Родіон. Не знаю в цей мент, через що. Так почуваю. Не ревність, ні. З цим чуттям я навчився і вмію боротись. Почувається чимсь іншим.
Гордий. Я не завсігди такий... гидкий.
Р о д і о н. Я розумію. Але на жалості не можна будувати...
Гордий. Хто на чому може, Родіон Тимофійович? Ви, може, вже каєтесь, що обіщали подумати?
Родіон. Звідки ви взяли це? Навпаки, мені здається, що я згоджусь. Мені від душі жаль вас.
Гордий. Гірко й боляче слухати вас, але... спасибі, Родіон Тимофійович.
Родіон. Ні, жаль мій не образливий. Я сам колись був у подібному становищі.
ВХОДІІТЬ Прокопенкова. Зупиняється біля порога й мовчки, з блідою, жалюгідною посмішкою дивиться на обох.
Родіон. Що ж ви стали там, Калерія Степанівна? Ідіть ближче.
Прокопенкова йде і сідає.
Родіон. Мені Олексій Захарович сказав тут... чи то пак, запропонував одну річ. Я рішить зразу не можу. Я мушу подумати. Хоча, мені здається, рішати повинен не я, а Калерія Семенівна.
Прокопенкова. Я не можу рішати.
Родіон. Чому?
Прокопенкова мовчить.
Гордий (схоплюючись, з мукою). Ні, це занадто соромно, занадто образливо! Я відмовляюсь, я відмовляюсь! Не треба! Прощайте! (Хоче бігти).
Прокопенкова (злякано схоплюється). Ні-ні, підождіть! Не треба! Ради бога, підождіть. Сядьте. Ну, сядьте ж!
Гордий (сідає). Як гидко, як гидко! (Схоплюється). Ні-ні, я не можу! Я не можу! Я мушу, я не можу!
Прокопенкова. Підождіть! Родіон Тимофійович, вийдіть, будь ласка, на хвилинку, я хочу сказати декілька слів Олексію Захаровичу.
Родіон поспішно виходить в кабінет.
Прокопенкова. Олексій Захарович! Коли ви бажаєте мене, то будьте ж достойні того, будьте мужньою людиною! Як вам, нарешті, не сором?!
Гордий. Мені?! Мені не сором?!
Прокопенкова. Так, вам не сором! Дайте спокій, не лякайте мене. Я не боюсь. Розумієте: не боюсь! Можете йти стрілятись хоч тут, при мені, не залякаєте. Але мені боляче й соромно за моє відношення до вас!
Гордий (тихо). Прощайте, Калерія Семенівна.
Прокопенкова. Підождіть! Підождіть, я вам кажу! Куди ви йдете?
Гордий. А вам що до того?
Прокопенкова. О господи!
Гордий (затуляє лице руками). Боже мій, боже мій, що ви зі мною зробили! Що ви зі мною зробили!
Прокопенкова (підходить, ніжно, з болем). Олексій Захарович, не треба, годі. Годі, любий!.. Гордий. Соромно мені! Соромно!
Прокопенкова. Ну, нічого... Ну, не треба... Ну, годі, все добре. Годі...
Гордий (хапаючи її руки). Кілю, спасіть мене! Кілю!
Прокопенкова. Ну, добре... Ну, добре... Але тільки не треба.
Гордий. Правда? Правда? (Обнімає, цілує).
Прокопенкова (одбивається, кричить). Пуссті-іть!
Гордий (не пам'ятаючи себе, цілує). Правда? Правда?
Родіон (з'являється на порозі кабінету, не то з зойком, не то з ричанням кидається до Гордого, хапає його за горло й валить додолу, хриплючи). А-а?! А-а?!
Прокопенкова. Господи! Родіон, Родіон, киньте! Пустіть!.. Що ж це?! Родіон! (Дуже тягне його назад за волосся).
Родіон (випускає Гордого, підводиться, напівбожевільно озирається навкруги, потім проводить рукою по лиці і прямує в кабінет. На півдорозі зупиняється, обертається й говорить). Ну от, тепер я рішив. Ви перемогли, Олексій Захарович. Кінець. (Іде в кабінет).
Гордий лежить долі, схиливши голову до підлоги.
Прокопенкова. Олексій Захарович! Ви можете встати? Вставайте, ходімте швидше! Вставайте ж!
Гордий (помалу підводиться). Ну що ж? Тепер мені лишається вбити або його, або себе...
Прокопенкова. Ах, убить, убить! У вас тільки один вихід: убить, задушить. Ходімте!
Гордий.Я не можу тепер жити. Після цього я не можу жити.
Прокопенкова. Ну, годі, Олексій Захарович, ходімте!
Гордий. Я-як?! Ходімте?! (Кричить). А він, як підлий боягуз, утік, сховався? Ні, я не піду звідси!
Родіон (виходячи з кабінету). Я не сховався. Я готов дати вам яке хочете задоволення. Хочете застрілити мене — стріляйте.
Г о р д и й. Я таки тебе, як собаку... (Витягає револьвер). Прокопенкова (кидаючись). Дайте сюди револьвер! Чуєте?
Гордий. Ні! От же тобі! (Стріляє).
Родіон хитається назад, але стоїть. Гордий слабіє і, коли Прокопенкова кидається на нього й однімає револьвер,
дає не перечачи.
Прокопенкова (штовхаючи його до дверей). Ідіть! Ідіть швидше! (На порозі з'являється злякана покоївка). Нічого, нічого, Катю. Тут непорозуміння... Я зараз, Олексій Захарович! Ідіть до мене.
Гордий і покоївка зникають у передпокою.
Прокопенкова (швидко йде до Родіона). Ви не ранені? Ні?
Родіон. Ні.
Прокопенкова. Слава богу! Фу!.. (Пауза). Але що ж це таке, Родіоне?! Що?! Як ви могли?!
Родіон. Значить, міг... Що ж, тепер кінець? Самі рішите, з ким іти?
Прокопенкова. Через що?
Родіон. Та через це ж...
Прокопенкова (крутить головою). Ні, це нічого не міняє.
Родіон. Це? А що?.. А що?.. Чекайте! Значить, коли я рішу "ні", то ви будете зі мною? Прокопенкова. О, ні! Родіон. Як ні?
Прокопенкова (різко). Так! Я піддалась легкодухості. Він погрожував убити себе. А я сказала, що вже обіцяла бути вашою жінкою. А коли ви, мовляв, одступитесь, тоді я...
Родіон. О-он як?
Прокопенкова.Ая поїду звідси зовсім. І все питання буде розв'язане. Ні йому, ні вам. Це найкраще. Ну, а тепер я піду. Він, напевне, жде на вулиці. Щоб знов чого не вийшло. Бувайте. (Простягає руку). А очі які у вас!.. І блідий ви який!.. Ляжте, заспокойтесь.
Родіон (держачи її руку). Так поїдете зовсім? Ні йому, ні мені?
Прокопенкова. Поїду. Ну, бувайте.
Родіон. Ні, мені! Чуєте, мені! Скрізь вас найду. Скрізь! Через усіх переступлю! Хай хоч ще десять Гордих стріляються.
Прокопенкова. Добре. Пустіть руку. Родіон. Чуєте? Чуєте? Ви — моя! Це буде, це мусить бути!
Прокопенкова (слабнучи). Так? Ви так гадаєте? Родіон. Я так знаю! Тепер напевне знаю. Ідіть. Ідіть, куди хочете. А завтра приходьте сюди. Так? Прокопенкова. Не знаю. Родіон. Ні, так? Так? Так?
Прокопенкова. Не знаю! (Виривається і швидко йде в Передпокій).
Назустріч входить Устина Марківна. Холодно відповідає на уклін Прокопенкової.
Родіон. А, мамо? От несподівана візита! Ти що така, ніби схвильована? Сідай. От тут краще.
Устина Марківна сідає, важко дихає, злісно шукає хустку в торбинці.
Родіон. Що трапилось? Ще що-небудь з Настею?
Устина Марківна. З батьком твоїм балакала. Цього досить, щоб... щоб... Ну що ж! Я не винна. Чуєш, ти? Я не винна. Боротьба так боротьба. Побачимо!
Родіон. Нічого, мамо, не розумію. Що сталось?
Устина Марківна. Сталось те, що Насті треба підписати вексель на двадцять тисяч. Це тобі відомо.
Родіон. Значить, вона таки рішила згодитись?
Устина Марківна. А що скажеш їй робити? Що? Як твій батько радить,— в содержанки йти? Так?
Родіон. Що ти, мамо?
Устина М а р к і в н а. Ні, що ви! Двадцять тисяч він не може дати здоровій дочці, а... Слухай, Родіоне. Він сказав, що в його, окрім твоїх грошей, нічого нема. Ти згоджуєшся дати Насті ці гроші?
Родіон. А я з чим буду?
Устина Марківна. Батько тобі дасть.
Родіон. Ні, коли я віддам Насті, не дасть. Ти сама це добре знаєш. Але, чекай, річ, власне, не в тому. Але чи варто Насті це робити? Вони не вживуться.
Устина Марківна. Це тебе не обходить. Це її справа. Не дівчинка. Находить, що це єдиний вихід? Хай. Ти згоджуєшся помогти їй?
Родіон. Чекай, мамо. Я теж збираюсь женитися, збираюсь... (Зупиняється, стоїть непорушно). Фу, чорт! Що це зі мною?.. Так, я теж збираюсь... збираюсь почати хороше, потрібне діло. І розміркуй сама, мамо: я ставлюсь негативно до їхньої злуки, переконаний, що вийде з цього тільки зло, що дитині вийде це на гірше. І от ти раптом приходиш і кажеш: оддай свої гроші, які тобі потрібні для хорошої справи і для... урядження сім'ї, на діло, якого ти не ухвалюєш і яке вважаєш шкідливим. Посуди сама, мамо, чого ти від мене хочеш. І я, розуміється, цілком згоджуюсь з батьком, який не хоче дати на це гроші.
Устина Марківна. Звичайно, ти згоджуєшся! Ще б пак! Але річ не в тім. А в тім, що ти повинен з шлюбом... трохи почекати.
Родіон. Почекати з шлюбом? Через що? Устина Марківна. Через те, що у тебе погана спадковість.
Родіон, Погана спадковість? Що ти хочеш цим сказати?
Устина Марківна. Твій дід, батько твого батька, був... хворів на психічну хворобу. Він помер у психіатричній лікарні. Я вважаю за свій обов'язок сказати тобі це. Батько досі по легкодухості ховав. Але я вважаю... шкідливим далі ховати і гадаю, що ти згодишся з цим, знаючи твої погляди.
Родіон (тихо, хрипко). Але ж батько — здоровий?
Устина Марківна. Та звичайно... Але сестри, які вдались у нього, Марія та Олімпіада, вони... не здорові...
Родіон. Марія? Значить, Марія не від рами!
Устина Марківна. Ні. Ми брехали вам. Вона незабаром вийде з лікарні. Це буває періодами. З Олімпіадою теж був легкий црипадок. В цьому немає небезпеки, але... тобі треба почекати.
Родіон. І з Олімпіадою?.. Значить, і зі мною буде!
Устина М а р к і в и а. Ні, з тобою не буде, але треба...
Родіон. Ні, буде, буде! (Чудно пильно дивиться на матір, не бачачи її).
Устина Марківна. Не буде, кажу тобі! Чуєш, Родіоне?
Родіон. Тепер я все розумію. Так, тепер я розумію. (Моторошно посміхаючись). Знаєш, у мене бували галюцинації. І все, і все, значить... Значить, я—божевільний.
(Продовження на наступній сторінці)