Але в'явімо собі, що руська демократія, не почуваючи себе після кризи ще такою дужою, остереглася б давати "уряд" із виразних україножерів і землячків. Припустімо, що це були б коректні, розсудливі люди з "тверезим" велико-державницьким розумом. Картина все одно вийшла б невесела. Перемога над компартією головним чином одзначилась би реставрацією приватнокапіталістичної сістеми господарства. Це є основна вимога і буржуазної і соціалістичної руської демократії, так само як і української (за виїмком, може, деяких груп). Реставрація приватно-капіталістичних відносин неминуче потягла б за собою й реставрацію всіх инчих відносин, політичних, соціальних і національних. В тій чи инчій формі влада перейшла б до буржуазії.
Українська нація, силою історичних умов і обставин, не витворила своєї національної буржуазії, ні індустріяльної, ні торговельно-фінансової, ні навіть аграрної (коли не рахувати окремих одиниць). Коли я вперше в 1917 році виставив цю тезу й на ній базував напрям нашої політики й боротьби з Тимчасовим Правительством, то на мене, з ріжних причин, обурились і деякі соціалісти й не-соціялісти українські. Одначе факт був фактом і його зрештою мусіли визнати всі й навіть підкреслювати його. І коли тепер на Україні з дріб’язків розбитої буржуазії та новітнього непманства формується нова буржуазія, то немає сумніву, що вона в переважній більшости не є українська ні походженням, ні національною свідомостю.
Запанувавши в економиці, вона, само собою, запанувала б і в культурі та побуті. І без того зденаціоналізоване місто на Україні почало б випихати назад у село початки української культури. Теперішня українізація, яка б вона ні була в своїй суті, була б ліквідована. Почались би протести "населення" проти "насильственной" українізації (вже й тепер буржуазно-демократична руська преса ґвалтує про "неистовства украинизации"). І "демократичний", "свободолюбний уряд" України, звичайно, ні за що не потерпів би ніякого насильства і вволив би волю "населення".
Згадаймо недавній приклад з нашої опереткової гетьманщини. Як тільки до влади прийшов Протофіс (скорочена назва організації промислової, торговельно-фінансової та аграрної буржуазії), як одразу ж почалася швидким темпом ліквідація українізації міста, початої урядом Центральної Ради. Дезукраїнізація зайшла навіть на село і кожний об'єктивний Українець може посвідчити, як почалося закривання українських шкіл по селах, глум з української мови і проголошування "диктатуры общерусской культуры" і оті "протесты населенія против насильственной украинизации".
Яким темпом пішла б знову дезукраїнізація та русіфікація, це залежало б од ріжних обставин, головним чином од сили опорности української стихії. Правда, вона тепер значно більша, але не треба переоцінювати своїх сил: стихія ще не оформлена як слід масовою свідомостю, не просякнена ще традицією, не процементована школою, державно-суспільною практикою (що саме оце тепер починає відбуватися). Чи зможе вона відстояти всі здобуті позіції? Чи не буде відіпхнута далеко назад, щоб знову крок за кроком тяжко відвойовувати їх у руської демократії?
Що ж виграла б українська робітниче — селянська, "безбуржуазна" нація від такої "революції" чи "еволюції", від цього "невблаганного" ходу законів? Що виграли б оті люди, що звуть себе українськими марксистами чи якими инчими соціялістами, які "ортодоксально" тепер чекають інтервенції, "революції" чи "еволюції" й навіть допомагають їм?
Взагалі ж, треба сказати, майже вся українська еміграція в національному відношенні подібна до зденервованого, запеклого й жовчно-песимистичного грача в карти. Цьому грачеві, на невелику спадщину від батьків, пощастило раз у житті виграти міліон, — цілковиту державну самостійність і незалежність. Але щастя повернулось боком і певна частина виграшу виприснула з рук. І от грач ніяк не може забути того менту щастя, все пригадує, все длубається, все гризеться: от, коли б він оттоді походив так, а не так, то напевне вернув би старий виграш. І вже ні до чого инчого не лежить його душа, все йому хочеться грати і тільки в грі він бачить єдиний спосіб створення свого добробуту. Інтервенція, "орієнтації" на якісь "міжнародні чинники", все це вияви бажання тої гри. Коли грач щось инче робить, то це тільки з примусу, з голоду, з нудьги чекання. Думка про те, що на решту виграша можна б поставити нормальну працю, збільшувати й розвивати добробут роботою, творінням — грачеві здається гидкою, зрадницькою. Навіть спроби в цьому напрямі він уважає за зраду свого ідеала.
А в дійсности, яка величезна решта від виграша лишилася! Коли зрівняти цей стан України, що є хоч би в сей мент, зо станом у 1916 році, то яке колосальне придбання! Найзапекліші націоналісти в 1916 році не сміли вірити в можливість початкової народньої школи (!) українською мовою. А коли б їм тоді сказати, що Україна буде в такому нехай "декоративному" міждержавному Союзі з Росією, вони б, повіривши, подуріли від радости, а не повіривши, з заздрістю зітхнули б. Тепер же вони стогнуть, скиглять, поїдом їдять і себе і инчих за те, що не втримали міліону.
Отже, коли комусь цікава моя думка, то вона така: вертатись на Україну для органичної, корисної праці, для використовання історичного вигришу, для творення роботою національно-державного міліона. Нехай ті тисячи рук і мозків, що видають свою енергію в приймах і наймах на чужині, що збагачують каси чужих капіталістів, — нехай вони збогачують матерьяльну й духовну касу робітниче — селянського народу нашого. Соціялістам же українським треба, на мою думку, їхати, щоб боронити цю касу від замахів Капіталу, щоб помогати тим, хто провадить цю оборону й боротися проти тих, хто допомогає замахам.
Я певен, що коли б затіялася збройна інтервенція на СРСР, багато з Українців-емігрантів, соціялістів та й не-соціялістів, одкинули б усе і поспішили б на оборону своєї батьківщини. Так отже не-збройна, але не менче загрозлива інтервенція внутрішнього і зовнішнього ворога соціалістичного господарства починається. Кому перемога цього ворога не бажана, той згодиться зо мною.
***
Але не треба вірити дурним байкам тих людей що ради своїх особистіх інтересів розписують стан України в усіх відносинах прекрасним. Цих людей по суті не цікавить ні Україна ні соціалізм, ні радянська влада, ні комунізм. Вони льокаї і по льокайському роблять, без інтересу до самої суті, без любови до неї, а тому з холуйським і непомірним вихвалюванням навіть блювотини свого хазяїна. Я кажу про так званих українських сміновіховців.
Українського сміновіховця по суті, такого, як є руське сміновіхівство, властиво немає. Суть руського сміновіхівства, насамперед, має ідейний (контрреволюційний, антисоціялістичний) характер. Ідея — імперіялізм і великодержавність Росії. Радвладу вони визнали й визнають головним чином за відбудування сильного державного, імперіалістичного апарата та за "собирание земли русской" в Єдіную-неделімую Росію. Вони лицемірять і вихваляють в инчих відношеннях радвладу тільки з тактичних міркувань і по суті е найбільш небезпечні й люті вороги і компартії, й радвлади, й соціялізму. Мені видається дуже сумнівною користь радвладі від співробітництва цих "друзів", а небезпека велика, як од усякого потайного внутрішнього ворога.
Українське сміновіхівство, звичайно, не могло визнати радвладу за її творення "Єдіной-недєлімой". Воно могло б визнати за творення української державности, коли б це не розходилося так різко з дійсностю ще кільки років тому назад (саме тоді українське сміновіхівство вже розцвітало), коли б руські сміновіхівці не раділи так з великодержавництва Москви. Українське сміновіхівство не має ніяких ідейних підвалин. Вони й не ідеологи української нової буржуазії, непманства, як руські сміновіхівці, бо такої немає. Вони й не соціалісти, й не комуністи, й не націоналісти, бо не належать до цих організацій. Це, як а мав нагоду колись казати, переважно крімінальний елемент, що службою в большевиків хоче покрити свої крімінальні вчинки. Злодюжки-урядовці УНР, розтратчики й хапуги-кооператори, колишні посли УНР, що прокрались і т. д. Або авантюристи, політичні комісіонери. викинені з організацій, або недопущені в них. Або просто маленькі людці, що за гроші готові на все. З використуванним цих людей радвлада робить таку саму помилку, як і з руськими сміновіхівцами. Користи від підслуговування цих людей не може бути, бо ніякого не те що авторітету, довіри, а навіть звичайної пошани до них ні в кого немає. Їхні журнальчики чи газетки, що вони їх видають на казенні гроші, бездарні, мертві, ні трішки не перекональні. Навпаки, їхня пропаганда робить тільки шкоду, бо вифарбовує в кольор льокайської брехні навіть дійсну правду. Крім того, приймання таких людей, покривання їхніх злочинів діскредітує радвладу, робить з неї якусь помийницю, в яку зливається всяка покидь із усіх режимів української революції.
І цілком безпідставно оці людці, а також українська еміграція, зараховують в сміновіхівці тих людей, що повертаються чи хочуть повернутися на Вкраїну. (Так само як часом називають сміновіхівців большевиками й комуністами). Поворотець не є сміновіховець та ще український. І моя порада поворотцям не боятися ніяких запідозрівань та закидів у сміновіховстві. Коли вони перед самими собою почувають себе чистими й хочуть вернутися на Вкраїну, не продаючи своїх переконань, коли не хамствують і не плазують, їм нема чого ні боятись, ні соромитись. Переїхавши ж кордон України, вони перестануть бути поворотцями і стануть громадянами української радянської держави.
(Продовження на наступній сторінці)