Хрест ще трохи повисів, потім поклонився усьому тому, що він з-попід неба бачив, тоді ліг наче на спину і попрощався з Богом, а вже потому разом із воронами сторчма полетів униз, в жаріючу купу попелу — в те, що зосталося від його церкви.
Януш, гусари і драгуни відсахнулися. Падаючий хрест розпластався на попелі. Іскри й вуглини закидали Януша з головою, задиміли в драгунських бородах і вусах, понабивалися коням у гриви й гусарські крила. Засмерділо смалятиною. Гусари і драгуни позіскакували із сідел й заходилися згрібати сніг — гасити коней і один одному крила.
Януш увесь цей час дослуховувавсь: і тоді, коли церква горіла, й тепер, коли вона догоріла. Ні з полум'я, ні з-під церковного попелу і влетілого в нього хреста — ні тоді, ні тепер не вихопилося ні голосу, ні зойку. "Та невже, — думав Януш, — й козаки разом з церквою мовчки згоріли?.."
— Пане сотнику,—до Наливайка, мляво ступаючи зіпрілими в чоботях ногами, підійшов ополченський капітан. — Я вам не наказую, а прошу як брата. Ви, пане сотнику, нас прикриваєте, а гультяйської кінноти, дзєнька Богу, поки не видно ніде. Наші ж ополченці вже видихалися до краю, то, пане сотнику, чи не пішли б ви попереду нас на цей вигін? Бо ми не можемо... боїмося його. Ви бачили того знаменного хреста? Тепер наші ополченці не підуть на вигін нізащо.
Наливайко глянув на зальодовілого, лискучого під місяцем капітана і кивнув головою.
Капітан спочатку не зрозумів.
— Цо, пан, цо? Як вас розумець? Наливайко знову кивнув.
— Я ж вам кажу, пане капітане, що все буде так, як ви просите.
— То так вас і розумець?
— А як же по-інакшому? — І раптом така тута й нудьга облягла Наливайка, і так йому захотілось в Гусятин, під білий різдвяний місяць, до Галі, на овече "бе-бе", на ніжне завивання вовків і вітру в димарях, на холодець, на чарочку і на щедрівку, на оповідку діда Максима про Січ, про Омеляна Горошка...
— То ви про щось мене запитали? — Наливайко ніби проснувся.
— Я, пане сотнику, кажу вам про вигін. Про цей проклятущий вигін.
Наливайко знову кивнув головою.
— Цо, пане, цо? Як вас розумець?
— Спробую, пане капітане. Я спробую.
— Цо, пане, цо? Наливайко знову покивав.
— Цо, пане, цо?
"І де ти в чорта взявся на мою голову? — скривився Северин. — Пристав, як сльота!.."
— Цо, пане, цо?
— Спробую, капітане! Я спробую! Спробую!
— От, от! — зрадів капітан. — Як тільки, пане сотнику, ви прорветесь на вигін, то ми, можете не сумніватись, побіжимо за вами! Можете не сумніватись — слово гонору! — І важкими запареними ногами він нарешті поплентався до своїх ополченців, що залягли за п'ятдесят метрів від Наливайкової сотні.
Наливайко почув капітанів обнадійливий голос, і ще він почув, як шляхта полегшено передихнула—і раз, і вдруге, і втретє...
Тепер ополченці дивилися лише на нього. Вони бачили: ось він, цей сотник із Острога, піднявся в стременах і щось крикнув. Його тихий рішучий голос владно пішов від коня до коня. І ось усе його синє під місяцем військо, всі п'ятсот коней, раптом... повернулось до шляхти хвостами... Коні розвернулись до шляхти гузнами і чвалом, не поспішаючи, рушили з П'ятки назад, у поле, в напрямку Острога, звідки й прийшли... Забряжчали лише гнуздечки та зхоркнув, ніби засміявся, чийсь кінь...
Від такої несподіванки, від такого удару ополченці побараніли. "Зрада, зрада!.." — прошурхотіло шерегами.
Не йняли віри ротмістри і капітан: "Як? Покинути нас напризволяще? Навіть не пояснити — чому й навіщо? Отак залишити союзника і піти? Бидло! Бидло! Бидло було і є! Схизмацька пся крев! Пся крев! Пся крев! Ми помітили недобре ще тоді, коли вирушали із Острога, ми, ротмістри і капітан, відчули і розкусили цього сотника... Та й пізніше, як добирались до П'ятки, — не дуже-то він нас прикривав! Видно було по його скрижанілих очах, що він іде з нами лише з наказу, з примусу свого старого князя!.. А тепер? Що робити тепер, коли ми лишилися віч-на-віч перед вигоном, де й не встати, і не побігти, а тільки лежати? Бо як встанеш і побіжиш — буде те, що було півгодини тому: запорожці викосять до душі!.. Вся надія на Януша. Та де ж він? Де він з двома тисячами гусарів і драгунів? Можливо, запорожці косять і їх, як нас?.. Тоді — пропали. Та і як не пропасти з оцими селюками, що пішли у похід лиш за тим, щоб добре заробити і щоб їм наділили земельки на Україні... Що ж, тепер уже зароблять, тепер козаки їм наділять по два мерзлих аршини на душу... Бач, думали, що похід їм буде за веселощі, за розвагу і за приємність, як ото випити у корчмі гальбу пива!.."
— Всім зариватися в кучугури! — сіпаючи оком, віддав наказ ополченський капітан.
У які кучугури, коли під кожною — хата, а в ній, біля теплої печі, поряд з господарями сидять з усмішечками, шаблями і рушницями козаки? Зариватися в кучугури — це те саме, що добровільно зариватися у свою смерть!
І ополченці вирішили по-своєму. Зиркаючи на синій місячний вигін, вони стали підсовуватись на колінах до своїх кумів, родичів, земляків, до тих, хто кого добре знав, і, не слухаючи капітана, радились між собою. Темні ополченські гурти розбивались на купки дрібніші. Вони обкладалися з усіх боків мушкетами і руїнницями, всією зброєю, яка в них була, давали один одному, щоб не заснути, по носах талабани, і в такий спосіб чекали Януша, ранку і Божої до себе милості.
Зненацька з-за П'ятки, з поля, де здиміли сотник і його сотня, вирвався вершник. Його рябе, побите віспою, в синіх місячних клаптях обличчя було схилене з коня до заметів. Прилітаючи над головами ополченців, він наказав не стріляти. Промчавши отак над шляхтою, вершник зник — подався туди, звідки й пригнався: до Острозького сотника, в поле.
Шляхта і капітан позатерпали знову: не стріляти? Куди не стріляти? По чому? Тут не те що стріляти, а вже й тримати в руках зброю не хотілося... Он під ними, з-під снігу, з хат, зачувши їхню погибель, вже виють собаки...
І справді, собаки завили: тим із шляхти, хто лежав, — у животи, а хто стояв на колінах, — у коліна. Декому із ополченців це собаче виття пробивало все тіло і вило з тіла. Тому, хто стояв би збоку і збоку дивився, тому могло б здатися, що то виють з-під снігу не собаки, а три тисячі ротів спанікованого війська...
— Нікому без нашого дозволу не стріляти! Стріляти тільки з нашого наказу! — закашляли ротмістри, і тієї ж миті з поля щось зашуміло, забило копитами, і над помертвілими ополченцями простелилися коні сотника з Острога, "Все, нам кінець, — подумала шляхта. — Отепер нам, нарешті, кінець..." Та не встигли ополченці й кліпнути, як сотник уже пролетів над ними і, огинаючи вигін відразу з обох боків, упав на нього усіма своїми кіньми. З вигону по нім знову усмалили тією ж страшною зброєю, та, видно, для тих, хто по ньому стріляв, було пізно: Наливайко і його сотня вигін уже підім'яли.
— Будь благословен! Будь тричі благословенний! — шепотіли услід Наливайкові прочумілі ополченці і задубілими пальцями хрестили його летючу спину.
— То пан сотник відступив за П'ятку зумисне! То він відійшов задля коней, для розгону!.. Честь і гонор! Гонор і честь! — витирав рукавицями очі ополченський капітан.
Закиданим снігами яром Наливайко гнався за невидимими запорожцями. На білому снігу, в білих кожухах, на білих санях, запряжених сивими кіньми, запорожці і справді були невидимі. Наливайко вв'язався за ними на слух — по вискові полоззя та по ляскоту батогів. "Так ось чому їх непомітно було на вигоні! Ну й хитрунчики! Підробились під сніг! Підлицювалися, перекинулися під сніжок! Ну ж і перекинчики!.. І треба було до такого додуматись! Та ще при такій зброї! Оце військо! Оце потуга! Вмру, а їх здожену і ту їхню зброю мацну бодай пальцем! — тьохкало в голові Наливайка. — Запорожці — й на санях? А чом би й ні? Коні несуть у степ, а вони лежать собі і з задків смалять... Такого ще не бувало!.. Заведу, заведу, заведу отаке і в себе. Тоді хай спробує хто мене наздогнати!.. Та тую зброю можна буде влітку покласти і на вози, на колеса!.. Ну ж і хитрунчики, ну й козаченьки, ще й запорожченки!.. Турки, татари, шляхта... шляхта, татари, турки... турки, шляхта, татари... — Зневідь-чого взялися у Севериновій голові ці троє слів. Взялися, як за конем ґедзі, і вже не покидали його. — А-а, — сказав собі Наливайко, — ці слова прилипли до мене через тих, з ким запорожці шарпаються!.. А я запорожців тепер доганяю... доганяю, і дожену, і заберу у них тую зброю!.."
Білим яром козацькі сани летіли, як по воді за вітром пір'їни. Тоді як Наливайковим коням, що цілу ніч сліпали ожеледицею і зараз хропли по заметах, було важкенько. Декотрі з коней вже ледве брьохкались, диміли здухвинами, орали мордами, соловіли очима, вибачливо оглядались на своїх господарів і — зупинялися, мліли... Та не всі. Таких, як Наливайків Сват і Жбурів Куріпочка, і коники Шийчин, Оливчин та Шостаків, таких не брав ніякий чорт. Чи вони примудрялись ставить копита по-особливому, відомому лише їм способу, чи у їхніх копитах були ще одні очі і вони дивилися ними, де твердіше, бо ці коні від козацьких саней не відставали, висли у них на задках і збоку, як прив'язані. Лише дужче хропли, і з їхніх ніздрів із кожним стрибком вистрілювали на сніг не перетравлені з учорашнього дня вівсяні зерна.
(Продовження на наступній сторінці)