— А нукась, посторонісь там! Україна лєтіт! Ну, Кондрат, слушай команду: рраз!... два! трри!!!
Гойднувши востаннє, вони з криком шпурнули вивіску вниз у калюжу. Вона з мокрим ляском упала в воду, і болото бризнуло на всі боки. Найближчі дядьки злякано відсахнулись убік і почали рукавами витирати обличчя, а в юрбі, весело сміючись, загомоніли.
Тільки друга купка стояла все так само мовчки, непорушно, застигло.
Тоді солдат з Кіндратом помалу, обережно й поштиво стягли з даху наготовлену там другу вивіску і стали приміщувати її на місці скиненої в калюжу. На ній стояло: "Любомирская общественно-потребительская лавка". Дядьки й салдати серйозно, з пошаною, слідкували за цією роботою.
Начальство з рушницею на плечі повернулось і знову рушило до брички. Доктор витяг пашпорти і пропуск. Начальство переглянуло їх, убийче-помалу перегортаючи зашкарублими пальцями тонкий папір сторінок. Печатка на пропуску розв'язала всі його сумніви.
— Можете їхати, — важно кивнув він Юдкові й повернув документи докторові.
Юдко жвавенько витяг з-позад себе батіжка, цмокнув, шарпнув віжками і стьобнув по вогкуватих клубах Татарку. Начальство, купки людей біля церкви, нова вивіска зразу відсунулись убік і лишились позаду. Від воріт моментально вистрибнули собаки і з гавкотом, хрипінням і люттю погнались за бричкою.
* * *
Доктор збоку подивився на Наяду. І аж очам не повірив — що за дивна, неприємна зміна: в лиці не було вже ні ніжної, дитячої задуми, ні лукавої, рідної ласкавости землячки; воно наче вмент висохло, збіглось, загострилось; синє, обрамлене темними віями око колюче, скляним блиском устромилось наперед і не відповідало на рух доктора. І блиск цей був зовсім той самий, що вчора, тільки сухий, гострий, холодний.
— Вам не холодно, Ольго Іванівно?
— Ні.
І коротеньке слівце вистрибнуло з неохоче розтулених уст колюче, холодне, з тим самим сухим блиском, як шматочок льоду.
Що сталось?! Невже перевірка пашпортів так подіяла?!
От і Юдко стурбовано й непорозуміло озирався на неї. Така собі гарна, симпатична баришня, і раптом щось із нею недобре вчинилося. Він навіть питаюче поглядав на доктора, бідний, дурний Юдко! Він собі своєю бурунькою гадав, що доктор може лікувати всякі несподівані й йому самому незрозумілі речі.
І небо похмурнішало, і сонце невдоволено наморщило сиві хмаряні брови, і вітер тоненько заплакав десь у колесах. Степові соловейки висіли на незримих ниточках, із срібним дзеленьчанням тріпотіли крильцями й, одірвавшися, з одчаю й розпуки затуливши лапками лице, падали на землю. Од наморщених брів сонця по степу попливли безшумні, суворі тіні. Вітер, попавши в них, мерз, щулився й заривався у гриву Татарці. А Татарка сердито щулила вуха й кусала Гніду, поважну, роботящу подругу.
— Ну, що ж ви, пане докторе, мовчите? Говоріть що-небудь.
Доктор з полегшенням заворушився, щільніше застебнув пальто, виняв портсигар, закурив — слава Богу, голос ще колючий, сухий, а все ж таки хоч голос є. Сонце теж розправило брови й добродушно, задоволене посміхнулось у жовто-сиву бороду. Тіні нишком, пригнувши голови, побігли за обрій. Степ засміявся, вітер вистрибнув із Татарчиної гриви й фамільярно мазнув доктора хвостом по лиці.
Так, голос став ніби й м'якшим, теплішим, але в очах усе ж таки не зникав учорашній, сухий, чудний блиск. Дзвеніла вгорі висока, прозора блакить срібними дзвониками, дзвеніла соковита зеленявість унизу; вітер, як улюблена дитина, пустотливо, ніжно притулявся щічкою до лиць; мрійно мерехтіли в фіолетовій далині далекі, степові могили, рівно обгладжені всевигладжуючим часом. А око все так само сухо, колюче, скупчено дивилось у просторінь.
— А но-о, ти! Подшевелюйся!
Вже на круглих клубах Татарки темною латкою виступив піт; уже сонце підбилось на обід; уже заманячіли попереду якісь млини. А Наяда все сухо жмурила око й нічого не помічала.
— От уже Соснівка! — не обертаючись, показав Юдко батогом уперед на млини.
Панна Ольга зідхнула й поправила хустку, а доктор скосив на неї очі.
— Трошки стомились, Ольго Іванівно? Ну, зараз спочинемо, пообідаємо. Ви ж, Юдку, до Кучугурихи на заїзд. Є тут така Кучугуриха, вдова. В неї дуже затишно й чисто.
Наяда тільки прищурила око й нічого не сказала.
На заїзді було порожньо, ні одного переїжджого, — хто тепер може їздити? Пусткою віяло від довгих, критих соломою навісів із довжелезними яслами. Корита біля криниці стояли сухі, сумовиті; навіть калюжі повисихали.
Дійсно, в Кучугурихи було затишно й чисто, це й Наяда повинна була признати. "Господська" кімната, біленька, чиста, з сірими, наївними ряденцями на добре вимазаній долівці, з рушниками на іконах, з хитрими манюсінькими віконечками, — була просто таки мила. Такі самі, як на долівці, ряденця лежали й на дерев'яних без спинок канапках. Печі не було, а, замість неї, поважна, на всю стіну груба з розмальованими синькою візерунками. Фотографії в рамках з жовтеньких черепашок. На фотографіях салдати з такими напружено-витягненими руками, грудьми й обличчями, ніби їм там з-заду робили якусь операцію. Надзвичайно мило!
Пахло засушеними квітками, віночками, полотном і мазаною долівкою. Через одне віконечко на лаву, на стіл і на долівку падала жовта, гаряча смуга сонця. Зовсім як колись-колись, у дитинстві, на Великдень!
От і Кучугуриха прийшла. Величезна, як груба, з широким, добрим і міцно надійним лицем.
— Доброго здоров'я, тіточко. Приймайте гостей. Мабуть, не часто тепер бувають у вас?
Кучугуриха зідхнула. Ой, вона не могла похвалитися добрими гостями. Такі часи настали, що почали інші гості наїжджати. Та не доведи Господи й ворогові таких гостей приймати. Може, господа чого-небудь з дороги закусити хочуть? Молочко є, яєчка, чаю можна наставити. А то, коли мужицького борщу будуть їсти, то й борщику можна.
Панна Ольга вперше після Любомирки всміхнулась.
— А борщ із сметаною? Наш, сільський?
— Аякже! Та конешно, що з сметанкою. Як Бог велів. Як же ж можна!
— Ну, так давайте нам, тіточко, борщу з сметанкою, молока, яєшню запряжте, чаю наставте. Так, Ольго Іванівно?
— Мені аби борщ.
— Чудесно. Ну, а як у вас тут большевики? Є?
Кучугуриха зідхнула, склала руки під велетенськими, подібними до коминів, грудьми й коротко хитнула головою.
— А де їх немає, прости Господи. Є.
— Ну, й що ж вони?
— Та що ж? Зібралась халамидня та й робить, що хоче. Коні забрали, гроші забрали, землю забрали. Могли б, то й душу забрали б.
Панна Ольга раптом одвернулась до вікна, нахилилась до нього й звідти суворо, сухо, колюче кинула:
— Забрали й душу!
Кучугуриха згідливо захитала головою.
— Ой, забрали, бодай би їм дух забрало! Забрали анциболоти.
— Ну, тіточко, давайте, давайте нам їсти. Потомились ми.
Кучугуриха зняла руки з-під грудей, ще раз зідхнула, хазяйським оком провела по хатинці й помалу вийшла.
* * *
Не поміг і борщик зо сметанкою. Панна Ольга задумливо, скупчено носила ложку до рота й усе дивилась у свою просторінь. Хто там був, що там було?
Доктор не смів навіть постукати в зачинені сині, скляні двері, повернені в далеку, чужу просторінь. Потім вона накинула на круглі, такі хвилюючі, жіночо-похилі плечі синю хустку й сіла біля віконечка. Видно було задок брички з прив'язаним іржавим відром, фіолетову з жовтим клоччям на вухах собаку й набурмосену, роздуту квочку з виставленими з-під неї жовтими дзюбиками й голівками.
Доктор мовчки курив, одмахуючи долонею дим, коли він ішов на Наяду. Так, так, не стало й того невеличкого контакту, що так несміло, так павутинне нав'язувався. Не стало запізненого, весняного квіту восени. Що сталося там у тій проклятій Любомирці? Згадала що? Чи надумала?
Панна Ольга сіла лицем до столу, сперлась на його ліктем і чудно, немов би допитливо глянула на доктора. А в очах, у синіх вікнах у темних рамцях усе так само гостро і крижано переливався блиск.
— Я мушу прохати в вас прощення, пане докторе.
Пан доктор швиденько виняв цигарку з уст і насторожено наготовився, — щось непевне було в цьому тоні, в силуваній посмішці, в задумливому водінні пальцем по шорсткій скатертині.
— Я вас трошки обманула.
— А саме?
Доктор сам почув, як голос його став маленький, ніяковий.
Панна Ольга мовчала й, потупивши очі, водила пальцем по скатертині.
— Я не збиралась їхати на той бік. Мені треба було тільки до цього села. Ми тут мусимо попрощатися з вами.
У доктора важко, тоскно, як у яму, стало обсуватися серце. Але, обсуваючись, воно разом з тим і тьохнуло: значить, того так змінилась, що вони мусіли попрощатись?!
Доктор устав і мовчки кілька раз пройшовся по хатинці, зачіпаючись передками чобіт за ряденце й дбайливо зараз же поправляючи його.
— Та-ак. Гм. Дійсно...
Він сів і вийняв нову цигарку. Кінець. Облетів останній цвіт. Це вже навіки останній. Упливає остання Наяда, перша й остання.
І доктор Верходуб почув, що раптом світ став маленьким, нудно-брудно-порожнім. Куди тепер? На той бік? Чого? На цей бік? По віщо?
Лягти б тепер отут, у цьому тихому заїзді, затиснути очі й не рухатись до повного переходу в той стан, який зветься в людей небуттям.
І знову крапнула в келех доктора нова, гірка крапля мудрости: ні, очевидно, не життя саме про себе цінне. І забув доктор, що все є неповторне, самоцінне, єдине й благословенне, що живе.
(Продовження на наступній сторінці)