Що являє собою тепер українська нація? Це є величезний колектив трудящих людей (селян, робітників, трудової інтелігенції), над яким панує рабовласницька кляса бюрократії під орудою чужинної сили. В тому колективі є, розуміється, елементи старих знищених соціяльно-економічних кляс (поміщиків, фабрикантів, середніх земельних власників, вульгарно званих "куркулями"). Ці елементи чи їхні діти, безумовно, ще пам'ятають про своє колишнє привілейоване становище, про панування чужою працею. Вони потай мріють про скасування большевизму й його державного бюрократичного капіталізму та про повернення старого ладу, приватної капіталістичної власності. Ці елементи на Україні є переважно чужинного походження. Як відомо, історія України так склалась, що панівна руська нація втягла в себе майже всі більші власницькі елементи української нації. Тому величезна більшість буржуазії на Україні (аграрної, промислової, бюрократичної) була не українська. Україна, хоч не хоч, була на 90 (як не більше) відсотків селянсько-робітнича країна. Революція, само собою, не наробила нам буржуазії, вона знищила й ту, що була на нашій землі. Отже, наша нація не має багато й тих, що зідхають за минулим ладом, і все населення нашої батьківщини на цей мент складається на 90 (чи більше) відсотків із трудових кляс. Воно безумовно ненавидить сучасний режим московського деспотизму, але так само не має ніякого сумніву, що воно ніяк не прагне повороту старого панування приватно-капіталістичних кляс. Чого саме воно прагне, про це мова буде далі.
Таким чином, коли бути логічним і послідовним, то треба сказати, що еміграційна Національна Рада повинна відбивати в собі оцю саму структуру всієї сучасної України. Значить, величезна більшість Національної Ради так само повинна складатись із трудових елементів, а десять (чи менше) відсотків із тих, що ще не забули колишнього дореволюційного ладу й хотіли б повернути його.
Відповідно до цього основного принципу повинні бути розподілені місця в Національній Раді. Тепер вони розподілені за принципом старої соціяльно-економічної і політичної структури України. За принципом партійного паритету в ній представлені всі політичні партії, які колись там були. Чи це ж не абсурд? Ці партії колись, років тридцять (десять) тому були явищем природним, необхідним, вони вимагались соціяльно-економічною структурою нашої нації. Але ж тепер у неї цілком інша структура, а тому й потреба в цих партіях давно зникла. Про всіх цих "поштенних" соціялістів, революціонерів, соціял-радикалів, про всі ті УНДО, НДС, про всяких там націонал-демократів населення давно забуло і згадує про них як про покійників.
І емігрантська Національна Рада, в цьому складі її, що тепер, в більшості членів є немовби паноптикум, музей, навіть моторошно, що в цьому музеї беруть участь і живі постаті, а надто що провід над ними, над живими істотами, належить восковим фігурам. Живими постатями в музеї є головним чином представники Нової Еміграції в різних її угрупованнях, рев. демократи та представники націоналістичної течії в кількох розгалуженнях. (Інші живі постаті української еміграції, представники старої непетлюрівської, трудової демократії в Європі й Америці в музеї Національної Ради не представлені, бо ставляться негативно до цієї фальшиво складеної інституції) .
Щоб перейти з музейного "воскового" стану в живий, дієвий, Національній Раді треба себе перетворити, перетворити за принципом життя і потреб української нації, треба зробити її дійсно живою краплиною українського народу. Конкретно: вона повинна сформуватися не за принципом колишніх, одмерлих тепер партій, а за принципом вимог і інтересів сучасного, а надто майбутнього, буття українського народу. Які ж ці вимоги та інтереси?
13. НАЙПЕВНІШЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ САМОСТІЙНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Перша вимога і перший інтерес його — здобуття самостійності і незалежності своєї вже здобутої Держави. Чим може помогти йому еміграція? "Уряд" Національної Ради має "міністерство" військових справ. Але кожному ясно, що військові сили еміграції не можуть бути великими. Для них заводити ціле "міністерство" — це або гра в урядування, або розрахунок на те, що саме "міністерство" прийде за "зовнішніми силами" на Україну і зробиться міністерством. Розрахунок, який теж показує, що "уряд" має орієнтацію не на внутрішні сили, а на зовнішні сили, внутрішні він до такої міри ігнорує, що навіть не обумовлює: якщо на Україні не створиться революційний уряд і не матиме свого міністерства військових справ, то наш ресорт військовий може виконати його ролю. Ні, він просто декретує: міністерство і більше нічого.
Розуміється, коли б у світі дійшло до воєнної сутички Заходу з тиранією Москви, то українська еміграція стала б на бік Заходу й взяла б по мірі сил своїх участь у збройній боротьбі, сформувавши з своїх членів кілька допоміжних армії союзників батальйонів. Але це скромне завдання могла б зробити сама президія Національної Ради, не вдаючись до такого пишного засобу, як "міністерство".
Але в неї є і повинно бути інше завдання на полі здобуття державної самостійності, а саме: схиляти до неї опінію західного світу. Проти української самостійності ревно працюють вороги її, головним чином руські та польські імперіалісти. Вони всіма засобами намагаються виставити українську національно-державну ідею як штучну, як витвір чужих Україні сил, як потайне знаряддя їхньої імперіалістичної політики, надто Німеччини. Українці, мовляв, ніякої самостійної концепції ні інтернаціональної, ні соціяльно-політичної не мають, вони є тайні агенти або німецького нацизму, або руського большевизму.
Отже, завдання членів української еміграції, борців за свою державну самостійність повинно насамперед бути в тому, щоб розбити цей наклеп ворогів і щоб довести світові, що українство навпаки, всією історичною, ви-" робленою віками всебічного поневолення, всією природою своєю є найщиріші вороги всякого насильства, гніту, визиску як внутрішнього, так і інтернаціонального, що воно є найвірніший борець за мир на Землі і за об'єднання всіх народів.
Чим же воно могло б це довести? Самих офіційних "вощаних" деклярацій, як робило, наприклад, "міністерство" закордонних справ Національної Ради, не досить. Не самі деклярації творять опінію, а ще й відповідна дія. Треба, щоб українська еміграція на кожному місці свого перебування доводила і словами, і ділами свою демократичність і — головне — миролюбність.
Так, ми будемо скрізь деклярувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію. Але через що так? — можуть нас запитати. Наше пояснення може бути цілком логічним і переконливим. Ось воно: через те, мовляв, що ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найпевніше забезпечення нашої національно-державної самостійності, якої ми так жагуче прагнемо, за яку ми принесли стільки жертв. Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому ми, коли хочемо мати свою національну самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить яку-будь можливість одній нації накинути другій своє панування.
В цій концепції, розуміється, нема нічого нового, оригінального, самостійного, вона давно проповідується борцями за визволення людства, кращими синами його. Своє в українців могло б бути те завзяття, та гаряча щирість, та настійність, з якими вони проповідували б по світі ідею миру.
Але може бути ще більше "своє". Виконуючи правило конкордистської моралі "Що визнаєш на словах, то виконуй на ділі", я, як представник українського імені, виступив перед інтернаціональним світом з своєю концепцією миру, з пропозицією такого засобу знищення на віки війни на Землі, який досі не висувався на інтернаціональному політичному світі, і який, я глибоко в тому певний, може бути сприйнятий широкими масами всього людства з гарячою прихильністю. Щоб довести мою концепцію до відому якраз оцих мас (а це ж вони, а не дипломати є і будуть рішальною силою в питанні війни та миру) —я виклав її в приступній для мене формі, в формі роману, в образах, у живій дискусії дієвих осіб. Його видано у французькій мові під заголовком "Нова Заповідь". З огляду на те, що українська еміграція ставилась досить негативно до видання моїх літературних праць і так само не виявила ніякого бажання видати цю працю українською мовою, я користуючись нагодою, виконаю хоч у малій мірі ту вимогу, з якою до мене звертаються деякі українці: чому ж по-українському ви не видали цю книгу, а по-французькому? себто дам короткий переклад моїх тез та її обгрунтування. Отже моя концепція така.
(Щоб зазнайомити українських читачів з нею в тій самій формі, що її подано у мові французькій, я подаю її в текстуальних виривках. Це, сподіваюсь, дасть змогу тим, які сприймуть в принципі всю концепцію, придбати всю ту аргументацію, яку я сконденсував у цих уступах книги).
14. СТВОРЕННЯ МИРУ Й СВІТОВОЇ ФЕДЕРАЦІЇ БЕЗ БОМБ І КРИВАВИХ РЕВОЛЮЦІЙ.
Головним портпаролем цієї концепції в моїй праці виступає французький соціяліст Жан Рульо. Він починає викладать її перед своїм давнім товаришем Жаком Ле-нуаром, з яким розійшовся двадцять років тому на грунті непогодження в питанні большевизму. (Жак із соція-лістичної партії перейшов до комуністичної). Жан говорить:
(Продовження на наступній сторінці)