І н н а. Ач, найшов чим ручитись! Але я сама знаю. Як це? (Співає з модної оперетки). Правда, гарно, Тамуню? Та чого ти так дивишся на мене? Ну, їй-богу ж, не жартую. Я тільки п'яна, як анафема, й не можу тобі серйозно все розказати. Але ж ти будеш лаяти мене? Правда?
Марія Андріївна. А чого ж мені тебе лаяти? Ти ж сама себе не лаєш?
І н н а (кидаючись на Марію Андріївну, обнімає, душить). Ти! Ти! Ти!
Марія А н д р і ї в н а. Та годі!.. Та Інно!.. Але ж яка!..
І н н а (до Круглика). А що, чия правда? Тамо, він казав, що перш за все страшенно суворо, як ти це тільки вмієш, висмієш мене. Потім будеш лаяти. Потім разом із Паном замкнете мене в льох. А потім виженете з дому... А бачите? Чия правда? А мені аби Тамуня не сердилась і зрозуміла, а з Паном ми вдвох із Тамунею справимось. (Раптом серйозно). А та дівчинка є ще? Не пішла?
Марія А н д р і ї в н а. Та дожидається там. Нехай іде собі?
І н н а. Ні-ні, я хочу ще з нею побалакати. Але вперед кави. Є, Тамуню, кава?
Марія А н д р і ї в н а. Як не википіла вже вся, то є. Будете зараз?
І н н а. Зараз, зараз! Круглику, лікер! Тамуню, ми з лікером. Я ж тепер актриса — без лікерів не личить. Де ж лікер, ви, Гострику! Тамуню, правда, в його неправильне прізвище, він увесь гострий, а не круглий. Дійсно, бог спочатку хотів зробити його круглим, але потім роздумав і все кругле позагострював. Ти подивись на нього. Я вношу поправку і пропоную змінити йому прізвище: не Круглик, а Гострик.
К р у г л и к. Бездоганно! Але прошу взяти на увагу, чи згодиться бог на таку поправку. Щодо мене, то я на все, що ви пропонуєте...
І н н а. Ну-ну, покотився вже на компліментах, як на велосипеді. Лікер де, я вас питаю?
Круглик киває на Марію Андріївну, що розставляє чашки.
І н н а. Та чого ви на Тамуню киваєте? Хіба ми щось погане будемо робити? Де лікер, кажу вам? Я хочу дома до... до-мо-го-ри-чи-ти!
Круглий. Слухаю. (Виймає з бокової кишені плеску-вату пляшку і ставить на стіл). І н н а. Ну, от. Браво! Відіткніть!
Марія Андріївна (скоса подивляється й ніби нічого не помічаючи). Піду до кави подивлюся. Боюся — википіла. (Виходить).
І н н а (швидко до Круглиш). Ну, тепер марш до Панаса! Та дивіться ж: обережно підготовляйте. Я, знаєте, що вам раджу: як будете говорити про оперетку, то ставайте так, щоб поміж вами та ним було що-небудь — стіл, шафа. Розумієте?
Кругли к. А як кинеться на мене, можна пхнути на нього шафу?
І н н а. Серйозно, Круглику, серйозно!
К р у г л и к. Не турбуйтесь, Інно Василівно, ви ж знаєте, що я з вашим Паном, а з моїм Паньком, з дев'яти літ умію балакати. Від того приємного моменту, як він мені пальця прокусив, я вже знаю, що і як йому говорити. Та хай навіть горло мені прокусить, а коли вам це треба, то я сам готов підставити йому. Ще й сигару закурю.
І н н а. Тільки слухайте, Круглику, залишіть ви, ради бога, вашу цю фантазію. Що це вам справді бог дав? Вісім літ знаємось, і нічого такого, й раптом... залицяння, компліменти, поезія. Не поважний фабрикант, не мільйонер, а просто якийсь собі бідний поет, студент! Що ви, голубчику?
Кругли к. Яж вам кажу, Інно Василівно: всі вісім літ, од того моменту, як Панас уперше зазнайомив мене з своєю нареченою,— ця "фантазія", як ви кажете, була в мене. Хронічно. Тільки тепер вона виявляється.
І н н а. Через що ж тепер?!
Кругли к. Ви ж пам'ятаєте, що я — нахаба?
І н н а. Ну, це ж ваша тактика, як ви кажете.
К р у г л и к. Бездоганно справедливо! Ну, так тепер виявляється через те, що є надія.
І н н а. Що-о?!.. (Регочеться). Кругличку, ви страшенно милий і "бездоганний" нахаба! Знаєте ви це?
К р у г л и к. Добре сміється той, хто сміється останній, Інно Василівно. Вас смішить, що я такий негарний і смію мати надію? Але ж негарність, Інно Василівно,— дурниця. Запевняю вас! Треба тільки звикнути до мене, частіше бачити мене. Я ж звик до себе, бо щодня бачу себе в дзеркалі. Серйозно, Інно Василівно! Це вже бувало не раз. Спочатку—регіт, просто регіт, і більш нічого. От так, як у вас оце. А потім — потрошки, потрошки людина звикає, притерплюється й, дивись, уже не помічає ні того, ні цього. А потім і оцю саму лисину цілує.
І н н а (сміючись). Ну, Круглику, годі дурниць! Ви — поет. Це ясно. Йдіть до Панаса. Але пам'ятайте, що ми умовились: як я скажу "о-го-го", так зараз же йдіть додому і ждіть мого телефону. Чуєте?
К р у г л и к. Слухаю. Пам'ятаю.
І н н а. А як скажу телефоном: "Як ся маєте?" — зараз же їдьте до нашого будинку, я ждатиму вас на розі вулиці. Але прошу тільки, Юрію Марковичу, залишити вашу дивну фантазію. Ви ж розумієте, що ви мені утруднюєте прийняти від вас поміч у моїх скрутних обставинах.
К р у г л и к. Простіть, Інно Василівно, але що вам із цього? Образити я вас не можу, бо вам це тільки смішно. Проти Панаса я не грішу, бо все одно з Панасом у вас уже щось тріснуло. А я вже не можу... Почекайте! Я так довго мовчав, так довго, Інно Василівно, мовчки терплю свою хворобу, що... дозвольте мені хоч поговорити про неї. А, крім того... я ж певен, що раніш чи пізніше моя фантазія здійсниться. Запевняю вас, Інно Василівно.
І н на (сміється). Що ти йому скажеш?! Ну, я не маю часу на дурниці. Йдіть. Але чекайте: майте на увазі, що моя розмова з Панасом може скінчитись і не розривом, і я зостануся тут. Тоді я не потребуватиму ваших послуг.
К р у г л и к. Значить, це пізніше буде.
І н н а. Але щоб ви дурно не ждали всю ніч мого телефону, то як тут вийде добре, я вам скажу: "Ви ще не спите? Ну, то лягайте спати". Добре?
К р у г л и к. Бездоганно. Але я волів би...
І н н а. А тепер ідіть! Марш! От і Тама з кавою.
К р у г л и к. Слухаю. (Йде праворуч).
Марія Андріївна. Не википіла, а вихолола. Куди ж ви, Юрію Марковичу?
Кругли к. Я на хвилинку до Панаса. Я зараз. (Виходить).
І н н а (обнімаючи й пригортаючись до Марії Андріївни). Тамуню, бідна моя: сама ходить, варить, носить. Я страшенна поганка, Тамуню дорога. Я така бідна, погана поганка, Та-мочко. Знаєш ти це? Скажи.
Марія Андріївна. Знаю, моя поганочко, знаю. Нічого. Все перетреться.
І н н а. Ну, спасибі. А ти, справді, Тамо, серйозно згоджуєшся, щоб я поступила в оперетку?
Марія А н д р і ї в н а. Як ти серйозно, то й я серйозно.
І н н а. Я цілком серйозно, Тамо. Тільки, може, не в оперетку, а в драму. І не зразу, а підготовлюсь. (Раптом жагуче). Але Пан тільки спробує мені щось... моментально не то що в оперетку, а в кафешантан піду! Чуєш, Тамо? Моментально! Сьогодні ж!
Марія Андріївна (суворо). Слухай, Інно, ти не дівчинка.
Інна. Так, Тамо: на жаль, я не дівчинка.
Марія А н д р і ї в н а. От то ж то. Рішай, що хочеш. Тільки рішай не через те, що щось тобі Панас скаже, а як тобі треба. Не підкидайся життям, як ганчіркою.
Інна (посміхається). Гм! Як мені треба... Та дівчина дожидається?
Марія А н д р і ї в н а. Та пусти ти її, нарешті! Та й мене теж. Мені спати пора.
Інна. Прости мене, Тамо! Я тебе стомлюю. Я ці дні зо-всім-таки погана. Але мені чогось, знаєш, ці дні... трошки нудно. Це пройде. Ти вже не сердься на мене.
Марія Андріївна (раптом обнімає Інну за голову, цілує). Роби, моя дитино, що треба тобі робити. Чуєш? Хоч у кафешантан. А як треба, то й мене бери з собою. Оце моє слово. А тепер — пий собі каву. А я спати йду. До завтра. (Цілує в чоло, йде до кімнати).
Інна. Тамонько, скажи тій дівчині, щоб підождала ще півгодинки. Тільки півгодинки. Скажеш, Тамуню?
Марія А н д р і ї в н а Та скажу, скажу. (Виходить).
Інна сама; закинувши руки за голову, похмурившись, швидко ходить по кімнаті. Потім іде до дверей направо, потихеньку відчиняє їх, слухає, причиняє і швидко йде до столика з кавою. Поспішно наливає в чарки лікер, у чашки каву; сідає в фотель: згадує, закурює цигарку й прибирає недбалу позу. Прислухається. Тихо. Перестає курити, ставить чарку на стіл, одкидається на спинку фотеля і, заплющивши очі, суворо похмуривши брови, непорушно сидить. Зачувши гомін голосів, раптово випростовуеться і знову прибирає загонисту позу, взявши цигарку в рот. Входять Круглик і Мусташенко.
Круглик (обнявши за стан Мусташенка, голосно, весело). Інно Василівно! Дозвольте вам представити бездоганного мужа й істинного філософа: не задушив мене, не розчавчив шафою, навіть пальця не прокусив. Можете собі уявити?
Інна. Та що ви кажете?! Я боюсь, що ви балакали з кимсь іншим. (До Мусташенка). Добродію, дозвольте з вами познайомитись.
Мусташенко (вибачлива, спокійна посмішка). Невже, добродійко, ваш страшний муж так-таки душить вас, чавучить шафами, відкушує пальці? Як ви досі живі зосталися?
Інна. Ну, добродію, як поводиться мій муж, не будемо дуже заглиблюватись у ці питання. Чи відкушує пальці, чи вивертає руки, в цьому, філософічно розглядаючи, сутньої різниці немає. Правда? Дозволите вам чашечку кави з лікером?
Мусташенко. Ні, дякую.
Гнна. Ах, вибачте, може, це нижче вашої гідності — пити каву в товаристві опереткової актриси?
Мусташенко (погладжуючи себе по руці, тихо, серйозно). Навіщо цей тон, Інно?
І н н а. Який же мій тон? У нас у трупі іншого немає. Ми, розуміється, не професори філософії...
Мусташенко (пильно дивиться на Інну, не перестаю-чи гладити руку; розмірено, поважно). Юрій був такий ласкавий, сказав мені, що ти хочеш поговорити зі мною про твій намір піти на сцену. Я прийшов.
І н н а. Про намір? Юрій Маркович помилився: про постанову.
Мусташенко. Ну, хай про постанову.
(Продовження на наступній сторінці)