«Заповіт борцям за визволення» Володимир Винниченко

Читати онлайн твір Володимира Винниченка «Заповіт борцям за визволення»

A- A+ A A1 A2 A3

Я твердо вирішив казати правду і, яка б вона не була прикра та навіть понизлива для нашої національної гордости, я мушу її не ховати. Симон Петлюра дістав цей пост через нашу тодішню національну бідність. Українська нація на той час (1917 р.) була до такої міри винищена руським імперіялізмом, її інтелігенція була до такої міри з одного боку русифікована, а з другого задушена царською жандармерією, що перший момент Центральна Рада не могла сформувати уряду просто через брак відповідних людей і то... смішно сказати, через брак дорослих осіб. Найчисленніша на той мент українська партія (партія соціялістів-революціонерів) не могла виставити кандидатів на міністрів старше віком 25 років. А партія соціял-демократів була настільки розбита передреволюційними арештами, тюрмами, засланнями, що під той мент мала велику обмаль людей. І мені, як голові Уряду й Центрального Комітету Партії, для престижу її треба було хапатись за всякого, хто виявляв себе прихильником, або членом соціял-демократії. Тому, коли пізніше приїхав до Києва з фронту Петлюра, як делегат якоїсь військової частини руської армії, і коли заявив, що він хоче вернутись в соціял-демократичну партію, я... "забув", "простив" йому його ренегатство, його "победньїй конец", і ввів його в Центральну Раду, а Центральний Комітет с-д партії за моєю порадою виставив його кандидатуру на незайнятий (через той самий брак людей) пост Генерального Секретаря військових справ (поки знайдеться кращий кандидат). Не через те, що С. Петлюра розумівся на військових справах, не через те, що він виявляв коли-небудь нахил до війн, ні (знову сором сказати), просто через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту. Він не був навіть ні офіцером, ні солдатом, а якимсь "чиновником"— урядовцем російського "Союза Земств и Городов", одягненим у солдатську форму.

(Мій "прощальний" стан легше зрозуміти, коли знати, який тоді, за перших часів революції, був загальний психічний стан, стан захвату, ентузіазму, віри в викликані сили нації, стан, у якому прощались всі минулі помилки, гріхи, злочинства, коли всіх кликалось на працю, на боротьбу).

Розвиток подій залишив Петлюру на цій посаді. Він, розуміється, ніякого ні знання, ні уміння, ні талантів у військових справах не виявив, але пройнявся великою честолюбністю. Прибравши собі титул "Головного Отамана", він дбав за зверхній бік своєї функції, весь свій час уживав на наради та на "накази по армії", якої не було, правив урочисті служби божі й кінець кінцем так занедбав справу реального формування українського війська, що Центральна Рада мусіла висловити йому догану й позбавити його за нездатність і недбальство поста Генерального Секретаря військових справ.

Тут я дозволяю собі сказати кілька слів з приводу тих закидів, які робляться соціялістами за немовби їхнє нехотіння чи невміння організувати українську армію. Люди, які роблять такі закиди, очевидно, ще зовсім молоді, або ж коли старші віком, то такі, які не були тоді на Україні й не брали участи в революції. Формувати армію тоді, коли вся російська армія кидала зброю й з ненавистю ставилася до всякого, хто закликав чи примушував її продовжувати війну, хто не пускав додому, божевілля? Большевизм тільки на цьому й зумів захопити владу, що руйнував армію, що обіцяв негайний мир, негайну землю, негайний поворот солдатів додому. Як же можна було спокусити українських селян і робітників іти знову в армію? Чим їх привабити? Національними гаслами, яких вони ще не розуміли й не відчували? Тут знову виступає старе питання: погодження національного інтересу народу з соціяльним. Центральна Рада, покладаючись тільки на національний момент, почала організовувати не регулярну армію, яка була огидна масам, а так зване "Вільне Козацтво", військо суто українське, творене на базі національного почуття. Ці заходи дали слабенькі результати, на Вільне Козацтво не можна було покладати захист наших національних позицій. Я вніс проект організації української армії, збазованої на погодженому інтересі (соціяльно-економічному і національному), себто формування української селянської армії для захисту української землі. Я пропонував гасло: "Українська земля для українських селян". Більшість у проводі Центральної Ради злякалась радикалізму цього голосу, яке могло посунути селян на негайне вигнання поміщиків і чужоземних власників, навіть селян (руських, німецьких, польських). Але це була єдина база, на якій ми могли б за того менту творити справжню армію, а не аматорів у шапках з червоними шликами, які, не маючи ні знання, ні дисципліни, або гинули без потреби, або розбігались. Спокійні статечні елементи Центральної Ради хотіли творити армію і державу в бурі революції під парасолем.

Коли вважати С. Петлюру та більшість отих "спокійних людей" за соціялістів, то, розуміється, частина вини за неудачу в творенні української армії лягає на них. Але не вся і не більша навіть. Національна армія якогось народу робиться не в кілька тижнів і не відозвами та запальними промовами. Це — продукт всього державного організму. А того організму у нас ще не було, ми тільки викликали до життя ті сили, які мали творити його, які його й творили, але скільки тяжких років, скільки жертв пішло на створення його!

Одначе, ті міркування не закидають Центральній Раді несправедливості щодо С. Петлюри. Центральна Рада сама добре знала всі трудноті, що стояли на перешкоді в творенні армії, і коли вона робила все ж таки догану й скидала С. Петлюру з посади Генерального Секретаря, то, значить, було за що, значить, та шкода, яка робилась ним, була кричуща.

Але така оцінка його особи Вищим Органом Нації, не знищила в цій людині її специфічні риси: тої "саморекламності", яка йому закидалась в догані. Коли німецька армія, закликана Центральною Радою, окупувала Україну, С. Петлюра під тою самою назвою "Головного Отамана" на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в'їхав (за німцями, розуміється) до Києва "на білому коні", як завойовник і визволитель України. Та коли б тільки такими вчинками обмежувалась його честолюбність, йому можна було б їх простити з маленьким усміхом. Але були інші вияви її, на які легеньким усміхом не можна було реагувати.

Як сказано було вище, коли кайзерська армія, вигнавши більшовиків з України, схопила за горло українську демократію руками поставленого нею гетьмана, руського генерала Скоропадського і зробила замах на нашу самостійність, дозволивши отому руському генералові в порозумінні з іншими своїми руськими колегами оголосити так звану "федерацію" з Росією, я розпочав організацію повстання проти німців і Скоропадського. (Я пишу "я", бо навіть Центральний Комітет Соціял-Демократичної Партії, якої я був головою, більшістю голосів висловився проти моєї "авантюри", як він назвав мій проект). С. Петлюра і в цьому організаційному акті Української Революції не брав ніякої участі, він навіть не був якимсь помітним членом Національного Союзу, який мав грати велику роль в цій акції. Коли говорити про якихось національних героїв на цьому етапі української революції, то перше місце належить Є. Коновальцеві, голові полку Січових Стрільців, який стояв у Білій Церкві, та його штабові, які не вагаючись прийняли мою пропозицію підняти повстання проти німецької і руської офіцерської армії, сформованої Скоропадським. І Є. Коновалець, і його товариші, і я, розуміється, та мої товариші з Національного Союзу, втаємничені в змову (надто Микита Шаповал), всі ми прекрасно знали, що акція наша була майже безнадійна, що виступати нам з одним полком регулярного війська проти окупаційної німецької армії в кілька сот тисяч чоловік плюс русько-офіцерська армія, була з мілітарного штандпункту цілковитим божевіллям. Але з національного штандпункту це була необхідність, це був акт, який мав очистити тему "Україна" в очах народу, плюндрованого, катованого панами-гетьманцями, поміщиками та німцями, закликаними українським урядом. Ми йшли на самогубство, яким хотіли вернути зганьблену українську честь.

І тут же додам: коли полк Січових Стрільців виявив воістину героїзм, виступаючи на такий одчайдушний, нерівний бій, то не менший героїзм виявив Національний Союз, члени всіх українських партій, які свідомо, самовіддано йшли на риск смерті. І то смерті без зброї в руках, як січові товариші, а беззбройні, беззахисні. А риск цей був цілком явний. Німецько-гетьманський уряд уже знав про готування повстання. Йому було відомо навіть про день останніх Загальних Зборів Національного Союзу, на яких мав бути вибраний Вищий Орган Влади Революції, Директорія. І того вечора гетьманські руські офіцери у бліндованих автомобілях гасали з кулеметами і бомбами по всьому Києву, шукаючи той будинок, де відбувалось те надзвичайне засідання. Коли б вони його знайшли, ми не були б живими вже з того самого вечора, ми знали, що гетьманською "Охранкою" було постановлено розстріляти нас усіх на місці без усякого суду. (Як серед нас не знайшлось зрадника, я й досі не можу зрозуміти).

(Продовження на наступній сторінці)