Юдко глянув на панну Ольгу, засвітився зсередини й іззовні й також засміявся. Е, що воно розуміє в хазяйських справах, таке гарне, ніжне й привабливе. Хай собі сміється з вівса, дай їй Боже отак гарно все життя сміятись!
І Юдко прибрався в дорогу інакше: плисове убрання та жовта сорочка зосталися дома. Тепер на ньому було все хазяйське, поважне: теплий, добрий чекмен, на сидінні свита від дощу, шия синім шарфом пов'язана. Тільки пухнасте, руденьке волосся на лиці те саме лишилось, але тут уже тільки Бог міг змінити, а Юдкові не сила була.
Ну, клуночок панни Ольги примостили за спиною, ноги їй закутали докторовим пледом, — надворі все ж таки свіженько було, — можна рушати.
Юдко врочисто взяв у руки віжки, щільніше натовкмачив на голову кашкета, вйокнув, зацмокав, і "файтон" з брязкотом, дирчанням і клацанням покотився по Казанській вулиці. Проміння сонця, тихі, задумливі й малинові, як уста Наяди, косо лягали на сонні, порожні, стомлені від нічного галасу тротуари, кладучи на них довгі тіні від стовпчиків. Задумливо й зворушливо похитувався чистий, строгий профіль під великою синьою хусткою, і в очах, замість учорашнього хворого, металічного блиску, залягла вмиротворена, поважна скупченість, у якій було щось дитяче.
На кінці Казанської, нарешті, скінчився той страшний брук, яким тільки пекло могло бути вимощене для в'їзду найбільших грішників, — колеса м'яко, з полегшенням, од усеї душі зідхнувши, заворкотіли по накоченій весняно-вогкій дорозі. Брязкіт, дирчання, кректіння старенького організму "файтона" лишились позаду; стало чути дружній бадьорий тупіт ситеньких коненят.
От і поле, все пухнасте, зелене, мрійне, широченне. Зразу ж свіжо обхопило духом вітру, степу, молодої травки й весняної, ще мокрої землі. Десь із неба, бозна звідки, дрібно сипалися дзвіночки, срібні, чисті, молоді, — степові соловейки! Сонце тепло, жартівливо цілувало ззаду в шию.
Конячки смачно, соковито вибивали дружній такт; Юдко миролюбно поводив над їхніми спинами батогом і і для піддержання авторитету час од часу добродушно-строго пускав: "Но-о, ти! Ворухайсь, ворухайсь!"
Невже була коли ніч із виттям собак, гупанням чобіт, зойками, з руїнами, з ненавистю, жахом, одчаєм, смертю?!
У малиново-синій далечині маячіли давні могили. Зліва, з яру, з-над білих хат кучерявим пір'ям розсипався рожево-сивий дим. Там уже повставали, там уже обідати варили. Колись доктор Верходуб, будучи не доктором медицини, не недогризком життя, не повітовим "нашим епікурейцем", а просто маленьким, босоногим Михайликом, оттакого ранку вже гнав у поле довгошиїх, гойдливих, белькотливих гусей і смачно вминав чудесний житній хліб, посипаний камінцями соли, що хрустіли під зубами. І ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги!
— Гарно, Ольго Іванівно! Чудесно, га?
Ольга Іванівна трудно повернула купу хустки й показала обвіяне задумою, вимите духом степу й ще чогось тепло-ніжне лице. Сині очі теплилися лагідно, ніжно, сумирно. Чи не крапнула й у її панський келех маленька простенька крапля степової мудрости?
— Божественно гарно! Чудесно тепер босоніж по теплій стежці бігати! Е, ви, мабуть, не знаєте, ви — панич. А я колись отак удосвіта з хлопцями й дівчатами вже череду пасла!!
— Ви?! Череду?!
— А що? Чого ви так дивуєтесь? Я — селянка. Не похожа?
— Гм! Очевидно, Ольго Іванівно, ми з вами так загубили образ Божий, що самі себе не впізнаємо.
— Хіба ви теж з села?! Селянин, чи поміщик?
— "Потомствений, почотний", з діда прадіда селянин!
Панна Ольга раптом визволила з-під хустки руку й незручно, але рвучко-весело простягла її докторові.
— Так здоровенькі ж були, земляче! Якої губернії?
— Київської, Сквирського повіту, деревні Осиковатої! А ви?
— Полтавської губернії, Золотоноського повіту, села Криві Гарбузи. У нас з давніх-давен родили все чогось криві гарбузи. Та так нас і прозвали Кривими Гарбузами.
А в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися з Кривими Гарбузами. І цей тикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі — повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?
Рука тихо визволилась і сховалася знов під хустку, під рідну, значить, близьку їй хустку.
— Ну, це добре, що ви — земляк! Я дуже рада. А я було думала... Ну, нічого. А що може бути краще від степу, нашого степу? Га? Ніхто не розуміє й не може нас зрозуміти. Правда?
На доктора ще раз глянули дві темно-сині, теплі, хвилююче-жіночі квітки. Глянули якось по-іншому, по-новому, по-близькому, лукаво-ніжному, вдивляючись і перевіряючи. І в грудях доктора від цього безвольно, солодко занив холодок. Гойднулася бричка, перехилила квітки разом з молодим, гнучким тілом на доктора й одхилила. Сині квітки накрились темними шовковими щіточками вій і потупились. І від того, що потупились, докторові захотілося припасти до тих маленьких черевичків, що виглядали з-під пледу, і з побожною, жагучою вдячністю обтерти з них порох устами.
— Вам не холодно в ноги, Ольго Іванівно?
— О, ні, мені дуже гарно!
— Но-о, ти, паршивка! Граєсся!
Дорога почала збігати згори. Внизу по яру розкотились біленькі хатки, а на ту гору поперед усіх вибігло троє млинів, розставили крила й весело розмахували ними, закликаючи хатки до себе. Запахло солонкуватим димом, кізяком, свіжо-спеченим житнім хлібом. Десь за хатами дружно, гуртом гавкали собаки, когось обпавши. Довгими ракетами здіймались догори співи півнів і, закруглившись на кінці, падали й зникали. Залізними, іржавими голосами мекекекали вівці. Божественно, іменно: божественно гарно!
Юдко заткнув батіжок позад себе й натягнув віжки.
— Тш! Тш-ш!
А Татарка, любуючись з чіткого стукоту своїх копит, потрушувала гривою й кусала подругу, прищуливши вуха. — чого, мовляв, дурна, здержуєш, катай згори на ввесь Дух.
Юдко озирнувся й хитнув жовтенькою бурунькою на хати:
— Любомирка, по названію.
Любомирські дядьки стояли коло порогів хатин і, приклавши дашком руки над очима, дивилися на бричку. Деякі йшли дорогою й уважно придивлялись до переїжджих, але не вітались. Од тинів, як з-під землі, вистрибували Сірки та Рябки й з усіх сил гнались за "файтоном", одні зовсім мовчки, запекло заціпивши зуби, з невблаганною рішучістю, другі з незрозуміле лютим гавкотом, аж захлинаючись.
Біля церкви, на якій розбризканим малиново-червоним золотом горіла баня, гомоніла невеличка купка людей. Власне, не біля самої церкви, а коло будиночку, що стояв поруч із оградою. Поміж ними декілька постатів у салдатських шинелях, з рушницями в руках. Трохи осторонь тислася ще одна юрба, мовчазна, непорушна й без салдатських шинель.
Всі голови з пильною увагою були повернені до даху будиночка. Там над ґанком вовтузилося двоє людей, — один молодий, у салдатській блюзі, другий — чорно-бурий, у лахматій шапці. З ближчої купки щось кричали їм, радили, хвилювались, деякі навіть поривалися лізти до них помагати.
Раптом Юдко чогось почав зупиняти коней. Ага: до брички помалу, поважно наближався салдат з рушницею, повішеною на ремені через плече. Він підняв руку й помахав нею, щоб стали. Доктор намацав рукою в кишені пашпорти й пропуск, — начальство йдуть, треба приготуватись.
Коні неохоче стали. Юдко з турботою на жовто-пухнястому личку швиденько озирнувся на своїх пасажирів, моргнув їм на салдата й зараз же одвернувся, — його діло маленьке, його наняли, він собі везе, а хто, що, як, він нічого того не може знати.
— Та з того боку! З того боку! Підтягни, Кіндрате! От-так. Тягни, тягни!
Салдат з рушницею зупинився й, озирнувшись, зацікавлено став дивитись, будучи певним, що подорожні ждатимуть стільки, скільки начальству потрібно.
Тепер було видно, що здіймали вивіску над ґанком. Вона була пофарбована в дві фарби: жовту й синю. Можна було навіть прочитати на ній: "Любомирська споживча товариська крамниця".
Вона ні за що не хотіла злізати звідти, ця жовно-синя вивіска. Міцно, цупко вп'ялася чимось у ґанок, і хоч би тобі що. Кіндрат і салдат тягли вгору, вниз, підбивали чобітьми з усіх боків, хилитали, погнули всю, а вона як жива приросла там.
— Та сокирою по гаках! По гаках її!
— Еге, сокирою. Зубами не вгризеш її.
— Ек, подлая! Дай-ка брат, вінтовку сюда. Погоді, Кондрат! Ми єйо січас. Только с вінтовкой і можно с нєй справіться. Ми єйо вінтовочкой подсадім!
— Хіба що гвинтовкою. Ану, которий там, гвинтовку! З купки зараз же простяглось угору декілька рушниць.
— На! Держи, товариш.
— Та з-під низу її, з-під низу гвинтовкою! Штиком бісову душу!
Кіндрат у лахматій шапці перехилився вниз і за багнет витяг до себе рушницю. Підваживши нею під раму, салдат і Кіндрат напнулись, крекнули, і вивіска, не витримавши, з тріском підскочила. Серед найближчої купки розкотився задоволений гомін.
— Ага, штика не видержала? Так-о її! Ого!
Салдат з Кіндратом взяли вивіску за обидва боки й підняли догори, перевернувши лицем до землі, тримаючи, як покійника над могилою. Салдат злегка перехилився вниз.
(Продовження на наступній сторінці)