Інна. Нічого, колись, кажу, посмієтесь. (Встає). Та ще як же, Круглику, посмієтесь!.. Ну, я дуже дякую вам, що ви так турбуєтесь нашим родинним щастям і даєте такі хороші поради, але я гадаю, що мені вдасться й без таких екстрених заходів зберегти його. (З гумористичним пафосом піднімає руку). Все переможу! (Сміється). Ну, а тепер, вибачте мені, піду я спати. А ви їдьте кататись під місяцем і творити фантастичні поеми. Добре? (Простягає руку).
Круглик. Ну, побачимо, чия перемога буде. Я думаю, що кінець кінцем буде моя. І панна Люда мені в тому допоможе.
Інна (сміється). Хіба? А я, уявіть ви собі, думаю, що панна Люда власне мені поможе!
Круглик. Вам? Дуже сумніваюсь. Інна. Побачите.
Круглик. Та побачимо. Ну, спіть спокійно, коли зможете.
І н н а. А чого ж би мені не змогти? Всього доброго. Круглик (ущипливо-ввічливо): Панасові й панні Люді моє привітання. Інна. Дякую.
Круглик посміхаючись виходить. Інна з похмуреним виразом лиця тихо підходить до дверей кабінету й дивиться в щілину на Люду, що сидить, сперши голову на руку. Відходить
од дверей і прямує до рояля. Входить Мусташенко, тримаючись роблено-поважно, з спокійно-вибачливою посмішкою.
Інна. Круглика зустрів?
Мусташенко. Він сідав в автомобіль, я не хотів його зупинити й непомітно ввійшов у дім... Ну, балакала ти з нею?
Інна. Балакала. Вона, уяви собі, перша заявила бажання піти від нас.
Мусташенко (живо). Ах, так? (Зразу ж поважніше). Ну що ж, тим краще. Значить, ніяких перепон нема скінчити цю нісенітницю. Я радий. Коли вона відходить?
Інна. Вона настоює, щоб неодмінно завтра або навіть ще й сьогодні, зараз же.
Мусташенко. Он як? Гм! Ну що ж, чудесно, нехай іде собі з богом. Вона там? (Киває на кабінет).
Інна. Там. Дописує роботу.
Мусташенко (несподівано злісно). К чорту! Не треба ніякого ж її дописування! Нехай забирається зараз же!
Інна (ввесь час пильно слідкує за ним; тихо). Чого ж ти сердишся?
Мусташенко нестримано, з різкими жестами). А ти гадаєш, що нема чого сердитись? Ні? Інна. Гадаю.
Мусташенко. Ха! Поставити мене в ідіотичне, ганебне становище якогось старого ловеласа!.. Розуміється, їй гидко стало, й вона тікає. Цілком зрозуміло.
І н н а. З чого ж вона могла те ловеластво помітити? Ти ж не залицявся до неї?
Мусташенко. "Не залицявся". Вже те, що вона пише в мене в кабінеті, коли може писати в себе в кімнаті, є залицянням. І вона це розуміє.
Інна. Ну, це ще далеко до залицяння. Можливо, що ти виявив якісь інші знаки... уваги до неї? Потиснув їй руку або ще що-небудь таке? Га?
Мусташенко. Нічого я їй не потискував, а взагалі вся ця історія гидка мені! Будь ласка, випровадь її з мого кабінету й порахуйся з нею. Нема про що більше балакати.
Інна. Але це руйнує всі наші плани!
Мусташенко. Не наші, а твої! І тим краще. (Ходить по хаті).
Інна. Мені здається, що вона з інших причин хоче відійти від нас.
Мусташенко. Мені нецікаво знати ці причини. Годі з цим.
Інна. Я певна, що вона... в тебе закохана... Мусташенко (зупиняється з посмішкою). І дуже закохана?
Інна. Мабуть, дуже. І тікає вона не того, що їй гидко, а що вона не сміє надіятись на твою... увагу.
Мусташенко. Не вигадуй, Інно, дурниць, а лучче кінчай швидше цю історію.
Інна. Для чого ж кінчати, коли є всі дані за те, щоб вести її далі, до кінця?
Мусташенко. Ти хочеш, щоб я і далі грав цю негарну, соромну ролю старого розпусника?!
Інна. Перш за все. перестань ти, нарешті, кокетувати словом "старий"! А потім, ніякої тут розпусти немає, в нас є наша велика, чиста ціль. Ти згодився, що ми маємо моральне право досягти її таким способом. При чому ж тут ці непотрібні, жалісні слова "старий", "сором", "розпуста" й тому подібне? Я можу зрозуміти тебе, коли ти відмовляєшся через те, що тобі здається, що ти викликаєш у тої дівчини огиду. Але коли цього немає, а є, навпаки, те, що нам треба для нашої цілі, то чого ж ти міняєш свою постанову?
Мусташенко. Так, ціль наша чиста, але засоби... нечисті.
Інна. Що таке чисте й нечисте? Чим нечисті наші засоби?
Мусташенко мовчить, ходить.
Інна. Чим же нечисті?
Мусташенко. Вони бруднять нашу любов. Вони вносять у наші відносини щось заховане, щось... образливе, підле, лукаве й... небезпечне.
І н н а. Ти почуваєш це по собі?
Мусташенко. Не по собі, а по... нас обох. Ти сама розумієш, що ти робиш. Ти не береш у рахунок тих наслідків, які можуть вийти незалежно від нашої воді й хотіння.
І н н а. Ти боїшся, що... закохаєшся в неї?
Мусташенко. Я не боюсь цього, але... я боюся того, над чим наша свідомість і воля не мають влади. Я не бог і не камінь! (Гнівно). І мене лють і образа бере, що я — не камінь! Розумієш ти?
Інна (тихо). Вона хвилює тебе?
Мусташенко (злісно). Так, вона мене хвилює! Приємно це тобі?
Інна. Приємно. Швидше й краще досягнемо цілі.
Мусташенко. Чого ж твої губи такі сірі стали? Від неприємності!
Інна. Губи як губи. Не в тому річ, а...
Мусташенко. А як я зараз піду до неї й почну цілувати, теж буде приємно? Цілувати, душить її в обіймах так, як тебе. Як тебе!.. І ти будеш тут, у цій кімнаті, а я з нею там. Хочеш цього?
Інна (тихо, рівно). Хочу, йди.
Мусташенко (брутально). Слухай: я від цеї ночі спатиму в спальні! Чуєш? (Сильно обнімає її, хоче поцілувати) .
Інна (різко вирвавшись). Ні! Мусташенко. Що це значить?! Інна. Ні! Не смій! Не торкайся до мене! Мусташенко. Що це значить, я питаю! Інна. Йди до неї, ти її хочеш.
Мусташенко. Нехай вона йде к чорту! Чуєш ти? Я тебе хочу! (Підходить до неї).
Інна. Не підходь! Я буду кричати! Мусташенко. Ти збожеволіла, Інно?! Інна. Сідай там. Ну, сідай, я тебе прошу! Мусташенко. Для чого?
Інна. Сідай. Я хочу, щоб ти спокійно вислухав мене. Мусташенко (сідає). Добре. Кажи. Тільки швидше. І коротше.
Інна (мовчить; тихо, рішуче). Йди до неї. Мусташенко. Більш нічого?
Інна. Стривай: ти мусиш піти до неї. Вона тобі подобається. Значить, тобі буде навіть приємно. Стривай, кажу!
Я нічого не маю проти. Тільки... ти повинен говорити мені правду. Чуєш? Усю правду. Не обдурювати й не жаліти мене. Ти ж розумієш, коли ти мені все говоритимеш, то ніякої зради не буде. Скажи: ти вже цілував її?
Мусташенко. Інно, я не хочу цього!
І н к а. Ти відповідай, що я питаю. Цілував ти її?
Мусташенко. Ти, їй-богу, зовсім захворіла від цієї ідеї!
Інна. Панасе, я тебе благаю, будь зі мною щирим, правдивим! Тільки цього я хочу від тебе, й тоді роби, що хочеш. Ну, скажи одверто: торкався до неї? Потискував руки? Обнімав як-небудь? Ради бога, не допускай ні крихітки затаювання, обману. Чуєш?
Мусташенко. Ти просто божевільна! Не цілував, не обнімав, рук не потискував і не хочу ні обнімати, ні взагалі всієї цієї негарної дурниці виробляти! Чуєш? Я неправду тобі сказав, що вона мене хвилює. Сказав для того, щоб примусити цим тебе припинити всю цю комедію. Мені тяжко й соромно від усього цього, й більш нічого. Мені соромно, що Марія Андріївна й прислуга знають, що вже два тижні я через щось сплю в кабінеті, що в нас ніби щось сталося. Мені соромно, що мене, як гімназиста, захоплюють наодинці з цією дівчиною. Мені тяжко, що ми з тобою стали якісь немов чужі, щось улізло між нас. Це-занадто велика жертва для тої цілі. Я більш не можу й не хочу, Інно!
Інна (підходить ближче). "Сором", "прислуга", "гімназист" — усе це дурниці. Дивись... (Показує руками розмір на чверть аршина). Хіба ти не хочеш цього? А це ж може бути! Хіба все те — не є дурниця в порівнянні з цим? Скажи сам. Ну, нехай вона тебе хвилює. Ну що ж такого? Вона молода, гарна, ти їй подобаєшся. Це ж природно... Ти ж філософ, мій Пан. Ти ж можеш зрозуміти, що все це— умовно. "Що скаже прислуга, Тама, Круглик, громадянство"? Нехай говорять, вони нічого не знають, а ми собі маємо і знаємо своє. Йди до неї. (Підводить його за руку). Ну, йди.
Мусташенко. Інно, ми граємо небезпечну гру.
Інна. Ніякої гри ми не граємо. Ми хочемо мати свою родину. Йди, можеш робити з нею, що хочеш. Можеш мені нічого не казати. Можеш навіть брехати мені, обдурювати, що хочеш. Я не боюсь. Нехай. Тільки йди. А не підеш, то пам'ятай моє слово: твоєю жінкою я все одно не буду. Чуєш? Я буду нею тільки тоді, як матиму твою дитину. Знай це.
Мусташенко. Але ж я її не хочу! Я хочу тебе!
І н н а (з обуренням). Панасе!.. (Стримує себе). Все одно: хочеш не хочеш, ти мусиш сьогодні ж зробити її своєю коханкою!
Мусташенко (спалахнувши). Я сьогодні ж вижену її! Доки це буде, чорт його забирай?!
Інна. Панасе, ти не смієш цього зробити! Чуєш?
Мусташенко. А от ми побачимо! Можеш тоді робити, що собі хочеш! (Рішуче йде до кабінету).
Інна. Панасе, підожди! (Хоче його зупинити).
Мусташенко. Дай мені спокій! (Одпиха її і входить у кабінет, зачинивши за собою двері).
Інна зупиняється біля дверей, хоче ввійти за Панасом, не відважується і
слухає.
Мусташенко (підходить до свого столу). Панно Людо, ви скінчили свою роботу?
Люда (як тільки входить Мусташенко, пильно й непомітно зиркає на нього; встає й підходить до нього з роботою). Скінчила.
Мусташенко бере аркуші, хмуро переглядає.
Люда. Панасе Михайловичу! Я прошу вас одпустити мене. Я не можу більше служити в вас.
Мусташенко. Так? Ну що ж... Інна Василівна мені вже казала. Будь ласка. Я не можу вас затримувати. Коли вам не подобається, то що ж.
(Продовження на наступній сторінці)