Мусташенко (з посмішкою). Це значить: я, професор філософії, повинен познайомитись десь на вулиці або на базарі з якоюсь покоївкою чи модисточкою, залицятись до неї, ходити до неї в гості на кухню, лузати з нею, з двірником і кухаркою насіння, ходити в кінематограф...
Інна. Зовсім ні.
Мусташенко. Ну, а як же? Та ще ж треба мати гарантії, що дитина не буде від якого-небудь конкурента — пожарного або писаря з поліції. От тобі, коли конкретно взяти твою вигадку. Уяви собі мене в цій ролі. Можливе це?
Інна. Це неможливе. Але можливе інше. Уяви собі, що тобі треба переписати твої виклади, твою нову книжку, одно слово — тобі треба постійної переписувачки на машинці. Вона житиме в нас, їсть із нами, ну, як своя. Це — можливе? Скажи?
Мусташенко. Ти — мрійниця, Інно.
Інна. Але це цілком можливе? Так?
Мусташенко. І ти думаєш, що я згоджуся у свойому домі з якоюсь дівчиною обманювати тебе, ображати тебе перед нею?
Інна. Обману не буде ніякого, бо ж я все знатиму. Вона буде обманена, коли вже на те пішло. А образа... В чому образа? Ми хочемо мати від неї твою дитину. От і все. Я тільки це знаю. Більш ніщо мені нецікаве й неважне.
Мусташенко. І ти гадаєш, що тобі буде легко й неважко, коли я...
Інна. Абсолютно! Ти ж любити її не будеш? Ну, словом, я тобі обіцяю, що з цього боку ти не матимеш ніякого клопоту. Це моє діло. Я все беру на себе. Згоджуєшся?
Мусташенко. Слухай, Інно, це—неможливе, це..,
Інна. Значить, більш можливий мій вступ в оперетку?
Мусташенко (ходить по хаті, з посмішкою знизує плечима). Та вже хоч би з того погляду взяти, що мене не схоче молода дівчина.
Інна. О, про це не турбуйся!
Пауза.
Мусташенко. Але ж ти розумієш, яку ти мені смішну, тяжку, негарну ролю накидаєш?
Інна. Ти думаєш, що моя роля буде легша?
Мусташенко. Ну, тим паче! Для чого ж це? Ми ж обоє все одно не витримаємо, й вийде тільки ряд безпотрібних неприємностей...
Інна. Коли ми дійсно хочемо досягти своєї мети й у нас є воля, а не слиняве моралізування, то витримаємо.
Мусташенко (зачеплений). Добре. Коли ти ставиш так питання,— оперетка, розрив або цей дикий експеримент,— добре, я згоджуюсь. Стривай, стривай! Але попереджаю: я робитиму сумлінно все, що в моїх силах, але май на увазі, є межі моїм силам. І ти не повинна робити це приводом до розриву. Хочеш розірвати наш шлюб? — роби це тепер же, чесно й без таких приводів.
Інна (підбігає, обнімає, пригортається, радісно, як дівчинка). Значить, згода? Згода?
Мусташенко. Я зарані знаю, що все це...
Інна. Браво, Пан! Я знала, що ти згодишся. Ти ж мій чудесний, розумний дикун! Ти ж уже сам бачиш, що це чудова ідея...
Мусташенко. Навпаки! Я бачу тільки...
Інна. Бачиш, бачиш! А за пенсне й за все ти мені прости. Ради бога, прости, Пан! Але ж мені так досадно було, що ти мене не зрозумієш і будеш сперечатись... Але тепер уже все вияснено, тепер усе буде добре. Правда? (Вдаючи Мусташенка, басом). "Розлюбила, розійтися хочеш". І ти вірив, як казав це? Ух, ти! (Цілує його).
Мусташенко. Слухай, Ін, але невже ж ти серйозно всю цю історію хочеш виробляти?
І н н а. Ну, а як же, дитинко? Треба!
Мусташенко сміється.
І н н а. Та запевняю тебе, інакше ніяк не можна. І ти, будь ласка, не думай, що я жартую. Я вже навіть маю ту... що... ну, твою секретарку чи переписувачку. Вона вже тут.
Мусташенко (вражено). Інно! Я сподіваюсь, ти...
І н н а. Нічого не сподівайся, а я зараз покличу її сюди, й ти, будь ласка, ввічливо, тепло побалакай із нею.
М у с т.а ш е н к о. Постривай! Ти, значить, усе це зарані наготовила?
І н н а. Я все обміркувала. Я два тижні вдень і вночі це обдумувала. Тепер ти сам можеш судити, що це не жарт і не хвилева фантазія. Я хочу бути матір'ю твоєї дитини й буду. От і все. І коли ти поважаєш своє слово, то прошу сумлінно, як ти сам сказав, робити все, що в твоїх силах. А в твоїх силах є не робити великих очей, не спалахувати, не філософувати, а спокійно поговорити з дівчиною, яка шукає роботи. Я їй обіцяла помогти. І от тепер, поговоривши з тобою, ми вияснили, що можемо запропонувати їй лишитись у нас для переписування на машинці твоїх праць. От і все. Це не є понад твої сили?
Мусташенко. Що ж це за дівчина?! Звідки вона?!
І н н а. Що, звідки,— все це вона сама, та й я тобі, потім розкажемо. А тепер я покличу її, бо вже пізно, вона й так давно дожидається. Я зараз! (Поспішно йде з кімнати ).
Мусташенко. Та чекай, Інно! Так же не можна, Інно! І н н а. Потім, голубчику, потім. Треба відпустити дівчину додому. (Виходить).
Мусташенко сам, схвильовано ходить по хаті, знизує плечима, мимоволі зупиняється перед дзеркалом, оглядає себе, причісує волосся, але тут же ловить себе на цьому; знову обурено знизує плечима, посміхається, хмуриться й нетерпляче поглядає на двері. І н н а входять; за нею, мило соромлячись, але цікаво зиркаючи на Мусташенка, іде Л ю д а.
І н н а. Ну, от, Панасе Михайловичу, дозволь представити тобі твою переписувачку: панна Люда. (До Люди). Можна вас називати просто "панна Люда"?
Люда (соромливо, але намагаючись опанувати собою). Прошу дуже. Можна навіть просто Люда.
Інна. Панна Люда вміє добре писати на машинці і згоджується на твої умови.
Мусташенко (почуваючи ніяковість, до Люди, холодно, поважно). Ви раніше де працювали?
Люда (боязко). Я писала в конторі на цукроварні. (Сміливіше). Але я зразу навчуся всього, що треба! Ви побачите. Мені треба тільки показати.
Мусташенко. Гм!.. Так. Розуміється. Але в даний момент якраз...
Інна (поквапом). Ну, от значить і чудесно! Панна Люда завтра вранці вже переїжджає до нас і приступає до виконання своїх обов'язків. Ну, я рада. (До Люди). Тепер ви можете бігти додому, а завтра рано просимо до нас зовсім.
Люда (соромлячись, тихо). Я така щаслива, що аж і не вірю собі... Я вам так дякую...
Інна. Ну, що мені? Панасові Михайловичу дякуйте, це він придумав дати вам роботу в нас.
Люда. Я дуже дякую. Я буду старатися...
Інна (сміється). Ну, глядіть же! Ну, добраніч, біжіть тепер додому! Швиденько!
Люда. Добраніч!.. (Хоче ще щось сказати, але, засоромившись, повертається і швидко, немов утікаючи, виходить).
Інна. Ну? Бачив, яка вона?
Мусташенко. Це гидко, Інно! Негарно... Мені за тебе боляче.
Інна. Ффіть! (Підходить до нього, ніжно зазирає йому в лице, тихо кажучи "Пан!", розводить обидві руки на чверть аршина одну від одної, виставивши тільки указові пальці, немов визначаючи розмір чогось). Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш, як ми ждали наше, й ти мені от так показував, і як цим жестом приборкував мене? Пам'ятаєш? Тепер тобі показую. (Ніжно, лукаво розводячи руки). Панасе?..
Мусташенко зиркає, відвертається й сідає в фотель.
Інна (обнімає його за голову, бурно цілує). Буде, буде, буде! Чуєш, ти? Я знаю вже, що буде. (Біжить до телефону, гукає): 25-44, 25-44... Так... Дякую... Юрій Маркович? А ви ще не спите? Ну, то лягайте спати!.. Так-так, власне: лягайте спати! Добраніч! (Сміється, кладе трубку, підбігає до Мусташенка, стає на коліна перед ним і, лукаво зазираючи в лице й показуючи руками, ніжним і наказовим шепотом каже). Бу-де!! (Міцно пригортається).
Завіса
ДРУГА ДІЯ
Сцена поділена на дві половини. Праворуч — кабінет Мусташенка, шафи з книжками, бюрко, канапа. Недалеко від бюрка невеличкий столик з машинкою до писання. Столик цей стоїть vis-a-vis до дверей, що ведуть до вітальні. Двері в коридор і вітальню. Ліворуч — вітальня. Двері в кабінет, у коридор і інші кімнати. В кабінеті Мусташенко й Люда. Мусташенко сидить за бюрком і перечитує аркуші паперу, списаного машинкою. Часом скоса, непомітно слідкує за Людою. Люда швидко, старанно переписує.
Мусташенко (підходить до Люди з аркушами; тримається поважно, з холодною вибачливістю). Маленька помилочка, панно Людо...
Люда (злякано). Ой! Хіба? Що ж я там написала?
Мусташенко. Ну, нічого такого страшного. Замість "репродукція", ви написали "ерпордукція". Треба відмітити тут олівцем. (Нахиляється до Люди й показує помилку, скоса дивлячись на її лице, волосся).
Люда. Зараз, зараз! Дайте мені, будь ласка. Ото яка, їй-богу! "Ерпордукція". (Рішуче). Я наново перепишу цей аркуш.
М у с т а ш е н к о. Ну що ви, бог з вами! (Сміється). Виправити тільки, та й годі.
Люда (благаюче дивиться на нього). Але ж це негарно, що будуть помилки. Подумають, що ви не знали цього слова.
Мусташенко (сміється). Ну, що ж робити? Або подумають, що переписувачка помилилась. А помилилась через те, що втомлена, що занадто багато працює.
Л юд а. Та де ж багато?! От як на цукроварні писала, так ото справді було багато.
Мусташенко. А чого ж ви перестали там працювати?
Люда (соромиться). А, ну їх!
Мусташенко. Умови праці були тяжкі?
Люда. Ні, умови нічого... Та... (Замовкає, хоче писати).
Мусташенко. Посварилися з ким-небудь?
Люда. Атож.
М у с т а ш е н к о. З ким же то? Люда. Та... з директором.
М у с т а ш е н к о. Он як! З самим директором? За яку ж справу?
Л ю д а. А за таку, що я йому вподобалась! Він хотів, щоб я в його кабінеті писала. А я не схотіла. Нехай пошукає собі інших.
Мусташенко. Умгу! Залицявся? Люда. Аякже! Жонатий чоловік, троє дітей. Соромився б!
Мусташенко. Так... (Одразу похмурюється, відходить ).
Люда, винувато зиркнувши на нього, починає писати.
(Продовження на наступній сторінці)