— Так. Значить, є щось дужче за життя, що тягне вас на той бік? Значить, життя ще не є найбільша цінність? Може бути. Хоча... А втім, будемо вірити у свободу волі, принаймні, у свободу вибору не нами вибраної смерти.
— Для того, хто не хоче, нема смерти, пане докторе. Ну, та це довга філософія. А ви, значить, теж маєте щось на тім боці, що дужче за життя?
Для чого вона це запитала? Перевірити себе? З бажання перевести у свідомість те, що дано їй одвічним?
— Очевидно, так, Ольго Іванівно.
І знову очі впилися в його очі, — допитливі, лукаві, блискучі й знову скляні, без іскри контакту.
— Правда? Ну, чудесно. Значить, нам по дорозі. Отже, як нам добути дозвіл? Га?
— Та якось уже будемо здобувати. Але ще одне ділове запитання: є у вас тут хто-небудь з близьких людей, батьки, родичі, чоловік, коханий?
Наяда лукаво глянула вбік, — ах, хитрий який: "ділове запитання". Йому страшенно цікаво знати, чи є в неї батьки.
— Ну, нехай є. Нехай і батьки, і родичі, і чоловік, і коханий. А для чого це?
Доктор Верходуб зробив іще серйозніший вираз.
— Для того, Ольго Іванівно, що треба з ними якось умовитись, де вас шукати, якщо з нами що-небудь трапиться.
— О, про це не треба турбуватися! Це все... Краще ви умовтеся. У вас є жінка, діти, кохана? Ага, все ж таки й їй цікаво знати!
— Ні, Ольго Іванівно, ні жінки, ні дітей у мене немає. Були колись. Колись усе було. Тепер лишилась тільки... тільки Наяда.
Панна Ольга високо підняла трошки загусті брови.
— Не розумієте? Це — істота, подібна до людини. Коли Бог розбив Люципера з його армією й вони попадали в море, частина повстанців-ангелів, щоб сховатися від гніву Бога, поперевертались у людей, але не встигли виплисти з моря і так там навіки й зосталися. Це — Наяди. Але вони часом пробиваються на землю і приймають образ жінки. І такі жінки стають божествами для чоловіків. За них убивають себе, їм моляться, приносять жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила жіночости в них така надлюдська, що за один дотик до них мужчина готовий прийняти всі муки, які може вигадати людина й диявол. Через них стають і героями, і злочинцями, одні й ті самі люди. Від їхньої ласки найскептичніший Шопенгауер може повірити в усі цяцьки людей, з яких він сміявся. Найлютіший пролетарій, коли зустрінеться з такою Наядою в образі буржуйки, закине свою лють і стане смиренною овечкою. Бо тут сила не партійна, не клясова, а якась більша за кляси, партії, філософії, науки, політики, якій підлягає всякий мужчина.
Наяда підвела очі, темно-сині, морські, рослинні. Вона вже не посміхалась. Очі поволі зупинились у його очах, вп'ялись не своєю силою в них і зчепились. Нарешті!
Всередині доктора замерло, ухнуло й тьохнуло, як батогом. І в той же мент він почув, як молодість буйно вскочила в нього, — червона, з малиновими устами, танцівнича, несамовита, безутримна. Вона махала червоно-малиновою хусткою, й од помахів її кров кидалась гарячими буйними хвилями в зарослі рябим пір'ям лиця.
Ольга Іванівна туго відтягла очі й потупилась.
— І ви, значить, маєте таку Наяду?
— Маю, Ольго Іванівно.
— На тім боці? Ач, яка хитра!
— Ні, не на тім.
Вона не підвела голови, не здивувалась, — так і знала.
— А чого ж ви в такому разі їдете на той бік?
— Бо хочу її там знайти.
Тут Наяда підвела голову й дивно, пильно подивилась на доктора Верходуба. Не подивилась, а швидше обдивилась, як обдивляються при оцінці. І знов очі стали склизькими, скляними, з непрозорим холодним блиском.
— Ну, добре. Ми забалакались. Давайте про справу.
— Давайте про справу.
* * *
Отже вирішили так: вони — родичі, дядько й небога; учителюють на селі, на тім боці; там же лишилась уся їхня родина; вони ж їздили сюди на цей бік на Різдвяні Свята в гості до родичів, тут їх і захопило большевицьке повстання. А тепер через одного чоловічка одержали звістку, що мати панни Ольги дуже хвора, помирає й хоче перед смертю бачити єдину доню свою.
Досить. Цілком правдоподібно. Ніякої сентиментальности, ніяких жалібних слів, благань, нічого. Розмовляти просто, коректно, з гідністю інтелігентних пролетарів. Балакати більше докторові, а панні мовчати. Капелюха безумовно скинути. Англійський костюм також. На голову — хустку, косинку, щось "демократичне", на себе — простеньке пальто, кохтину, свитину.
— Ви, між іншим, тутешня, чи приїжджа? Можете добути це все?
— І тутешня, і приїжджа. Але ви не турбуйтесь: усе добуду й через годину буду на місці в повному параді.
Після того розійшлися на годину. Куди вона пішла, доктор не знав. Та й Бог з нею, навіщо йому знати, в якій саме морській печері Наяда прибирає той чи інший вигляд. Головне відомо: контакт був. А значить... Що значить?
Всю годину доктор проходив по бічних вулицях. Порожні, налякані, вони насторожено мовчали, ці вбогі вулички з біленькими будиночками в "палісадниках", з покришеними, стародавніми, такими несучасними тротуарами. Ходив собі, розстібнувши двірницьке пальто, відсунувши кашкета на потилицю, як червоноармійський комісар, постукуючи ціпком по дерев'яних гниленьких тротуарах. Розуміється, був контакт! А значить... А значить, є щось у житті, що більше за саме життя?
Є ж воно в цих бідних владарів, які сотнями гинуть за щось більше, ніж їхнє маленьке життя?
А Наяда, здається, не дуже прихильна до цих владарів. Чи не з розколошканого панського гнізда вони вигнали цю пташку? Потрощили рояль, на якому вона випробовувала над панськими синками свою силу; пошматували її шовки, в яких так тепло, так зручно було викохуватись її силі; потрощили її вищість над ними; пошматували випещені втіхи, тонкі насолоди. Розігнали в темних, затишних парках тіні зітхаючих предків; сполохали тужний шепіт вивітрених статуй над могилами батьків. Самі статуї поперекидали, поодбивали їм носи і з глумом позакочували у ставки, в калюжі. Ах, вони поодбивали не тільки статуям носи! За що ж вона мала любити їх?
А контакт таки був! І ще буде. І ще закрутиться червоним, гарячим вихром кров, і тіло заниє солодкою, тягучою тугою. І востаннє помолодіє небо, земля; віки помолодшають, насунуться до душі, і стане все ясно-прозорим, теплим, рідним і таким таємно-бажаним, як тільки бувало те в двадцять п'ять літ. Хіба за мент цього не можна віддати цей десяток років, що лишився йому, цю рештку старенького, недоношеного, такого дешевого тепер життя?
І знову в потовчений келех із веселим, загонистим дзвоном упала нова крапля мудрости: за можливість помолодити небо, землю й віки недоношена рештка життя — зовсім недорога плата.
Пташка з гніздечка вже ждала на доктора. Бідна Наяда: коротенька тепла кохтина на ваті, незграбна, пухла, з засмальцьованими кругами на грудях; молдаванський, жовтявого сітчатого полотна рушник на голові; сіренька, пом'ята спідниця.
— Ну, що? Тепер добре? Смішна я дуже?
Цим вона казала: "Ну, що? Така сама приваблива?"
Вона могла б і не питати. Навпаки, їй треба було більше на очі насунути молдаванського рушника, замотать у нього все лице, сховати морську синявість, пінну білявість, вечірню малиновість його, бо кожний комісарчик одразу впізнає під цією засмальцьованою покришкою сховану Наяду. І не треба так дивитись, як з-під дашка, з такою невинною й певною лукавістю, — яка ж сільська вчителька має такий королівський погляд?
Доктор Верходуб такої поради не дав, бо як можна порадити Наяді стати сільською вчителькою? Але за успіх справи певність його не збільшилась.
* * *
— Вибачте, товаришу, ви не знаєте, де можна взяти дозвіл на виїзд із міста?
Сіра, пожована безладним сном шинеля з ґранатами за поясом обвела очима пролетарське пальто й недбало хитнула головою кудись по вулиці.
— Там. У комітеті.
— Дякую, товаришу.
Шинеля, відвертаючись, перевела очі на жовтявий молдаванський рушничок. І вмить, як сприснута живою водою, шинеля здригнулась, ожила й розцвіла людською головою з здивованими, теплими, пильними очима.
— Вам у комітет? Так ето по цій самій вулиці. Просто оттак по цій вулиці! Там таке велике ізданіє.
— Дякую, товаришу, дякую.
— Оттак просто по цій самій вулиці, нікуди не звертать. Недалечко. Он там стоять люди купкою.
— Дякую, дякую!
— Там вивіска є!
Вона ще щось кричала наздогін, ця ожила шинеля, вона з охотою сама б їх одвела у комітет, за комітет, в Америку, на той бік, на той світ, усюди, куди треба тій парі дивних, синіх очей.
В комітеті кишіло різномастим "пролетаріятом". Бог його знає, чого йому треба було, але перед кожними дверима загуслою кашею стояли кашкети, хустки, шапки; вони гули густим гулом і ні за що не хотіли пропустити крізь себе ніяке стороннє тіло. Бідні колишні паркети Дворянського Зібрання перевернулись у підлогу третьої кляси пересильної станції; зашаровані чобітьми, закидані лушпинням насіння, недокурками, недогризками, вони загубили колишній свій строгий, урочистий блиск, — не до блиску, аби хоч цілі лишились. На стінах запорошеними чотирикутниками ясніли сліди портретів царів, генералів, предводителів дворянства, — колишніх владарів усякого земного блиску. По кутках також лисіли плями від ікон і лямпадок, від портретів владарів небесного блиску.
(Продовження на наступній сторінці)