«Заповіт борцям за визволення» Володимир Винниченко

Читати онлайн твір Володимира Винниченка «Заповіт борцям за визволення»

A- A+ A A1 A2 A3

На жаль, мої переконання справдились з цілковитою точністю. Кайзерські реакційні генерали, вигнавши більшовиків з України, не схотіли терпіти й демократію й швидко розігнали Центральну Раду, арештували проводирів її, наставили руського генерала П. Скоропадського за "гетьмана" й почали "пасифікацію" українського народу: засіяли Україну карними загонами, складеними з руських офіцерів, переважно синів поміщиків на Україні, які масово пороли селян, розстрілювали невдоволених, накладали на села й міста люті контрибуції. Будучи в гущі народу, я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили". Я на свої вуха чув, як українські маси кляли Центральну Раду, а з нею й Україну, як відрекались од самого імені українця. Мені в лице казали робітники й селяни про мене найтяжчі лайки (не знавши, розуміється, що "отой проклятий буржуй Винниченко, отой німецький запроданець" був їхнім співрозмовником, товаришем у партизанській боротьбі проти німецької реакції). А ще болючіше, що наші маси всею душою стояли за нашого національного ворога, за такого самого ката нашої держави, як і руські білогвардійці, що їх пороли, за більшовизм.

Це — одна фаза цього прикладу. Друга — не менш повчальна. Вернувшись до Києва з підпілля, заставши розгром Центральної Ради і проголошену руським генералом Скоропадським "федерацію" з Росією, підперту формованою ним армією з руських офіцерів, утіклих на Україну від більшовизму, будучи весь пройнятий люттю від "пасифікації", соромом за нас, болем за українське ім'я, я почав організовувати повстання проти німецької армії та її "гетьмана". Але, мавши такий болючий досвід, я виставив своїм співробітникам умову: об'єднати гасло національне з соціяльним, стати в оборону не тільки національно-державних прагнень, але й економічно-соціяльного визволення. Цю умову прийняли всі партії. Про деякі деталі з цього історичного моменту я буду говорити далі. Тепер тільки скажу: ті самі маси, які лаяли і проклинали при мені "Україну", тепер, коли вона звернулась до них, як захисниця їхніх насущних інтересів, коли виявила себе не "панською", а своєю революційною, трудовою, рідною всьому народові, тепер вони з ентузіазмом кинули свої плуги, майстерні, родини, дітей, жінок і тисячами посунули в армію Директорії. І через кілька місяців запеклої боротьби німецька армія, захопивши з собою свого "гетьмана", втікла з України. Український трудовий народ, в образі свого представництва, Трудового Конгресу, одноголосно висловився за цілковиту Самостійність і Незалежність Української Держави. І з того часу, терплячи всі наступи руського імперіалізму, витримуючи всі його катування, він усім єством тримає прапор української державности і тримає так, що сам ворог поштиво схиляє голову перед нею.

І яку саме орієнтацію він вибрав і провадить, це найкраще показує його найактивніша частина, його бойова еліта, Повстанська Армія, яка і словом, і чином доводить її на Україні, а не в еміграції. Слово її є в її декларації, викладеній в книзі "Позиції визвольного руху", всебічно визвольного. А чин його є безперестанний бій з гнобителями нашого народу, бій, який, відповідно до обставин, то стихає, то розгортається, але ніколи не перестає.

Оце треба знати всім борцям за визволення України. Та не тільки борцям, а й простим, щирим членам української нації, які насамперед їй хочуть добра. їм треба перестати входити із твердженнями про "прапор української державности" та про "Державні Центри" за межами України, перестати зневажати український народ і його тамошні бойові сили "орієнтацією на зовнішні сили", які немовби дадуть Україні визволення. Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років.

4. НАЦІОНАЛЬНА РАДА.

А з цього з необхідністю випливає питання про Національну Раду та її так званий "Виконний Орган" — "Уряд".

Стара еміграція, а за нею й велика частина Нової еміграції, як сказано вже, називають Національну Раду "Державним Центром", "Передпарламентом", а деякі, поспішаючи, просто "Парламентом", а її "Виконний Орган" — "Урядом". Так,— коли визнати, що на Україні ніякої держави немає, що вона є тільки в еміграції, то тут, розуміється, повинен бути й Національно-Державний Центр її та Уряд. Коли ж визнати, що Українська Держава була і є тільки на Україні, то претензії купки людей на ролю Національно-Державного Центру є цілком безпідставні, а, крім того, дуже шкідливі. Українська еміграція є тільки невеличка частина української нації. Українська Національна Рада може бути представництвом тільки цієї частини нації, і ніяким чином не всього народу.

На ці такі цілком логічні зауваження захисники "Державного Центру" України в Німеччині наводять такі аргументи. Українська Нація, мовляв, не має змоги виявити свою волю, тому свідома частина її, еміграція, бере на себе цю ролю. А коли так, то вона має право звати себе Національним Центром. Крім того, вона носить у собі всі традиції української революції, вона зберігає законний ("легітимний", як вони для поважності кажуть) Уряд, вона стоїть на сторожі української державности, вона представляє собою перед іншими державами Україну.

Але на це є так само дуже просте й логічне зауваження: якщо українська нація за даного моменту не має змоги виявляти свою волю, то звідки ж ви знаєте, що вона доручила саме вам, оцій саме купці людей представляти її волю? Де ваші уповноваження? Хто вас вибирав на такий надзвичайно важний і відповідальний пост? Хто вас контролює, перед ким ви здаєте відчит за свою діяльність і за ті акти, які ви іменем всієї нації заключаєте і можете заключити? Коли у вас таких уповноважень немає, коли ви дієте самі від себе, то чи не чините ви державного злочинства?

Захисники таких дій спираються на спадщину, на "легітимність", на "приємственість" влади, на традиції української революції, Скрижалі якої вони, мовляв, вірно бережуть. Морально-національно вони, мовляв, мають цілковите право, хоч юридичного уповноваження не мають, воно є у них од духу української революції. На цій підставі вони й беруть на себе весь провід як над еміграцією, так і над усією нацією.

Отже, виходить, найважніша підстава їхньої "влади"— передані їм у спадщину традиції, принцип, дух української революції, дух її "Скрижалів", хранителями яких вони себе називають? Моральна легітимність? Так,— ця підстава особливо підперла претензії групи старої еміграції, дала їй перевагу перед претензіями інших груп. Нова еміграція, яка майже в усіх своїх розгалуженнях називає себе "революційною", розуміється, не хотіла виступати яким-небудь чином ні против Скрижалів, ні так само проти їхніх хранителів і носіїв. Навпаки, вона хотіла й хоче щиросердно, гаряче, самовіддано хоче іти за тими Скрижалями, вірно виконувати їхні заповіді, продовжувати далі їхні традиції й накази. І тому вона уступила ролю проводу представникам тих груп, які колись творили оті Скрижалі. Але, правда, тут же вони самі кажуть, що ці групи в краю вже не мають сили, а на еміграції за ними стоїть малесенька меншість, а через те склад Національної Ради неправильний, несправедливий, він не відповідає реальному співвідношенню сил української еміграції. І на цьому грунті точиться непогодження в ній, через те паралізується її активність, ініціятивність, через те компрометується вся справа української еміграції. Тому представницький орган її, Українська Національна Рада подібна до воза, в який запряжено коней головами в різні напрями. Коли один кінь тягне в один бік, а другий у другий, а третій у третій, то віз мусить або стояти на місці, або безсило шарпатись. І мимоволі у багатьох членів еміграції виникає питання: що зробити, щоб віз ішов в одному напрямі, щоб справа посувалась наперед, а не шарпалась?

З цим самим питанням звертаються і до мене по мою думку. Я знаю: люди, які зацікавлені в тому, щоб бути "урядом", скажуть, що, заперечуючи право еміграції представляти всю націю і звати себе Державним Центром і Урядом, поставляться до мене особисто з такою самою ворожістю, як вони поставились з самого початку їхнього "урядування" на еміграції, в двадцятих роках цього сторіччя. В 1923 році я в статті "Єдиний революційно-демократичний фронт" писав: "Ідея української державности й визволення має найкращого носія в самому народі, в його національній свідомості. Вона живе там, на Україні, за неї весь час, щодня, на кожному місці борються українські працюючі маси, українська трудова інтелігенція... Коли десь на території Польщі зникне купка людей, що безвідповідально називає себе "урядом" і "носієм" ідеї української державности, то від цього ні ідея державности, ні боротьба за неї не зникнуть, а навпаки, тільки значно виграють..." За це "носії ідеї української державности" проголосили мене зрадником, большевиком, запроданцем і протягом десятків років провадили проти мене де могли в цьому дусі акцію, яка ще й тепер позначається. Отже, я не буду здивований, коли ці самі люди за цю саму мою критику поставляться з тим самим запалом ворожнечі. Але, можливо, тепер ситуація трохи інша на еміграції, можливо справді, знаходяться такі члени української нації, для яких істина стоїть вище за інтереси тої чи іншої групи людей, які поставляться з обіцяною мені увагою й гідністю на мою відповідь на їхні запитання.

А запитання їхнє, що торкається Національної Ради, таке: чим пояснити оте розходження в Національній Раді та в еміграції й як його знищити?

(Продовження на наступній сторінці)