Патер дон Комулео вклонився.
— Поляк Ян Лятош, професор Краківського університету, доктор медицини й астролог, — і князь Василь вдячно глянув на Лятоша.
"І ця польська дула тут? Втекла із Кракова?" — і Януш тернув по підлозі підбором чобота. Патер дон Комулео вклонився.
— Мелетій Смотрицький, син покійного ректора нашої Академії Герасима Смотрицького. Вчився у Римі, Нюрнберзі, Мінську, побував у Палестині.
"І ця гузниця, мій ровесник, тута? Дарма, що ти такий розумний і можеш стати архієпископом Полоцьким і ректором Київської академії. Дарма!" — Януш уже стомивсь.
Патер дон Комулео вклонився.
— Настоятель нашої церкви святого Миколая, мій, сповідник священик Дем'ян Наливайко.
"А де його брат? Чом його тут немає?" — Януш вклонився Дем'янові.
Патер дон Комулео вклонився нижче.
— А це хто? — спитав батька Януш.
— Хто? — не зрозумів князь Василь.
— Той, що виглядає з-за плеча священика Наливайка. Старий Острозький пошукав очима.
— Там, сину, нема нікого.
— Вже нема, бо пригнувся. Хлопче, а підведися! Хлопець, що ховався за Дем'яновими плечима, встав.
— Це спудей нашої Академії і заодно, для приробітку, паламар нашої церкви Петро Конашевич, — пояснив Дем'ян Наливайко.
Патер дон Комулео вклонився, а сірі зимові очі Януша зустрілися з зеленими, як бите товчене скло, очима Конаше-вича. Вони Янушеві сподобалися. Та не дуже.
Серед ночі світло у горішньому на вежі вікні погасло, і з воріт замку вийшов Дем'ян.
— Що? — спитав Наливайко брата.
— Князь мене не послухав. Януш батька переконав: жовніри лишаються в Острозі, а ти, Северине, при Януші, з його військом підеш на П'ятку.
— Я? Я? — потемнів Наливайко. — На козаків, на запорожців?
— Так сказав князь. Так захотів Януш. Знав, що хотів!.. Дивись там, Северине, коли б не було біди.
— Хіба я знаю... — тихо почав було Наливайко та й не доказав. — Ти нас з Галею обвінчаєш у Острозі чи поїдемо в Гусятин?
— Поїдем у Гусятин. На Спаса?
— На Спаса, — сказав Наливайко. — И покину усе. Піду в кузню ковалем.
Простелене сіре снігове небо лежало над рівною сніговою землею німо і низько — якраз урівень коня з вершником. А такий, як Петро Жбур, такий мусив пригинати у сідлі голову, щоб не черкати об небо шапкою. А як підсунулись до П'ятки й пішли горби, небо прилягло до землі іще нижче, бо попригинало голови усе військо. Назустріч переднім шеренгам гусар із збитого хмаровиння вистромлювались над снігами задубілі дзьоби ворон. Побачивши чорне рухливе груддя озброєних людей на конях, птахи розвертались і летіли на П'ятку. Зате вже в П'ятці вони розкаркались так, що їм заходились підвивати й собаки. Зачувши поголовне виття собак, з навколишніх лісів підпряглися вити й вовки.
Розрум'янені Янушеві щоки позеленіли: тепер тебе почує не те що Косинський, а й уся за тисячу верст Запорізька Січ!.. Януша пересмикувало... їхали далі, і скільки Януш не приглядався — П'ятки й козаків не було, ніби не було їх зовсім, ніби Януш вигадав їх і п'ять тисяч польського війська дурно били об зледенілі сніги копита й ноги. Все навкруги стелилося сіро-біле — і зверху, і знизу, і по боках. Сніги і небо злилися в одне, й видавалось незрозумілим, по чому військо йде — по небу чи по землі? Вояків охоплювала непевність, а тут, як на зло, разом з морозом і вітром підстелилась відлига, і всі гусари, драгуни, ополченці поробилися скляні і стали дзвеніти. У таких шатах поляки не впізнавали один одного, перепитували хто є хто, рушницями і шаблями оббивали один на одному і на конях лід та все цікавились, чи їдуть за ними вози-тяжарі з питвом. Поволеньки, з виском ріжучи колесами скляну снігову рінь, вози їхали. Від цього легшало: швидше б у бій, а там, після бою, можна буде погрітися досхочу. А як не вбереже доля, то грітися доведеться біля чортячих зі смолою казанів на тому світі...
Стало затягувати льодом й конячі морди. Коні почали задихатися. Вершники злазили з сідел і руків'ям нагайок проштрикували коням замерзлі ніздрі.
Та де ж та П'ятка? Де вона? Куций лютневий день зібрався відійти, і Януш подумав: "А може б, поки не затемніло, кинути для початку на цей воронячий гам і собаче виття драгунів? П'ятка ж то тут, тут, бо де ж їй бути? Та ні, — вирішив він, — не стану дрібнити війська, трохи просунуся, а там побачу..."
І хоч би тобі для жарту з'явився який козацький дозор чи промайнула козацька шапка — ніде нікого. Лише далеченько, ковзаючись, впоперек поля перебіг перед військом здоровенний вовк, та й той, заклопотаний, видно, своїми весільними справами, не звернув на військо ніякої уваги, навіть не оглянувся.
Наливайко П'ятку почув: з низьких воскуватих снігів у його ніздрі дихнув ледь чутний м'який житній димок, і хоча відразу ж
і пропав, та пам'ять про себе залишив... Наливайкова сотня шкрябала підковами на правому крилі Янушевого війська. Вона наближалася до Косинського й ось-ось за Янушевим наказом мала піти на запорожців в атаку. Всі наливайківці були чомусь мокрі, наче їх обливав дощ. В'їдлива з морозом відлига замість того, щоб скляніти, як на поляках, на них розтавала, заливала очі водою, цебеніла з носів і вух, здзюркувала з кінських морд і хвостів. Від Наливайкових козаків, як від хворих, пахкало жаром, і Наливайко, їдучи на Сватові попереду, чув це жаріння спиною. І він увесь горів, ніби в гарячці, а права рука, якою за хвилину-другу доведеться витягати із піхов шаблю, зробилася дерев'яною і не згиналася. Наливайківці мовчки хнюпилися у сідлах, дивилися по боках, ховали один від одного очі, а Яків Шийка сховав і голову — звів плечі, що їхав ніби без голови. Жбур тоскно вдивлявся в бліду ожеледицю і, коли Наливайко на нього оглядався, ховав нишком погляд у гриву Куріпочки.
Наливайко відчував: одне його слово — і сотня відразу ж, не роздумуючи, розвернеться і поскаче назад до Острога... Та сотня і Наливайко знали, що він цього слова не скаже, бо князів наказ був наказом. Тому наливайківців і їхнього сотника так лихоманило — вони йшли бити своїх.
Януш вирахував усе: і час, і дорогу, і можливу в полях завірюху, і швидкість по снігу кавалерії, й повільність ополченців, і недовгість лютневого дня. Усе в нього було сплановано чітко: він мусив напасти на Косинського за дня. Із запорізькими козаками Януш іще ніколи не бився, і йому, окрім усього, було цікаво, що вони за одні, коли їх так хоче до себе на службу Європа... Януш не передбачив одного — ожеледі з морозом. Об гострі, як серпи, крижані скалки коні обсікали копита і, розгарячені, падали на коліна. Падали з ними гусари і драгуни, ламали руки і ноги...
Зненацька пішов мерехтливий тонкий сніжок. Януш зблід: сніжок на льодку — для кавалерії крах, погибель. Та не лише для неї, а й для піхоти. Для всіх, хто по такій слизоті здумає наступати. Та ще, коли у ворога є гармати. Тоді не треба й прицілюватись — безпомічні полки лежатимуть розчепірені перед гарматами на льоду, встигай лише їх молотити... А гармати у козаків були, і Косинський, — Януш це знав, — гав ловити не буде...
Завернути назад. До Острога сто п'ятдесят верст. Та з якими очима королівський краківський каштелян і сенатор Януш Острозький дасть наказ військові повертатися? Через ожеледь — хто повірить? Повірять у щось інше... Ставати ж серед зледенілих полів табором без вогню і наметів — пропасти зовсім. Під ранок, напевне, візьме мороз, і не один вояк до землі примерзне, так що вранці ти його і шаблею не відколупаєш. До того ж, козацькі гармати можуть бити й уночі.
Виходу не було: доки не потемніло, треба ризикувати.
Януш звівся на стременах. Скляні крупи гусарських коней і слюдяні обмерзлі вуха свого коня йому ще виднілися, хоча і їх вже притрушувала сніжком сіра сутінь. Януш викинув над головою палаша — й, чадячи чорним димом, у повстяне небо влипла жовта ракета. Першими, як було і домовлено, з лівого крила, огинаючи П'ятку від річки Гнилоп'яті, рушили клусом легкі драгуни. Він бачив хитливі на снігу лінії, та через якусь сотню метрів і їх заслонила від нього темінь. На правім крилі, де були ополченці й сотня батькового сотника Наливайка, теж пожвавішало...
Януш повів гусарів.
Підколеш острогами коні ожили та збадьорилися, сміливіше стали заганяти у лід підкови й, набираючи хід, звично почали гризти кисле залізо вудил. На спинах гусарів гостро і ламко затріщали зморожені крила, й гусари, закляклі і посинілі, стрепенулися і собі, витягли палаші і ліктями пригасли до боків піки. Ожеледь проникала під панцири, наколінники, нарукавники і кіраси, зводила ноги, руки і шиї до судоми, тож дехто з гусарів їхав з перекрученою в сторону Польщі головою...
(Продовження на наступній сторінці)