Під пахвою у Януша щось засвербіло, він зняв рукавицю й поліз рукою почухатись. Та лиш торкнувсь до кіраси голим пальцем, як палець до заліза прилип, і коли Януш, мов обпечений, відсмикнув його — на кірасі лишилася від пучки шкірка. Такого морозу та ще й з відлигою Януш пригадати не міг!.. Він зализав пальця, встромив руку в рукавицю і знову втопив очі в посивілу від сніжка темінь — де ж все-таки його розвідка? Послана наперед — уже друга! — розвідка не поверталась. Або заблукала, або ж ускочила у козацьку пастку, бо козаки без пасток, оман і хитрощів не годні жити. От і зараз: не можуть вони залізти серед поля в сніги й лежати у кожухах під снігом до тієї пори, поки на них не наїде і не наступить ногою драгунський, приміром, кінь? Тоді вони із-під снігу тільки хоп коня за ногу й за горло того, хто на коні сидить!.. При усьому холодному розумі й розрахунку запорожці непередбачені у поводженні, швидкі на вигадку, ці степові севрюки, з неабияким умінням приладнуються до життя. Про їхні витівки Януш чув не лише від свого товариша, черкаського старости Олександра Вишневецького, що старостує якраз на пограниччі із землями Запорізької Січі й звідав козацькі повадки на собі, а й з розповідей турецьких послів, бо хто-хто, а турки в Причорномор'ї мали вже не одну з козаками справу. Переб'ють, було, козаки на конях підкови задом наперед і скачуть куди треба. Очаківський паша, дивлячись на сліди з-під підків, женеться за ними в один бік, а козаки на тих пере-підкованих навпаки конях смалять геть в іншу сторону і вже, дивись, заходять паші у спину... Розвідка не поверталась, і Януш нервував, хоча де була П'ятка і саму П'ятку йому показувати не треба було: це його, Янушеві, землі, які наділив йому батько. Ще десять років тому, будучи волинським воєводою, він свої землі, свою державу всередині батьківської держави, виїздив з краю в край і знав напам'ять. Він любив панувати і любив знати свою панщину. Та одне діло провітрюватись по своїх землях розімлілим на сонці літом, чи літом бабиним, коли пахнуть грибами й хмари і ти світло сумуєш за дитинством і юністю, а інша річ, коли ти по своїй же землі ідеш із військом... Косинського він наб'є на палю, а запорожцям намилить шиї, і намилить так, щоб і десятому заказали до нього дорогу. Хочуть жити — нехай ідуть на свою Січ, варять юшку й не рипаються. Отак, й інакше бути не може. Амен.
Януш склав губи рурочкою й подув на темінь. Сніжинки перед вусами роздмухувалися, а темінь стояла. Вона, як темніла перед вусами, так і темніла. Януш відчував борлаком, що невидимі йому козацькі прискалені очі пасуть його військо, чатують. Лиш де ті очі й звідкіля вони його стережуть — от чого Януш не знав. їхня зачаєна присутність прямо-таки струмувала на нього з молодого лютневого темновиння, і він, погорблюючись, уявив, як десь попереду із снігів уже зводить козак рушницю й цілиться йому межи очі... Януш замигав і обтер рукавицею скляного лоба...
Кінь під Янушем насторожився. Шкіра на нім стала стискатися. Форкнули, ніби зачувши вовка, гусарські коні.
Драгунів і ополченців з сотнею Наливайка втягнула темінь, але й звідти зринав кінський стривожений храп — коняче безпомильне передчуття небезпеки і смерті... І хоча жоден з гусарів, Януш був певен, нічого не почув, сам він вловив: із ледь підсвітленої снігами темені попереду хтось обережно закашляв. Закашляв один, і другий, і третій чоловік. Ті, хто перекашлювались, ховали роти в шапки чи в пригорщі, та все одно: їхнє застуджене бухикання було в поляків під носом! І ось, не сподіваючись від самого себе, навстріч козакам закашляв і Януш: я, мовляв, свій, свій, і нічого не бійтесь... Козацьке бухикання притихло. І тут Януш увігнав остроги коневі в боки. Кінь плигнув вперед, і перед ним темніші за темінь гойднулись збентежені постаті козаків. Януш зрозумів, що козацька залога його проґавила. Козаки прийняли його військо за кінноту свою, бо подумали: який дурень буде наступати вночі та ще по такій ожеледиці?.. Вистрілило і закричало лише троє чи четверо, а решта, — Януш не бачив скільки, але багатенько, — кинулися, хто зміг, навтьоки. Гусари пустили в хід піки, й на сірім снігу зачорніли козацькі шапки...
Кінь кресонув копитами гору, і Януш засік, що це були П'ятківські вали. І в цю мить прямо перед ним ударили козацькі гармати. Вони були зовсім поруч, бо Януш почув навіть псячий запах окалини від розпечених на жаровнях гарматних ключок... Козацькі ядра прошваркотіли над головами гусар і розірвалися в полі — там, де Янушевого війська вже не було, де парували з-під гусарських коней самі лише свіжі котки...
Козацькі гармати встигнули стрельнути тільки раз, як над головами гармашів замиготіли палаші і піки гусарів. Януш зарубав двох, замахнувся й на третього, та козак схопив згарячу замість ядра зрубану голову свого товариша і пошпурив нею у Януша. Януш не встиг ухилитися, і голова ударилась йому в губи ще теплими губами мертвого козака — наче поцілувала... Того гармаша розрубав хтось із гусарів, а Януша знудило, і він, не знайшовши нічого іншого, нагнувся, захопив пригоршнею із губ свого коня піну і став тою піною обмивати губи свої. Поки він це робив, гусари вже з'їжджали на кінських крупах з валів у саму П'ятку. І тут їх зачало валити. Козаки влупили по них з мушкетів. Ховаючись за димарями обкиданих снігами хат, вони били з мушкетів, не витрачаючи часу, щоб їх заряджати, бо з димарів чиїсь невидимі руки подавали їм мушкети вже заряджені. Козаки опускали у димарі мушкети відстріляні, і все починалось спочатку.
— Обминайте хати! — крикнув Януш гусарам. — До холери! Шукайте кавалерію! Хотинського! — І погнав коня вуличкою до церкви.
Під церквою між хрестами і чорними стовбурами дерев рубалися з пішими козаками драгуни. Вони вже сходили і зійшли б кров'ю, якби не наспів з гусарами Януш.
Душ зо двісті козаків не нападали, але й не відступали,— оточивши церкву, повернувшись спинами до неї, вони відбивалися шаблями і келепами. Поскидавши, щоб було легше, під ноги кожухи, вони мовчки ломили драгунів, а ті ломили їх. Хекання, сопів'я й брязкіт шабель віддавалися в дзвонах. І було враження, що то хекають і сопуть дзвони.
Від встромлених у кучугури драгунських смолоскипів було досить видно, і Януш помітив, які козаки худі. Самі кістки, шкіра і м'язи. Билися вони спокійно і зосереджено. Лише оселедці на їхніх головах стрибали чорними вогнями...
Та ось серед запорожців промайнув один квадратовий натоптаний чоловік. Він гамселив булавою і кругом устигав. У цьому кряжистому паруючому чоловікові Януш упізнав Косинського. Та й той упізнав його, бо висякався в Янушевий бік і показав йому слизьку від крові темну булаву. Януш трохи піднявся на стременах і, стримуючи коня, оглянувсь на гусарів, наказав їм розгортатися на майдані для атаки. "Чи є в обозі палі? Чи не забули ці нехлюї-обозники взяти з собою палі?" — подумав Януш, тягнучись повеселілим запеклим поглядом до Косинського.
Косинський ще раз опустив булаву на голову якомусь відчайдушному драгунчику і щось крикнув. Крикнув — і козаки враз припинили бій. Завдаючи на плечі поранених, вони замелися в церковні двері. Церковні двері розчинилися навстіж, і ось один за одним, по п'ять, десять і більше, чоловік, відстрілюючись лише з пістолів, козаки стали забігати в церкву. Вони — всі до одного, всі двісті душ! — миттєво в неї всоталися, наче їх утягнуло протягом. І зачинилися.
Драгуни і гусари, побачивши таке, навіть розгубилися. А церква, прийнявши запорожців, ніби розпухла. Під її стінами на снігу валялися лише кожухи.
— І де вони там усі помістилися? — здивовано запитав крайній від Януша гусар.
— Поставали один одному на плечі, — посміхнувся Януш і натягнув вудила. — Підпалюйте, — наказав він.
"Підпалюйте", — прошепотіло в дзвонах.
Драгуни позіскакували з коней, допалися до смолоскипів і, розмахнувшись — хто вище? — зажбурляли церкву кудлатими вогняними балабухами.
Суха на морозі соснова повощена церква спалахнула, як вітер.
Коли Янушева кіраса і халяви чобіт стали від вогню гарячими, а перемерзлі драгуни і гусари потяглися ближче до церкви по-грітися, з поголубілої темені, — на небі саме пробився місяць, — збоку, від Гнилоп'яті, вихопилася козацька кіннота. Пригинаючись до кінських грив, у самих сорочках, з синіми при місяці шаблями запорожці летіли ніби на низьких при землі крилах... їх було зовсім трохи, всього душ триста-чотириста, і Януш відразу ж зметикував — через церковний майдан він відступив з гусарами до закиданих снігом ближніх п'ятківських хат, і коли козаки погнались за ним, ззаду, від палаючої церкви, виступили драгуни і оточили їх. Тепер уже в пастці були запорожці. Зав'язалася рубанина. Козакам довелося відбиватися на всі боки. Вони зрозуміли, що з Янушевими гусарами нічого не вдіють, тож раптом, всі до одного круто розвернувшись, накинулись на драгунів й почали висікати молоденьких шляхтичиків. Драгуни від церкви відхлинули, і поки Януш перешиковував гусарів, запорожці вже знову були біля вогняного храму. І тут Янушеві очі стали розширюватись і кругліти. І його очі, і очі гусарів, і драгунів — всі дві тисячі пар польських очей. Вони побачили неймовірне: завіяні вогнем двері церкви розчинилися знову, і козаки, як і були на конях, ще й прихопивши з танучого снігу кожухи козаків-піхотинців, стали вскакувати у церкву, в ту ж саму церкву, в якій кілька хвилин тому заховалися двісті їхніх товаришів... Янушеві зробилося млосно, і вперше в житті він схопився за серце...
Останній хвіст козацького коня метлянув у палаючих церковних дверях, і вони, жахкаючи полум'ям, зачинилися знову...
(Продовження на наступній сторінці)