«Поворот на Україну» Володимир Винниченко

Читати онлайн брошуру Володимира Винниченка «Поворот на Україну»

A- A+ A A1 A2 A3

Так, є багато явищ, які викликають трівогу, сумніви, побоювання. Але з другого боку ми бачимо поруч з цими явищами инчі: вперте відстоювання соціялістичних основ господарства, завзяту боротьбу з ростом приватного капіталу, з усіма негативними явищами морального економичного, адміністративного характеру. Боротьба провадиться навіть у самій партії, і всякого роду боротьба, як за той чи инчий напрям політики, так і проти використовування влади самими членами партії в особистих інтересах. Не все ж так простолінійно відбувається, як то виявляється декому.

В кожному разі, поки компартія не змінила своєї програмної цілі, поки вона робить щирі усилля для здійснення її, ми мусимо признати, що вона, силою створених (чи нею самою чи ходом історії) обставин, є в даний момент єдина сила, що провадить боротьбу з відновленням приватно-капіталістичної сістеми господарства. І поки вона виконує цю ролю, тактика соціялістів повинна бути одна. Коли б же вона, дійсно, з тих чи инчих причин, зійшла з цієї ролі, перетворилася в свою протилежність, у щось подібне до фашистської партії, тоді, звичайно, тактика повинна змінитися. В кожному разі мінливість — необхідна.

Ручитися ж за незмінність якогось явища можуть тільки люди клерікального способу думання, для яких існують абсолюти. Люди реального способу думання беруть явища релятивно, реагуючи на них відповідно до їхньої мінливої суті. Ми не знаємо, чим стане компартія через три, пять, десять років. Але ми знаємо, що вона не є щось однородне, що вона є комплекс ріжних сил, які боряться між собою. Ми знаємо, що покищо загальний напрям її є до спільної всім соціялістам мети. Які сили в ній самій поборять, також сказати не можна.

Але це є ще одна обставина, що додає необхідносте перегляду тактики соціялістів. Коли навіть у самій партії є сили, що в тій чи инчій формі тягнуть до реставрації приватно-капіталістичних відносин, то тим паче, значить, є ця загроза. І тим паче, значить, треба поставити питання про активну участь соціялістів у боротьбі проти загрози спільній меті.

Я, звичайно, не маю тут на увазі тих соціялістів клерикального способа думання, для яких існують абсолюти й догми. Вони раз на все повірили в божеську непереможність "об'єктивних законів" і фатально ждуть їхнього здійснення, деякі ж навіть допомогають йому, уподобляючись тому Грібулю, який, боячись бути спаленим, кинувся в огонь. Я не маю наміру робити замаху на тяму закономірносте явищ, але я думаю, що насамперед і закономірність є річ релятивна. А друге, що такі соціялісти надають занадто мале значіння в соціяльно-економичних явищах свідомій, організованій силі людської волі. Це є також один із факторів, що складають оті закони. І ми маємо наочний приклад, як організована воля навіть невеликої кількости людей може змінити рівнодіючу лінію об'єктивних законів. Я кажу, звичайно, про діяльність компартії. Всупереч усім абсолютам, вона девятий рік силою своєї волі відвертає напрям отих непереможних законів. І то при помилковій ігнорації активної участи волі мас у цьому процесі, при нерозвиненій зацікавлености їх. Коли б же компартія знайшла способи втягнення псіхики широких шарів пролетаріата, селянства і трудової інтелігенції в процес соціялістичного будівництва, коли б зробила цей процес для них насущною необхідносте, наочною, практичною, сьогодняшньою корисностью, то немає сумніву, що багато з тих явищ, які тепер підточують основи соціялістичного господарства, зникли б.

А такі способи можна знайти і в кожному разі треба їх шукати. Головне є мета, — соціялізм, — і досягання її. Досягання всякими способами, всякими методами без огляду на яку-будь догму, але з оглядом на ту чи инчу сітуацію. Не обоговлюю, грішний чоловік, і революції, як єдиного абсолютного способу досягнення мети. Коли історичні соціальні й усякі инчі умови якоїсь країни створили б у ній таку сітуацію, що досягнення мети було б можливе без революцій, скажемо одним референдумом, кожний соціаліст, на мою думку, повинен би якнайактивніше стояти за референдум, одкидаючи всі инчі Способи. Але, коли їй опорність пануючих класів не піддається мирним способам, а сітуація дозволяє вірити в доцільність насильних методів, на мою думку, кожний соціаліст повинен кликати до революції.

Та сам соціалізм не є абсолют. Він теж є тільки засоб для загальнішої мети — щастя людства. І коли б якась містична сила захотіла побавитись і створити два типа устрою людей, один з ознаками соціалістичного ладу, але в якому люди через щось почували б себе нещасними, а другий з ознаками монархичного ладу, але де люди були б щасливі, я вибрав би лад монархичний. Та тільки річ у тому, що якраз у нас на землі без втручання містичних сил сума ознак соціалістичного ладу припадає на суму ознак щасливого стану людей. І тому ці дві цілі зливаються, тому соціалізм набірає стільки ж рис абсолютности, скільки їх має тема соціального щастя.

І тому для мене знов таки не грає абсолютної ролі як ні те, якими способами буде досягнене щастя, так ні те, силами якої саме партії буде закладено перші підвалини його. Коли це зможе зробити і зробить компартія, честь їй, і слава, і подяка.

А через це саме я прихожу до такого висновку:

Коли соціяліст якоїсь некомуністичної течії не почуває себе зпаралізованим якоюсь догмою, коли бажає успіху в закладанні основ соціялістичного ладу, хоч би всупереч абсолютам, хоч би всупереч волі бога чи дьявола, він повинен перетворити своє бажання в дію.

А звідси конкретний висновок для таких соціялістів "емігрантів": вертатися на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціалістичний устрій.

Я знаю, що мені зараз же скажуть: насамперед як же вертатися, коли комуністи не пускають, коли вони не хочуть нашої участи.

А друге, це значить вступати в большевицьку партію, міняти свою програму, приймати на себе всю відповідальність за те, що вони робили, роблять і робитимуть? Єдина ціль єдиною ціллю, але для нас і методи досягнення сеї цілі важні, ми не віримо, що большевицькими методами досягнемо цілі, ми тільки відсунемо себе ще далі від неї. Та чого ви самі не вертаєтесь, чи чого вони вас не пускають?

На перший закид можна так відповісти: чи пустять комуністи чи ні, лишимо це збоку. Насамперед, треба самому вирішити, чи є бажання вернутися для такої цілі. А то вже нехай лягає на відповідальність комуністів, коли вони відхилять таке співробітництво. Але мені здається, що большевики не дурніщі за всяких инчих людей, — коли вони будуть твердо переконані, що та чи инча людина дійсно не має наміру шкодити їм, то вони не відштовхнуть її. Та не в цьому, кажу, суть питання. Коли в когось буде таке бажання, а комуністи чогось не пускатимуть, то не конче треба їхнього дозволу на поворот, можна й без дозволу проїхати і без дозволу взяти участь в роботі. Для енергичного, глибокого бажання в цьому перешкоди не може бути. І коли б навіть одкрилась така "недозволена" участь у роботі, але участь корисна для соціалістичної справи, то з боку комуністичної влади було б дурним, безглуздим злочинством карати за такий вчинок. Звичайно, бюрократичних ідіотів, примазаних до влади тупих чиновників є багато і в компартії і риск для такого самовільця до певной міри є. Але знов таки енергія, щирість і почування своєї правоти навіть од бюрократичного ідіота можуть урятувати.

Що ж до мого особистого повороту, то хай приклад зо мною не служить аргументом проти. Я особисто в трохи виключних умовах, як громадського, так і персонального характеру. І наведені мною вище причини й, може, причини инчого характеру, яких щодо других поворотців не може бути, тут грають ролю. Але я маю свою літературну працю, якою можу по мірі сил своїх служити соціалізмові й національному відродженню нашого народу й з-за кордону, як служив цим цілям навіть з тюрми.

Важніший другий закид. Чи конче ступати в компартію? Розуміється, коли ріжниця в тактичних, методологичних поглядах якогось соціяліста занадто закорінена й велика, коли немає щирого поділяння не тільки практики але й теорії комуністичної програми, то вступ у комуністичну партію буде Пактом не тільки недоцільним, але й неморальним та шкідливим, бо, очевидно, буде зроблений не з переконання, а з якихсь особистих інтересів і вигод. (На жаль, таких вступів є не мало).

Але тоді для такого соціяліста все ж таки не закривається можливість певної участи в конструктивній праці. Є величезне поле культурної, техничної, професійної праці. Є можливість до певної міри критики й направлення апарату влади. Хиба мало соціялістів за царизму служило по ріжних установах монархичного ладу, хиба мало було лікарів, адвокатів, робітників на фабриках і заводах? Хиба конче треба було їм бути монархистами для сумлінного виконування своєї професії? Робили ж вони це й не вважали, що цим підтримують царську владу? Чому ж така надзвичайна ортодоксальність у роботі при режимі комвлади?

Знаю, що скажуть: царський уряд не вимагав признання його влади, не вимагав самовязання, самоопльовування. Але це аргументи не правильні по суті: і царська влада вимагала признання й самоопльовування ("свідетельство о благонадежности"!) як тільки запідозрювала в нелояльности. Але соціяліста не вагалися часом навіть подавати прохання "на высочайшее имя", "припадая к стопам". А паспорти з царськими орлами? А відмовляння від усякої належности до якої-будь революційної організації на допитах жандармерії? Це — не самоопльовування? Але все це не сутнє, хоч часом і важке. Суть, повторяю, в ріжницях переконань. Коли ріжниця занадто велика, коли вона не дасть змоги продуктивно працювати, то, звичайно, краще не вертатись і сидіти в еміграції та чекати, коли сітуація зміниться під їхні погляди.

(Продовження на наступній сторінці)