— Ручаюсь, що не було. Я, Максиме Миколайовичу, всі
. ці роки не зводив із неї ока, як ви й веліли. Один раз, правда, тієї зими ночував біля неї під грушкою танками німець, але на верх не вилазив — було холодно, сніг, вітер.
— А що, як воно задихнулося? — знову тихо, як і на подвір'ї, спитав Миколчин тато.
Хто "задихнулось", хто воно? — кортіло Миколці узнати і, може, чимось допомогти батькові.
— Тату, я тут був.
— Де, синочку?
— Отут кругом. І на самій могилі був, і на грушку вилазив оце недавно, як по мишачі купи приходив з Собакою.
— Ну, добре... Пішли,— сказав батько.— Дайте, дядьку, руку, бо слизько.
Дід Рятушняк подав руку, і Миколчин батько повів діда на могилу за руку. Верх могили був ввесь чисто розкопаний, знесений кимось давно, що на тому версі була аж начема у глибину могили.
Росли там будяки і ще якісь бур'яни, вищі за Миколку.
Батько зачав лопатою вирубувати під корінь будяки, а дід Рятушняк виривати лободу, блекоту та різний непотріб. Миколка і собі ухопився за лободу біля діда:
— Діду, а ви не боїтесь?
— Кого?
— Копати могилу? І що воно у ній? Золото?
— Золото. З хвостиком.
—— 3 яким хвостиком?!
— Золотим.
— Не смійтеся, діду, бо я тепер скажу батькові, що ви з мене смієтесь!
Дід заходився киркою довбати землю на своєму місці. Собака — так той уже щось їв під грушкою унизу.
Сонце вийшло з-за хмари і засвітило у всі свої очі.
— Дядьку! Ідіть сюди! — гукнув Миколчин батько.— Ідіть сюди, поможіть!
Дід Рятушняк спустився в яму до батька, щось довго вони кректали, аж поки на руках не підняли над собою плуг. Вони поклали його на зрубане будячиння, а через хвилину поруч з ним поклали ще один.
Потім із ями разом із землею полетіла пріла солома. Батько перестав копати, став на коліна і зачав розгрібати солому руками, занурюючи їх усе глибше й глибше, і раптом затих, ніби перестав дихати, ніби він там щось зловив під соломою дуже дороге і важливе.
У діда Рятушняка від хвилювання дрібно тремтіли вуса.
Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці. Роздивився, понюхав, дав понюхати дідові, а дід ще й узяв зернину на зуб — і вони обнялися: Миколчин татко із дідом Рятушняком.
Дід зачав знову плакати і цілувати батька в плече і руку, шапка впала в нього із голови, і він зробився ще менший.
— Ідіть, дядьку, в село та кличте всіх, хай беруть, у кого що є: відра, мішки, все, що є! Пошліть кого-небудь до школи, щоб підмели класи. Будемо зсипати там.
— Біжу! — чомусь раптом дуже голосно, на ввесь степ крикнув дід Рятушняк і, як молодий, побіг до села.
— А ти, сину, повідтягуй будяки, тільки не поколись, на купу, та на тобі сірники та попали їх. А я буду копати!..
Скільки прожив Миколка на світі, але такого ще не бачив! Від села до Розкопаної могили і від Розкопаної могили до села засновигали люди. В мішках, у торбинах, на коромислах у відрах, в діжках на тачках люди носили і везли колгоспну пшеницю, яку батько закопав з дідом Рятушняком на початку війни таємно від усіх.
Носили до кінця дня і носили всю ніч. Білий місяць світив з усієї сили, і Миколка для себе помітив: іще до вчора усі тітки з їхнього кутка були мовчазні, печальні, згорблені. Але варто їм було почути, побачити і заносити пшеницю, як де взялися у них сили і ноги: забігали, заговорили, засміялися дівчатка, здавалося навіть, що й горе повеселішало на обличчях удів.
Розвиднялося. Від Розкопаної могили йшла валка жінок з останнім уже зерном, як від яру викотилась довжелезна колона наших танків.
Гнівно та нетерпляче вони гуркотіли на захід, і сірі від болота "бобики" метушилися біля них, як сірі жуки.
Один з таких "бобиків" раптово розвернув і покотив до переляканих жінок з пшеницею на плечах.
З "бобика" виплигнув молодий лейтенант з цигаркою за вухом:
— Хто такі і чому ви тут?
Жінки втомлено зняли з плечей торби й мішки і мовчки передихували.
Лейтенант покопирсався в одному мішку, в другому, взяв жменю зерна і спаленів:
— Де взяли?
Жінки кліпали на лейтенанта ні в тих ні в сих.
Добре, що підійшов Миколчин тато з дідом Рятушняком. Скинувши на землю плуга, Миколчин тато підійшов до лейтенанта.
Лейтенант, забачивши множество орденів та медалей на батькових грудях, відразу ж присмирнів.
А тут під'їхав ще один "бобик", і з нього вийшов справжній генерал.
Миколка аж упрів від здивування, бо ніколи ще не бачив живих генералів.
Генерал сказав:
— Доброго здоров'я, люди добрі!
— Здрастуйте,— сказали жінки, а лейтенант узяв під козирок. Батько не взяв, бо був без шапки, і струнко чомусь не став, а підійшов до генерала якось по-домашньому, не по-воєнному:
— Пшеницю несемо, он із тієї могили. Я — голова колгоспу.
— Дуже приємно. Дорошенко,— м'яко сказав генерал і подав татові руку.
— В сорок першому. закопав, коли відступали, думав, пропаде — не пропала!
— Не задихнулась?
— Уявіть собі — ні! Так що будемо сіять, товаришу Дорошенко.
Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на батька, на жінок, оглянувся на танки, на небо з літаками, обережно висипав зерно чомусь собі у кишеню і помітив Миколку:
— А ти, синочку, чий?
— Я — татів!—сказав Миколка і заховався за батька.
— Бондаренко! — гукнув генерал капітана.— Лиши... Як вас величати? — звернувся він до батька.
— Максим Миколайович.
—Лиши в цьому селі пару бочок пального... Більшим, Максиме Миколайовичу, не зможу вам допомогти. Щасти вам!
— І вам щасти,— сказав Миколчин тато. Генерал узяв, — батькові, дідові, жінкам,— під козирок, сів у машину і поїхав.
— Татку, — прошепотів Миколка,— навіщо генерал пшеницю висипав у кишеню?
— Та, мабуть, для щастя,— сказав тато. Не встигли дерев'яними лопатами перегорнути пшеницю у школі, як на вигоні сів літак з червоною зіркою на боці.
— Ой, — ойкнув дід Рятушняк і вибіг зі школи. Дід наче знав. А знав, бо з літака злазив його син Петро.
Петро кинувся бігти до хати, але дід загукав до нього від школи, з дерев'яною лопатою в руці:
— Петре, я осьдечки, тут, у школі, зерно перегортаю! — вдарив себе руками об поли та так і став, сам не зміг уже бігти до Петра.
— Тату! — крикнув Петро до свого татка — діда Рятушняка — і в хромових чоботях повз Миколу й жінок протупотів до свого батька та обійняв його.— Здрастуйте, тату! Я — на два дні! Відпустку дали! Здрастуйте! — сказав Петро людям і перестав сміятися та радіти.— Здрастуйте...
Миколка аж присів: на грудях у Петра блищала Золота Зірка Героя, хоча погонів на плечах у нього й не було!
Дід Рятушняк, забачивши цю Зірку, якось зніяковів, оглянувся на людей, а потім тихо сам прихилився до неї головою — і знову заплакав.
"От мені оцей дід! — подумав Миколка.— Тільки й робить, що плаче, коли не треба плакати".
— Максиме Миколайовичу,— засвітився Петро до Миколчиного тата,— давно?
— Учора. Здрастуй.
— А я лечу та думаю...
— Надовго?
— На два дні!.. Тату, не плачте...
— А оце в тебе що? — пальцем доторкнувся дід Рятушняк до Петрової Золотої Зірки.
— Як — що? Дивіться, тату.
— Бачу... А он Миколка Первінку купив на базарі... Три стакани на день дає,— похвалився Миколкою дід Рятушняк.— А я вже думав, де там ти і що...
—Воюємо, тату! Не журіться!
Миколка сидів на порозі сарая і слухав пісень з хати і ї
діда Рятушняка. Над ним тепло дихала Первінка, біля нього лежав Собака, і "Цвіте терен" розливався над вигоном і літаком на ньому, над садом і над криницею.
—А чому мій татко — Максим Миколайович? — запитував себе Миколка.—1 дід так на нього каже, і генерал, і Петро.
А Петро ж не набагато молодший за татка?.. І Герой Радянського Союзу... Льотчик... На самольоті прилетів, у хромових чоботях... Максим Миколайович... Гей, ти,— сказав Миколка Собаці,— здрастуй, Собако Собацюренько, і ви, Первінко Миколаївно, добрий день! На цю осінь до школи — добрий день! А там, дивись, як татко з мамою і хату вкриють — добрий день. А в криниці завжди темно — добрий вечір!
— Синочку, а з ким це ти говориш? — Тато і Петро стояли над Миколкою, на небі, на білих хмарах.
— Тату, а Первінка буде рости?
— А як ти хочеш?
— Хай не росте. І Собака хай не росте. Хай вони будуть такі, як є.
— То вже будуть! — засміявся Миколчин тато, Максим Миколайович, засміявся Петро.
— Петре, треба було б подивитися, що по селах робиться. Це ж мені пішки виходить — далеченько... А так би подивитися, що у людей е. Бо у нас ні трактора, ні коней, а весна на носі... Як ти?
— А райцентр?
— Ще нічого не знаю. Збираюся. Але справа не в цьому...
— То що, Максиме Миколайовичу, заводити? — легко, празниково спитав Петро.
(Продовження на наступній сторінці)