Столицею для ватаг він обрав скелястий острів Хорт, або, як ще його називали, Хортицю. У 972 році печенізький хакан Куря убив тут першого запорізького козака, київського великого князя Святослава... Приглядались один до одного козаки й Вишневецький недовго. І він, і вони зрозуміли відразу: і їх, і його повивало одне — воля і гідність. Підсвітивши багаттями дикі над Хортом зорі, Вишневецький підняв козаків на війну з кримським ханом Давлет-Гіреєм, батьком Газі-Гірея, а заодно і з його патроном — турецьким султаном Селімом за відібране ними у козаків Чорне море. Своє Чорне море козаки мали мати собі. Билися вони дев'ять літ.
По страті Вишневецького-Байди на палі в Стамбулі запорожці подивилися на себе збоку: так ось вони які люди, яка сила, яке товариство! З розкиданих по Дикому Полю та Дніпру безпритульних ватаг зробилося військо. Тепер, об'єднаних Хортицею, їх стали остерігатись, а то й підлещуватися до них ті ж самі татари і турки, а також московський цар Іван Грозний та польський король Жигмонт-Август. Особливо ж козацтво відчуло себе на силі з такими своїми призвідцями, як гетьман Косинський, коли він був ще живий, коли ще не вбили його у Каневі польські жовніри, та нині сущий гетьман Григорій Лобода. Лобода, правда, не вгодив їм і недавно подався на Київщину гетьманувати над реєстровими козаками. Як пішов від них Лобода, на Великому Колі запорожці проголосили собі кошовим Микошинського, і хоч у першім із ним поході половину їх під Очаковом перебито, та що вже вдієш? Зате турки й орда — принаймні, орда! — надовго зарубають собі козаків на носі!..
Сорок років пробули запорожці на Хортицькій Січі, а три роки тому знайшли для життя собі інше, безпечніше місце — неподалік від Хортиці вниз по Дніпрі, на його притоці, що звалася Базавлук. У гирлі цієї притоки під такою назвою й острів: острів Базавлук, що із татарської мови по-нашому означає крига, лід. На цьому острові і вкопало козацтво свої нові курені Базавлуцької Січі. Кращого місця годі було й шукати! Зі сходу, з татарської сторони, оберігав товариство Дніпро. З заходу, від Дикого Поля, під лобатим, з червоної глини, тернистим кряжем, бурчав сам Базавлук — ріка з характером, звивиста і глибока. З півночі та півдня біля нової Січі стояли прісні лимани — Бейкуш та Журавлинський. А випаси, а гаї, а діброви в лиманах на островах! А плавні! Плавні навколо такі, що коли в них не заблудиться вуж, то скаже Богу спасибі. Дякую, скаже, тобі, мій Господи, за те, що я, з жовтими вушками вуж, у цім безкінечнім плетиві, нависанні, диханні та булькотінні не заблудився й щасливо доповз додому!.. От що скаже Богові вуж.
Козаки ледь гребли. Гребли вони вже два дні. Пішов третій. Ще позавчора, відразу після Очаківської веремії, вчорашні невільники перебрали в козацтва, — аби воно відпочило, — на чайках весла, та позахекувалися невдовзі, заморилися, змиленими від поту руків'ями поздирали коліна і натовкли груди. Стало видно, що до цієї роботи вони не годяться: весла у них вилізали одне на одне, заклинювались, бо який гріб, який ще тільки весло підіймав, третій ціпав своїм не по воді, а зверху по веслах інших. Врешті козаки перейняли весла назад, а невільників посадили терти на тертках сир: на кожній чайці у запорожців тулився на задку зашпакльований наглухо погрібець, де вони, як вихоплювались на море, ховали в бочечках криничну воду, набої, порох, сіль, пшоно, кругляки овечого сиру й по білій, перестеленій м'ятою, чистій сорочці.
З тихого неба накрапав тихий дощ. Незабаром і Січ. Перед Січчю Дніпро помілкішав. Під своїм правим берегом, де плентались угору по нім козацькі чайки, Дніпро приліг ніби на відпочинок, на тепле, знайоме лежище, аби понюхати буркуни — білі та жовті стебелисті буркуни, що пахли над ним усе Боже літо. Дніпрові якраз у цьому місці притишені води пропахувалися медвяними буркунами до дна. Намедені, звідси вони знову розганялись до моря. Чорне солоне море, прийнявши їх, не могло тими солодкими дніпровими водами натішитися, бо їх, солодких, любило пити не лише воно, море, а й морська його риба.
Назустріч флотилії виповзли острівки. Вони закупчились осокорами й повільно, пішли біля чайок, сандалів і дебелої з жінками галери. Повздовж острівків по ніздрі у воді остуджувались олені... їхні темні при синій воді очі незворушно стояли поміж білих лілей і не кліпали: олені проводжали своїх козаків-сусідів до їхнього дому, на Січ. За оленячими притопленими у воді рябими гузенцями з потемнілої лепехи рохкали невидимі дикі свині — цямкали корінцями кнури і льохи, а поросятка покувікували...
(Продовження на наступній сторінці)