Еміграція взагалі є та обстанова, яка дуже сприяє розвитку цих нахилів. Трудність контролю, відповідальності проводів організацій, відокремленість од великого колективу нації, все це спричиняється до ненормального вияву навіть здорових сил людей. Я вище звертав увагу читачів на те, яку шкоду нашій недавно визнаній державності можуть принести честолюбні претензії наших "вождів". Коли ці "вожді" можуть бути щирими хоч би з собою, то нехай не обдурюють самих себе, нехай не виправдують називання себе "урядом", "Державним Центром" і т. і. тим міркуванням, що, мовляв, коли настане час ліквідації большевизму, то "зовнішнім силам", які будуть робити ту ліквідацію, буде з ким "говорити", "перетрактовувати", "договорюватись". "Зовнішні силі:", коли їм треба "договорюватись", роблять це не з назвами, а з реальностями, з дійсними силами, зо справжніми репрезентантами народів, а не з опереточними декораціями.
Отже, з усіх цих причин, на мою думку, для створення можливості українській еміграції "договоритись" з самою собою треба насамперед усунути одну з важних причин, які створюють непогодження, конкуренцію, боротьбу, а саме: претензії на "урядування". Треба чесно, одверто сказати собі й всьому світові, що українська еміграція є тільки невеличка частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на кидання їй своїх урядів, "конструкції", "законів", а бажає бути тільки допомогою їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді1 батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, а так само бажає творити серед Інших народів опінію, сприятливу для української державності. Оце вся її роля.
А коли так, то ясно, що всі ці витвори певної частини еміграції як: "президент", "уряд", "парламент" і т. і. повинні зникнути. У єврейських борців за свою державність на еміграції не було ніяких урядів, було собі скромне "Агентство", але "зовнішні сили", коли воно мало вже справжню реальну силу в Палестині, "договорювались" з ним, як зо справжнім проводом єврейського народу. Коли б "президент" Андрій Лівицький і "прем'єр-міністр" Ісак Мазепа схотіли чи змогли бути дійсно щирими патріотами, й бажали усунути перешкоди до погодження сил еміграції, надати Національній Раді сили, працездатності, ентузіазму, вони повинні були б принести в жертву цій меті свою честолюбність й добровільно відмовитись самим од своїх "постів" і запропонувати всім іншим претендентам на них теж одмовитись. Логіка дозволяє думати, що така умова могла б бути сприйнята тими претендентами прихильно. Всі претенденти охотніше погодились би на тому, що єдиним "легітимним" урядом, єдиним колективним вождем нації мав би бути уряд, створений на Україні активними революційними силами її, які виникли немов самі собою під отой великий слушний момент. Вони згадали б, як за часів першої революції 1917 року виникли такі самі сили немовби з нічого, як вони створили свій уряд, не звертаючи ніякої уваги на тодішню Українську еміграцію, яка теж мала претензії на вождівство нацією, як та еміграція, вернувшись додому, не мала майже ніякого впливу на хід подій на Україні. Тепер соціяльний стан української нації інший, але не може бути сумніву в тому, що вона в свойому підпіллі має сховані сили й кадри, які вибухнуть так само, як колись вибухнули ми, які візьмуть провід визвольної боротьби в свої руки і створять всі потрібні органи, , закони, конституції, не дожидаючись їх од еміграції (яка, будучи роками відірвана від рідного краю, не матиме ніякої компетенції в цій галузі). І то з ними, з отими реальними силами, "перетрактовували б і договорювались" зовнішні сили, коли б настав для того час.
Еміграційні "міністри" щиро чи лукаво заявляють, що вони "порозумілись би" з революційним урядом України, коли б він створився. А коли так, коли вони припускають, що такий уряд створився, то як же було б з "Державним Центром", де ж він був би: на еміграції чи на Україні? І як треба розуміти оте "порозуміння"? І чого заздалегідь говориться, що то еміграційний "уряд" мав би скликати Українські Установчі Збори? А чому ж не революційний уряд України, не ті сили, які здобули б можливість скликати ті Збори?
З цього всього ясно стає, яка є політична настанова цієї групи людей, які звуть себе "Державним Центром"' за межами України. Ясно, що вони не вірять в український народ, в його сили, в його боротьбу, вони, як чистісінькі фашисти, вважають, що йому треба сильного проводу, батога ("законів" з еміграції), уряду й навіть готового президента. А щодо реалізації самої державности, то її зроблять "зовнішні сили", на які, властиво, є вся їхня "орієнтація", які дадуть їй дозвіл скликати Установчі Збори. І не трудно розуміти, яке було б те скликання, під якими лозунгами, якого хазяїна інтереси воно боялось би зачепити, кому старалось би догодити.
Тут виникає потреба відповісти на деякі запитання й домагання, з якими звертаються до мене деякі члени еміграції. Вони кажуть приблизно так: всі історики української революції, та й ви самі, кажете, що Вищий Орган Революційної влади на Україні, Трудовий Конгрес, затвердив вас на посту Голови Директорії. Ви з того посту через такі й такі причини тимчасово усунулись од участі в діях Директорії та відповідальності за них. Ви не могли піти до демісії, бо не було того Вищого Органу, якому ви могли її представити. Отже, ви й досі є законний (юридично-правий, "легітимний") голова останнього уряду. Чому ж українська еміграція, а надто та, яка шанує Скрижалі Української Революції, яка так довго і трудно суперечилась між собою про "легітимність" того чи іншого кандидата на пост голови уряду, не звернулась до вас, до найзаконнішого, найбезперечнішого Голови Директорії? І чому ви самі не вернулись на свій пост, чому не стали на чолі свого "легітимного" уряду?
Моя відповідь проста: я не тільки для інших, незаконних претендентів на цей пост, одкидаю потребу і користь якого-будь уряду поза межами Української території, але й для мене, для найзаконнішого фактичного голови його. Я вважаю, що уряд повинен бути вибраний народним колективом, повинен бути на своїй землі, зо своїм народом, повинен одповідати перед ним весь час своєї урядової діяльності. Коли така відповідальність через ті чи інші причини унеможливлюється, він автоматично припиняє свою урядову функцію і не сміє звати себе урядом, а чим паче чинити такі акти, як наприклад, договори з чужими державами. Коли б я схотів послухати своїх прихильників і "вернутись на свій пост" Голови Директорії, то я сам зробив би вчинок в інтересах тільки свого маленького честолюбства чи якихось інших особистих, чи групових "лакомств нещасних", вчинок негодний совісного політичного робітника і, крім того, шкідливий для українського колективу.
Щодо української еміграції, то вона не цими міркуваннями керувалась, коли не зверталась до мене, як до "легітимного" голови останнього українського уряду, а зовсім іншим. Я не буду ще раз говорити про ставлення до мене Старої Еміграції. Пригадавши його, можна легко зрозуміти, чому "претенденти на трон" обминали моє ім'я. Але чого ж ота Нова Еміграція, яка немовби про мене згадала й почала навіть розбивати мури ізолятора, в який засадили мене большевики й Стара Еміграція, чого вона не згадала, що я ж Голова Директорії, чого вона допустила якогось А. Лівицького називати себе цим титулом, чого ніде не підняла питання про мене, не запитала Національну Раду, чи Уряд про це чудне явище, про ті підстави, на яких дійсний Голова Директорії замовчується, а на його ност висувається якийсь сторонній Директорії чоловік? В чому річ, мовляв?
Відповідь і на це теж проста: бо вони, члени Нової Еміграції, вільно чи невільно, теж орієнтуються не на внутрішні сили, які колись так давно поставили мене на цьому пості, а на сили зовнішні, які можуть поставити, кого схочуть, хто їм милий. Вони, ці бідні емігранти — "ДіПі", які тремтіли й тремтять далі за своє існування, які в цьому існуванні залежать од тих "зовнішніх сил", як я казав, які бояться, що запідозрені в комунізмі, вони можуть бути вислані в СССР, себто на муки й смерть, вони думати не сміли визнати "легітимність" людини, яку стара еміграція раз у раз виставляла перед тими "зовнішніми силами" за комуніста, большевика. Прихильність до мене, так це значить прихильність до большевизму? Чи багато ж можуть піти на таку саможертву ради якоїсь там істини чи справедливості, чи навіть користі для колективу?
А шодо народу, до його постанов колись там років тридцять тому, щодо пошани його Скрижалів, то це не може грати ролі в нашій теперішності. Не той народ і не ті Скрижалі будуть виганяти большевиків і давати нам нашу державність, а могутніші чинники, інші сили, на які реальним політикам треба орієнтуватися. І все та сама стара, проклята наша орієнтація, яка давала нам стільки сорому, приниження і великої шкоди. А визволення ще ні разу!
12. НОВА СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ РАДИ.
Отже, коли ніякого уряду і Державного Центру на еміграції не повинно бути, коли еміграція повинна ставити собі інші цілі, то ясно, що вона повинна створити й інші органи. Коли ціль еміграції не уряди, закони, конституції готувати, а корисні політичні та культурні скли для Українського народу, коли вона вважає себе не за майбутнього командира нації, а за просту частину її, то вона повинна відбивати це в собі, а тому склад її представницького органу повинен відбивати склад евентуального представницького органу всієї нації.
(Продовження на наступній сторінці)