Коли глянь — собацюра теж сідає збоку від них, як нічого не було. Сидить, грає хвостом у реп'яхах і дивиться. Дивиться, собача душа, відгодований на зайцях та на куріпках.
А бодай ти здох!
Миколка пошукав очима камінця якого чи грудку, але пагорб сірів далеко і чисто, ледь викльовувалась молода трава.
Миколка нагнувся, ущипнув маленький блідо-зелений листочок, спробував на зуб — кислий! Щавель! Він!
Миколка наскуб листочків, за щоками терпко взялося кислим — невже так рано щавель? Треба запам'ятати місце і сьогодні ж прийти з корзиною — сіль, слава богу, удома є, вода у криниці є, щавлю принесу — от тобі і їжа. Перша весняна їжа! Миколка понапихав щавлю у кишені, за пазуху, де тепло лежали п'ятдесят невитрачених тисяч, і сказав Первінці:
— Тепер ми з тобою, Первінко, на ногах. Вода у криниці є, сіль є, і щавель маємо! — і Миколка підніс Первінці жменю щавлю, жменю з'їв сам.— Ходім!
Собацюра, що влігся неподалечку від них і жовтими вологими очима радісно блищав на Миколку, коли той говорив з Первінкою, встав і собі.
— Ти що, приблудо,— гукнув до собаки Миколка,— ув'язався за нами? Нема тобі що робити? Вигналося здоровило таке, одним своїм видом кого хоч злякаєш.
Собака зрозумів, що Миколка звертається до нього, і раптом перекрутився на одному місці, присів, підскочив і погнав щодуху навколо Миколки з Первінкою — колами колами, трьох зайців вигнав, але не побіг за ними, встигне іншим разом!
Собака вискочив на пагорб і зупинився. Якусь мить він мовчки так і стояв, вдивляючись у дорогу до села. Щось він там побачив на дорозі, бо розтулив свою пащеку і загавкав. Голос у нього був як у танка.
Первінка з несподіванки аж присіла. А собака гримкотів своїм голосовим страхіттям, і кожен гавкіт його виривався із горла, як снаряд. Таким голосом можна було загавкати і до неба!
Собака гавкав і оглядався на Миколку.
Дорогою від села йшов якийсь чоловік. Він був ще далеко, але по тому, як він Ішов, припадаючи на ліву ногу, Миколка впізнав його: це був їхній сусід дід Рятушняк.
— Перестань гавкати,— сказав Миколка собаці.— Це дід Рятушняк. Як будеш на нього гавкати, то він тобі ще й лупки дасть. Він тобі не я. Ану перестань !
Собака ображено пришкулився на Миколку, але гавкати перестав, відбіг далі вбік і приліг за перекотиполем.
— Діду!— крикнув Миколка.— Це я! Це ми з Первінкою додому йдемо!
— Де ж це ти був цілий божий день і ніч?
— Та ви ж бачите — дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
—Дід Рятушняк почухав Первінці за вухом, присів, подивився на вим'я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
— І скільки ж ти за неї дав?
— Сто п'ятдесят тисяч... А були й по чотириста!
— Ну то чого ж,— сказав дід.— Тоді вона, може, цих грошей і стоїть... Ходім додому, там мати місця собі не знайде.
— Батька часом нема?
— Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції був, то каже, що вже ідуть ешелони і все з такими, яких повідпускали додому,— сказав дід.
— Діду, а може, батько додому і не прийде?
— Як то не прийде?
— Ну, вб'ють його німці, та й усе.
— Не вб'ють... О, а звідки ж оцей козарлюга? — Дід побачив собаку.
— Та причепився по дорозі вночі. Первінку хотів було з'їсти, так я його каменем... Гляньте, діду, якого я щавлю нарвав!
Дід узяв листочок, пожував і спитав:
— Де?
— А ось у ярку.
— У якому? У цьому ярку?
— Тільки отам оно під тим боком.
— Заведемо корову та прийдемо. Щось рано щавель пішов, але, може, воно й на краще...
— Діду, а понюхайте у мене за шиєю!—Миколка хутко розв'язав на шиї хустку.
— Що ж там у тебе має пахнути?
— А ви понюхайте!
Дід нагнувся, встромив свої руді вуса в Миколчину шию, довго внюхувався, а потім сказав:
— Чимось пахне, але чорт його знає чим.
— Ні, ви, діду, внюхайтесь добре! Дід знову нагнув жовту, як суха макова головка, свою голову, щось довго мимрив і закашлявся:
— Чимось пахне, чорт його знає чим, але чимось приємним.
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Може, й духи, але за двадцятку... Я б не дав. Миколка обв'язав хустинкою шию:
— А я дав!..
Підходили до Миколчиної напівзгорілої хати. Хата стояла на рівному місці в обгорілому садку, з обгорілим сараєм. Лишилися подряпані котами білі вугли, та двоє вікон лиши— лось із десяти. Хата була велика, бо татів ще дід, як мати казала, на Бузі козакував і, козакуючи, сотворив цю хату своїм дітям. А дітей у татового діда бігало, як пшона.
Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем, І дід Рятушняк сказав:
— Коли б доброго сухостою знайти та журавель замінити. Але де ти його в чорта знайдеш, коли самому нічим у хаті розпалити.
І дід, і всі люди вже потроху допалювали у печах стріхи зі своїх хат, а в кого хати були попалені німцями, так у тих в землянках зимувала зима.
Правда, хто був здоровіший та молодший, той носив в'язками курай із степу, а хто старіший та недужий?
Отак і дерли свої стріхи та в піч кидали, щоб хоча душу нагріти.
— Діду, ведіть Первінку у сарай, а я заразі — прошепотів Миколка і навшпиньках відчинив двері сінешні, двері хатні, тихо підійшов до печі.
Вкрита батьковим давнім піджаком, мати лежала скраю печі і дивилася в стелю.
— Мамо! — крикнув Миколка.
Але йому лише здалося, що він крикнув. Він не крикнув, як того йому хотілося, а якось прошелестів сухим язиком, бо слова неначе піском пересипалися.
— Мамо, я купив корову! Дід Рятушняк у сарай повів. Первінкою звати.
Мати здригнулася і повільно повернула до Миколки своє хворе обличчя.
Від стіни випірнули голівки Миколчиних брата І сестрички І в один голос залепетали:
— Наш Миколка корову купив! Наш Миколка корову купив!
— Я її ще вчора купив, але ж ти знаєш, мамо, дорога яка, і чуні розклеїлися, а тут ще ніч...
— Так ти що — і ночував у степу?
— Ночував. Трохи був змерз, але на ранок сонце зійшло, і тут, бачу, дід Рятушняк іде. І ще, мамо, дивись, п'ятдесят тисяч лишилось, і дивись, якого я щавлю нарвав! У ярку, як до нас ото на половині дороги! Ми з дідом Рятушняком тепер будемо корзинами носити його!
— А ти ж хоч їв що-небудь?
— Їв. Щавель їв. І Первінка їла. Тепер ми будемо корзинами носити його. А як прийде батько, то й з батьком! З щавлем ми вже не пропадемо!
— А яка ж вона з себе? — тихо спитала в Миколки мати.
— Чорненька. На весь базар вона одна така тільки й була. І роги віночком. Три стакани на день дає. І не б'ється.
Миколка витрусив на лежанку щавель, виклав гроші, став на лежанку коліньми, розв'язав на шиї хустину і сказав:
— Мамо, а понюхайте у мене за шиєю — чим пахне?
Мати пригорнула Миколку ближче до себе.
Миколка відчув гарячий спечений подих маминих губ.
— Ну, мамо, кажіть! Кажіть! Чим пахне?
— Де ж це ти, синочку, такими гарними духами напахтився?
— У перукарні на базарі за двадцятку!
— Миколко, дай і нам понюхати! — потягнули шиї через маму братик і сестричка і своїми холодними носиками винюхували б Миколчине щастя і до вечора, якби в хату не зайшов дід Рятушняк.
— З молоком вас, Маріє, у вашій хаті!
— Так пішли здоїмо! — сплигнув Миколка з лежанки.
— Здоїмо то здоїмо, а чим годувати будемо? Чим же, Маріє, ми її годувати будемо?
— Так трава ж скоро буде, діду! — вигукнув Миколка.
— Доки до тієї трави — ще не один раз можна буде ноги витягнути,— сказав дід і знову звернувся до матері: — У мене, Маріє, є така думка: поки на моїй хаті лишилося ще трохи стріхи, то нехай вона цю стріху поки що їсть — ви колись віддасте.
— А чи ж буде вона тую стріху їсти? — запитала мати.
— Буде їсти ще й дякуватиме. Сокирою посічу, теплою водою скроплю—ще й дякуватиме, як на Великдень.
Знадвору почувся гамір.
Миколка виглянув у вікно: у їхніх воротях стояло душ десятеро жінок з порожніми відрами, і деякі коромислами показували на Миколчину криницю.
Оскільки криниці по всьому кутку були замулені, нікому було їх чистити, то жінки ходили по воду у Миколчин двір, до Миколчиної криниці, яку вичистив ще при німцях дід Рятушняк.
Жінки приходили до криниці і по два, а то й по три рази на день, скільки кому треба, а зараз збилися у воротях і топчуться.
— Що там таке? — Дід Рятушняк підійшов до вікна і собі.
— Зараз узнаю,— Миколка вибіг на подвір'я. Біля криниці лежав отой самий степовий собацюра і, ледве котра з жінок наближалась з відрами до криниці, шкірив зуби й гарчав.
У першу мить Миколка чомусь навіть зрадів, що побачив знову його вже біля своєї хати. Але від того, що собака самовільно призначив себе господарем їхнього подвір'я, влігся біля криниці та ще й людей не пускає, Миколка пошукав очима грудки чи палиці.
— Ах ти ж, приблудо чортова, ану геть від криниці, щоб і духу твого тут не було чути!
(Продовження на наступній сторінці)