«Між двох сил» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Між двох сил»

A- A+ A A1 A2 A3

ПАНАС. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже "битва русских с кабардинцами"?

СОФІЯ. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?

ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?

СОФІЯ. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?

ПАНАС. Де ж ви бачили тут "оборонців старого ладу"?

СОФІЯ. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад?

ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?

СОФІЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі гидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песімізму й прикривати ним свою дійсну натуру?

ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих і нечесних людей є тепер багатенько. Так мені здається, Софіє Микитовно.

СОФІЯ. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми "народ робітників і селян", кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соціяліст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була "громадянкою", як ви казали, що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хотіла бути актрисою. Ви ж самі мені давали книжки про соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть цей лицемірний, несправедливий, грабіжницький і злочинний буржуазний лад. Хіба не правда?

ПАНАС. Правда.

СОФІЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй ґвалтує, що одбірання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбірання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б'ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?

ПАНАС. (З цікавістю.) І невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життя?

СОФІЯ. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте Мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?

ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.

СОФІЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога?

На вулиці під вікнами внизу вибухають вистріли. Кулі поціляють в вікно, шибки з брязкотом падають додолу.

СОФІЯ. (Інстинктивно кидається до Панаса.)

ПАНАС. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!

Вистріли не перестають.

ПАНАС. (Швидко повзе до електричного ґудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло. Лежіть.

Стихає. Чути на улиці топотіння багатьох ніг, крики, глухіші вистріли.

ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає двері...

З сінешних дверей хутко входить.

АРСЕН. (З рушницею в руці. Голова обв'язана білим, на білому виступила кров. Він похитується і важко дихає. Помітивши Панаса, скрикує). Хто це? (Наставля рушницю.)

ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Світить світло.) Що з вами? Ви ранені?!

АРСЕН. Це нічого. Дурниця... Тато прислав сказать...

СОФІЯ. (Підбігаючи, трівожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено? Господи! Іди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче!

АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нічого нема. Не треба, так собі, вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов іти. Я тільки сказать... (Не хоче сідать.)

Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Ти ранений.

АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте мені спокій. Тато прохав сказать, що ми всі живі й здорові. От і все. Щоб ви не турбувались. І... я б... води випив.

СОФІЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водою й подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен).

АРСЕН. (Сідає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась ціла юрба большевиків.

ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стріляє? Наші?

АРСЕН. І вони, і наші. У їх нема гарматчиків-наводчиків. Вони платять по тридцять карбованців у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей.

ХРИСТЯ. Масу грошей?

СОФІЯ. На, голубчику, пий.

АРСЕН. (Жадно п'є). Дякую.

СОФІЯ. Може, ще?

АРСЕН. Ні, дякую. Треба йти.

СОФІЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає.

АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають піддержку. Ми одступаємо з цього району.

ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого?

АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стріляють з усіх вікон, з дахів, з льохів. Зайняли пошту, телеграф, банк.

СОФІЯ. Он — як! (Погляди на Панаса).

ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, ніби байдуже слухає).

ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же військо, гарнізон.

АРСЕН. Ну да, гарнізон. Курінь запорожців об'явив нейтралітет. Полк кошового Сірка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бік большевиків.

ПАНАС. (Кашляє, зміняє позу.)

ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягався на...

АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочі, зрадили. Ми вибили большевиків з жіночої гімназії. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашного полку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразу ввесь район. І сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже підходимо до казарм. Большевики втікають. Ой, як утікали! Не дай Бог. Там їх полягло! Ну, нічого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми, розуміється, і на думці нічого не мали. Входимо в двір. А двір там такий півкруглий. Тільки ввійшли, тут як пальнуть вони з усіх вікон на нас. Ми...

ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?!

АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розуміється, ми мусили одступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хуліганів. Убили наших там масу. Там і мене оце...

ПАНАС. (Раптом зривається з місця і з вибухом люті грозить кулаком у вікно.) О, прокляті поганці! Оттак завжди, завжди, на протязі всієї нашої проклятої нещасної історії. Свої вбивають, свої паршивці! (До Арсена, рішуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все.

АРСЕН. На що?!

ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви ранені, а я піду замість вас. Христю, дай мені піджак і шапку. В тій хаті. Давайте патрони.

АРСЕН. Та як же...

ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш...

ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести мені піджак і шапку з тої кімнати. Коли твоя ласка. Чуєш?

АРСЕН. (Підводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох піти. Я вам зараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса і Софію.)

СОФІЯ. Арсику, любий!.. Він зомлів. Христю, дай води, швидче ради Бога. Панасе, держіть з того боку. Кладіть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Це рана його. Піддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе, швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезінфекція.

ХРИСТЯ. Є йод.

СОФІЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарілку. Та швидче, Христе. (Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нічого собі "вдряпнуло", така маса крови. Держіть, Панасе, держіть. Арсику, дорогий мій, бідний... От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай, серветок. Дві, три, чотири.

ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мій. (Хапа з буфету глибоку миску, карафку з водою, слоїк з йодом і біжить з цим дo канапи. Підставля стілець і ставить все це на його, хапається, тривожно дивиться на Арсена. Знов біжить за серветками. Подає Софії.) На, на. Може, рушник?

СОФІЯ. Налий води в тарілку і влий туди йоду.

(Продовження на наступній сторінці)