— До вечора вернемось...
— Татку, ви куди? На самольоті?
— Та полетимо, синочку. Таткові треба подивитися, що по селах робиться. Якщо хочеш...
— Хочу! — вилетіло з Миколки, як з птаха.
Дядько Петро завів літак, і полетіли.
Миколка сидів у тата на колінах, поруч з дядьком Петром, і земля не чорна, не сіра, а золота мерехтіла під літаком, і над ним, і збоку. Все було в золоті, і тато, і Петро.
— Це що?
— Забари. Лети, Петре, на Кам'яний Міст. Отам і сядемо. А з Кам'яного Мосту — на Криве Озеро. Подивимось, що там. З Кривого на Грушку і — додому.
Сіли в Кам'яному Мості, сіли в Кривому, в Грушці, ще десь сіли. Миколка не виходив з літака: батько з Петром ходили по сільрадах, гомоніли з головами колгоспів, видно торгувалися, били "по руках", і з кожною посадкою прибували нові пасажири: в Кам'яному Мості — ягня і пара голубів, в Кривому — козеня і теличка, в Грушці — борона, двоє гусей. Теличку, козеня і ягня тато з Петром прив'язали у літаку, а голуби і гуси мостилися біля Миколки. Так і летіли. Між білими хмарами над золотою землею.
Вийшли орати, сіяти і боронити. Перед цим батько сказав Петрові:
— Петре, ні трактора, ні коней. Лопатою степу не накопаєш. Маємо сім плугів.
— Запряжем?
— А ти як думаєш?
— Думаю, що запряжем.
Семеро плугів, запряжених в дядьків Петрів літак, стояли на березневому, давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їхні були в торбинах, у зерні.
Дядько Петро завів літак. Літак завівся. Похитнувся трохи мотором, але завівся на очах Миколчиного тата і всіх людей. Його колеса відразу ж намацали землю і пішли по ній, а за ними пішли й плуги.
За плугами йшли старі чоловіки, і їхні руки на чепігах були тверді, мов каміння.
Літак орав землю плугами, а за ними на свіжу ріллю кинулися жінки, щоб засівати.
Вони сіяли з рук легко і радісно, навіть удови.
Миколчин тато йшов за плугом, і чорна земля чорною хвилею хлюпала йому на чобіт.
Петро, ввесь час оглядаючись на плуги та на сівачів, вів літак, як ні в жодній битві, ні в жодному бою: він аж спітнів і не бачив би цього поту, аби не западав цей його піт на Золоту Зірку Героя малими краплинами.
А позаду усіх — за літаком, плугами, сівачами — брів Миколка з Первінкою.
Запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі і не хотіла рости, і ріжки в неї були віночком.