«Заповіт борцям за визволення» Володимир Винниченко

Читати онлайн твір Володимира Винниченка «Заповіт борцям за визволення»

A- A+ A A1 A2 A3

Я довго і посильно, стараючись бути якомога об'єктивнішим, придивлявся до цього явища. Національно-державні розходження? Ні, всі без виімку течії й групи української еміграції стоять на грунті цілковитої самостійности і Соборности Української Держави.

Політичні різниці? Ні, майже всі, за виімкою спадкоємців руського генерала Скоропадського (які називають себе гетьманцями, не маючи в своїй соціяльно-політичній програмі нічого від колишньої зразкової гетьманської демократії) вважають себе за демократів, за противників всякого тоталітаризму.

Непогодження в соціяльно-економічних питаннях? Ні, усі групи майже без виімку підписались під декларацією Національної Ради, в якій висловлюється певна соціяльно-економічна програма. Отже, в головному, в сутньому, немовби всі згодні між собою. А згоди, а дії, а дружньої праці немає. В чому ж причина? Наскільки я міг вияснити для себе, причина полягає в двох моментах: в психологічно-моральному та в схованому (усвідомлено чи неусвідомлено) соціяльно-політичному.

Розгляньмо момент психологічний. Особливою його рисою є недовір'я груп і осіб одних до одного. Вони зійшлись під тиском вищої ідеї, під примусом необхідності захищати її спільними силами. Так — абстрактно, розумом вони всі визнали цю необхідність, але конкретно та ще в почуттях, в оцінках одних одними вони не можуть прийти до погодження і порозуміння.

Говорімо конкретніше. Певна частина еміграції (і то досить численна), так звана націоналістична, як сказав вище, вважає за несправедливий, невідповідний до фактичного стану речей розподіл представництва і керівних функцій в Національній Раді. Крім того, вони кажуть, теперішній провід у ній і в "уряді" не користується довір'ям великої частини еміграції через свої національно-політичні якості, це, мовляв, люди, які не викликають певности, що й в майбутньому не зрадять. Тому цей склад Національної Ради, а так само провід у ній треба змінити. А до того ще виникає сумнів, чи дійсно ж теперішній провід УНР є законний спадкоємець, хранитель і носій "Скрижалів Революції"?

І то не тільки серед так званих націоналістів, але й серед так званих демократів виникає цей сумнів і часом навіть у пресі пробивається. Члени тих і тих угруповань вже не раз зверталися до мене з проханням і, повторюю, навіть з вимогами взяти слово в цьому питанні. Я довго утримувався, сподіваючись, що відносини якось направляться і українська еміграція матиме якусь єдність і погодженість. Але бачу, що, незважаючи на офіційний оптимізм "урядових чиновників" щодо цього, того погодження нема, а розходження стає все гострішим. Отже згоджуюсь, що мовчання моє не може бути далі виправданим і я забираю слово в цьому питанні. І з цілковитою свідомістю своєї відповідальносте перед національним колективом як тут на еміграції, так особливо там, на Україні, я мушу заявити:

Так,— ті сумніви та недовір'я цілком справедливі. Ті люди, які звуть себе Національно-Державним Центром, "легітимними" спадкоємцями традицій української Революції і носіями її "Скрижалів", не мають на те ніякого права, ні національно-політичного, ні юридичного, ні морального. Та підстава, через яку їм довірено еміграцією провід у її представницькому органі, є фальшива. Еміграцію введено в блуд, а надто Нову, а надто ту, яка зве себе революційною і демократичною.

Ось докази цього твердження.

5. С. ПЕТЛЮРА.

Головними претендентами на ролю проводу "Уряду" є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри, а з них особливо Андрій Лівицький та Ісак Мазепа, що прибрали собі нові назви, один "Президента", а другий "прем'єр-міністра". Ім'я Петлюри петлюрівці намагаються зробити національною святинею, іконою, символом усієї України ("Україна — це Петлюра, а Петлюра — це Україна"). Петлюра в їхній пропаганді—це святе ім'я, це — великий національний герой, це — святий мученик за ідею української державносте, що впав од руки ворогів її.

Я знаю: церковно-релігійні люди, звичайно, ставляться з ненавистю до людей, які сумніваються в святості їхніх ікон. Так само знаю, що молоді нації, які борються за свою свободу і незалежність, мусять творити собі героїв та кумирів, що мають підтримувати в них дух боротьби, героїзму, самовідданосте. І коли ці кумири, дійсно, є високоцінні, творчі, заслужені своїми якостями, своїми твореними цінностями, члени нації, обурення проти "святотатців" є нормальне, виправдане. Але чи є так у випадку Петлюри?

Я знаю, що в багатьох щирих і відданих справі нашого національного визволення людей я викличу проти себе обурення і, може, навіть ненависть за те, що я маю сказати. Але якраз у інтересах отої самої справи нашого визволення я мушу його сказати. Через цілий ряд обставин ім'я С. Петлюри зайняло помітне місце в процесі нашої боротьби, воно символізує певний соціяльно-політичний напрям в українстві. Тому треба довше зупинити нашу увагу на ньому.

До Революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні в політиці, ні в культурній чи громадській галузі не був помітний. У підпільній революційній роботі він не брав майже ніякої участи. Один короткий момент після революції 1905 року він належав до Української Соціял-Демократичної Партії і писав у її органах малопомітні статті на біжучі теми. Кілька місяців він був навіть моїм співробітником у проводі нелегального органу партії, який Центральним Комітетом було доручено мені провадити в Галичині. Коли настала поразка тої революції й реакція, Петлюра від усякої участи в партії та взагалі в революційній боротьбі відійшов і жив обивателем, займаючи останнім часом посаду бухгалтера в якомусь підприємстві. Під час війни 1914—1917 pp. він жив у Москві й на якісь кошти видавав на руській мові місячник "Украинская Жизнь", весь тон якого був спрямований на пропаганду серед українців "бороться за Россию до победного конца", як тоді стояло гасло в усій дозволеній царським урядом пресі.

А в цей час уряд тої самої Росії нищив ті невеличкі легальні культурні досягнення, які вибороло було поступове українство (газети на українській мові, книги, театр). Всяке друковане українське слово було не дозволене. Найкращого представника і вождя українського легального руху Михайла Грушевського було заслано на північ Росії. І тільки один український голос на Україні пробивався до нації, голос не дозволений царським урядом, голос революційної партії, який у нелегальних відозвах і книжках кликав українців "до победного конца" над Росією, над тюрмою народів, до національно-державного і соціяльного визволення України. Будучи головою Центрального Комітету Соц.-Демократичної партії, я мав честь і радість тим голосом диригувати. Царський уряд це знав і його жандармерія ганялась за мною по всій Україні, і я мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час од часу переїздити з України в Росію. Те саме робили й мої товариші по роботі.

І цілком зрозуміло, що вони палали гнівом і плювались од огиди, читаючи петлюрівську "Українську жизнь". Розуміється, приклонники Петлюри не матимуть змоги сказати, що такого факту не було, що Петлюра не видавав на російській мові журнал, бо це б була така смілива неправда, яка б сильно пошкодила їм самим. Але вони, можливо, будуть пробувать казати, що С. Петлюра не кликав до "победного конца Россії". Та на це є одне просте заперечення: не то що на українській, а навіть на руській мові не дозволялось видання, в якому не було б російського "победного" патріотизму. За що б і для чого русский уряд дозволив якомусь бухгалтерові видавати журнал про якусь там "украинскую жизнь"? Тільки за те і для того, щоб кликав він і "малоросів" до того самого "конца". А крім того, ще з одною метою: щоб ствердити, що української мови ніколи не було, що "малороси" "прекрасно понимают по-русски", що "никакой Украиньї не бьіло, нет и бьіть не может", що Росія і Україна це є одне. Товариші мої запевняли, що гроші на видання тої "Украинской жизни" давав Петлюрі російський уряд. Я це подаю не як факт, а як ілюстрацію тої опінії, яка була в українстві про С. Петлюру. І так само, як цілком зрозуміло, що українське громадянство, коли вибухла революція і настав час одвертої боротьби України за своє визволення, довірило керівництво нею тим людям, які цієї боротьби ніколи не лишали: Грушевському і моїй скромній особі, поставивши першого на чолі Центральної Ради, а мене головою першого Уряду України, Генерального Секретаріату; Центральної Ради. Ні Симона Петлюри, ні Андрія Лівицького, ні Ісака Мазепи не було тоді в революційному проводі.

Але як же і через що С. Петлюра, цей захисник Росії, став Генеральним Секретарем військових справ і "Головним Отаманом" революційного уряду України?

(Продовження на наступній сторінці)