Прокопенкова. Ая читала! Прочитала та зараз же й пішла. Добре зробила? А писали ви дурниці. Чи той, простіть, любий, хороший, я не так сказала. Писали ви неправильно, під першим вражінням, І я розумію це. Але не згоджуюсь, розуміється. Та ви самі, вже, напевне, так не думаєте. Розходитись нам нема ніяких причин. Рішуче ніяких. А навпаки, розумієте: нав-па-ки.
Р о д і о н. Ну що ви! Що ви! Не треба цього казати, не треба! Не треба, не треба, Кілю, ради бога! Дуже добре, що прийшли, але більше нічого не треба.
Прокопенкова. Та через що не треба? Через що? Вчора треба було, а сьогодні ні? Треба й буду.
Р о д і о н. Та хоч через те не треба, що я вас не люблю.
Прокопенкова (по мовчанню). Ви мене не любите?
Родіон. Так, я вас не люблю. Цеї ночі я це виразно зрозумів і побачив. Не люблю.
Прокопенкова (сміється). Ух, як злякав! А коли ж ви розлюбили?
Родіон. Ніколи не любив! Захоплювався, як говориться, це так, але не любив. Серйозно кажу. Вибачте за щирість.
Прокопенкова. Охоче вибачаю. Але вибачте й ви мені за щирість, Родіоне: ви брешете. Але цього не треба, нема для чого.
Родіон. Ні, не брешу. Любити можна те, що знаєш. А я вас не знаю. І не хочу знать. Не хочу.
Прокопенкова. Через що?
Родіон. Через що? Я вам писав. Через те... що нема для чого.
Прокопенкова. Але ж нічого того, про що ви писали...
Родіон. А ви звідки знаєте?
Прокопенкова. Знаю. Про ваш стан давно знаю, про ваші галюцинації — так, навіть про галюцинації знаю! Родіон. Про галюцинації?!
Прокопенкова. Атож. Антипович мені сказав. Я теж, знаєте, не дурна. Я збирала про вас відомості, перше ніж згодитись узнавати вас тут.
Родіон. Неправда. Ви сьогодні це взнали. І з жалості говорите.
Прокопенкова. З жалості до кого б то не було я не маю бажання губити себе! Знайте це. От дістала й від Гордого листа. Пише, що коли не відповім йому згодою, застрелиться. А я навіть зовсім забула відповісти, хоч вірю, що він може зробити цю дурницю. І відповім, що не згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого ж до вас така, а до нього така жалість? Згоджуюсь, хоч мені й жаль його. Ну? Жалість? Чого?
Родіон. Де цей лист?
Прокопенкова. Не вірите? (Виймає з торбинки листа, розгортає, дає). От читайте: "Чекаю відповіді. Ви розумієте, що після цього листа я мушу себе вбити. Врятувать мене може тільки ваша згода. Ваш О. Гордий". Ну?
Родіон (ослаблено сідає). Але ж через що?!
Прокопенкова. Що "через що"? Через що до вас не те, що до нього?
Родіон. Так. І чому сьогодні? Вчора ж ще не було?
Прокопенкова. Не знаю — може, й було. Повинно було бути. Але сьогодні, після вашого листа, я зразу зрозуміла, що... ви — той. Зрозуміла через те, що ви в небезпеці. Не жалість, а небезпека. Розумієте? І коли я побачила вас у небезпеці, я почула такий жах, таку тугу за вами, так уся всередині беззвучно закричала, що... що ніякого сумніву у мене не може бути. Ви — той. От і все.
Родіон (схоплюючись). Не треба так говорить! Не треба, не треба! Та ви ж цими словами страх що робите зі мною!
Прокопенкова. Я роблю те, що каже мені моє велике чуття до вас, мій біль, моя любов. Родіон. Мовчіть! Та мовчіть же!!! Прокопенкова. Та чому мовчать?! Чому?!
Пауза.
Родіон (тихо). Та тому, що я тепер мушу вбити себе! Мушу. Чуєте? Жити тепер я вже не можу. Розумієте ви це?
Прокопенкова. Вбити себе? Тепер? Іменно тепер?
Родіон. Так, іменно тепер... Іменно тепер. Поки я не знав, що ви мене... що у вас є чуття до мене, я... я міг жити. Як-небудь, але жить. А тепер... А тепер хіба можливий наш союз, про який я стільки... Союз рівних, творящих, будуючих свою любов, свій шлюб? Хіба це тепер можливо? Яка ж тепер рівність, творчість, коли буде страх, жалість, брехня кожну хвилину. Та це ж буде те саме розп'яття! Господи, як же мені жити тепер? Як? Де взяти сил жити і знати, що ви... що я... Кілю, благаю вас життям своїм: поможіть, скажіть, що ви не любите мене, з жалості, що я гидкий вам, що я... Ну, скажіть, скажіть! Я не ображусь, мені буде боляче, але легше. І я буду... я зможу... Кілю, як ви не розумієте, як не розумієте?
Прокопенкова. Родю, дорогий мій!..
Родіон (скажено). Мовчіть!! Не смійте так говорить зі мною! Дегенерат я, а не Родя! Розумієте? Жаліть мене прийшли? Рятувать? Від чого рятувать? Коли вам по-людськи жаль, то вбийте мене! От жалість, так!.. Та я ж і без вас підлий, і без вас! І без вас я вже брешу собі, ховаю правду. (Кричить). Я — божевільний! Чуєте? Божевільний, наслідственно хворий! Усі мої екстази, підняття, безсонниці — хвороба, а не... (сміється) любов. Я думав — любов! Ніякої любові мені не треба тепер! Нічого не треба! Край всьому... І я, і я, виявляється, всього-на-всього паршивий дегенерат! А я хотів творити життя, любов, сім'ю... Я! Я?! Хотів родити "сильних, здорових, нових" дітей!.. Ви! Розумієте ви, на що ви могли наскочить? Га? Почуваєте ви цей жах? Га? І розумієте ви, на яке злочинство ви тягнете мене? Розумієте?.. Ідіть звідси! Ідіть швидше! Швидше, швидше!
Прокопенкова (спокійно). Ні.
Родіон. Ні?
Прокопенкова. Ні.
Родіон. А чого ж ви хочете? Мучить мене?
Прокопенкова. Щоб ви спокійно вислухали мене.
Родіон. А навіщо мені спокій?
Прокопенкова. Щоб зрозуміти.
Родіон. А розуміть навіщо? Навіщо ме... Що це? Чуєте?.. Гомін якийсь... Ніби крик юрби.
Прокопенкова. Я нічого не чую.
Родіон. Так?.. Умгу!.. Значить, це я чую. Добре. Слухайте: ну чого ви хочете від мене? Щоб я став падлюкою? Поганим боягузом і злочинцем? Так? Чекайте! Ви хочете переконати мене, що я не хворий і маю право родити... дегенератів? Так? І це ви, ви хочете?! Ідіть до Гордого, до Вукула, до кого хочете, але звідси тікайте. Чуєте? Ви ж розумієте, що мені треба спершу падлюкою стать, а потім бути мужем і батьком. Розумієте ви це?!
Прокопенкова. Ні, не розумію!! Я тисячу червонопиких здоров'яків не візьму за одного такого хворого, як ви! Ви це розумієте? І як ви можете говорити про це? Як смієте? Хіба я похожа на тих, яких беруть заміж? Хіба я сама не знаю, на що йду? Хіба я сама не вибираю, не шукаю, не оцінюю? Хіба я не хочу чесно й свідомо родить дітей?!
Родіон. Так. І от через те ви й повинні...
Прокопенкова. Так, через те я й кажу вам: хочу вас! Правда, будуть й страждання, і страх, і тривога, але хіба щастя в безхмарності, в задоволеному хрюканню? Та ми ж творити його будемо, згадайте! Ми самі будемо робити наше щастя! Брехать? Навіщо вам брехать? Хіба ми не досить сильні, щоб казати правду одно одному, яка б вона не була?
Родіон. Тепер, може, й сильні, а потім? А потім, коли я почну слабнути? Ляж неодмінно почну, неодмінно! Коли гостро не заслабну психічно, то буду нікчемним, слабосилим. У мене перед очима приклад: Олімпіада. Шість років тому це була добра, чула, смілива дівчина, революціонерка. А тепер? Тепер—це обідчива, але егоїстка. І мені ясно, через що така зміна. Оце саме мусить бути й зі мною. Необхідно.
Прокопенкова. Та чому необхідно?
Родіон. Господи! Та кажу ж вам: я — психічно хвора людина. Вдумайтесь же ви в це! Я ще тверезо думаю, але божевілля вже живе в мені. Уже є воно, я почуваю його всією істотою своєю, я жду його. От я балакаю з вами, а сам уже прислухаюсь, як воно підкрадається до мене. От-от, і в цю мить по мені йде хвиля жаху. Мороз, мороз... от тут, по руках... Уночі сиджу, й раптом хвиля котиться, котиться, ось-ось щось лусне в голові, й мозок мій розіллється вогнем божевілля... Хіба я цього не помічаю?.. Бачите, зблідли? Бачите?
Прокопенкова. Ні, я нічого... Я тільки...
Р о д і о н. А що ж далі буде? А галюцинації? Дідок мені з'являється. Маленький, сивенький, з гострими, от такими губками... (Кашляє, поспішно хапає за руку Прокопенкову). Нічого, нічого... Мороз іде по тілі, але він не явиться. Він з'являється, як я сам. Сидить і посміхається, хитро, паскудненько, ласкаво. І не так сам він страшний, як чекання його, як той мент перед тим, крли він з'явиться. Жах дикий, іменно — божевільний, кричащий обхоплює. Це страшніш усього. От я вже боюсь, боюсь, що він прийде! Кілю, я боюсь! Він тут, він зараз...
Прокопенкова. Родю, Родю, нічого нема! Родю, дорогий!
Родіон. Кілю, спаси мене! Він ззаду, він ззаду... (Кричить). А-а-а!
Прокопенкова (обхоплює його голову, тре виски, цілує). Родю, Родю, не треба!
Родіон (зразу опадає, немов очутившись від власного крику). Фу, що це зі мною?! (Встає, ходить). Господи, яка гидота! Простіть, Кілю.— Цього не повинно було бути, я міг утриматися...
Прокопенкова. Сядьте сюди. У вас попсовані нерви, й більш нічого. Я сама могла так само закричати, як ви. Та трохи й не закричала. Нічого дивного нема: кожний закричить, як почне розмальовувати. Не треба, насамперед, думати про це. Не треба.
Родіон. Так, коли думаєш... (Задумується).
Прокопенкова (бере його за руку). Треба тільки полічитися, та й годі. Давайте поїдемо за кордон, поживемо десь в здоровій місцевості, спокійно, тихо, й нічого не буде. Правда?
Родіон сидить, стиснувши голову руками, не чуючи.
Прокопенкова. Правда, Родю? Слухай, любий, хороший мій. Слухайте, що я вам...
Родіон (раптом, буйно схоплюючись). Так ні ж! Ні! Цього не буде! Не скоряюсь! Чуєте: не скоряюсь! Кілю, хочете бути моєю жінкою? Хочете?
Прокопенкова. Хочу!
Родіон. Не боїтесь родити зі мною дітей? Ні? Я той? Той? Твердо вірите в це? Не боїтесь?
Прокопенкова. Нічого, не боюсь!
(Продовження на наступній сторінці)