«Між двох сил» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Між двох сил»

A- A+ A A1 A2 A3

СОФІЯ. А почуваю себе як свіженький огірочок.

АРСЕН. Та я ж її через вікно з вагона вийняв!

СЛІПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Отто, Господи!

СОФІЯ. Ого, ми молодці! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що нарешті дома. Дома, дома, на рідній землі, на Україні, татусю, на нашій любій і своїй тепер землі. І яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш. (Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував мені Арсен, не матимете нас, дітей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?

СЛІПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старі розуму навчаються. Вік живи, вік учись. А дурнем помреш.

ХРИСТЯ. О, тато тепер таким українцем став, що й нас за пояс заткне.

СОФІЯ. Браво!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж він з тобою не приїхав?

СОФІЯ. (Весело.) А навіщо він тут здався, кацап?

СЛІПЧЕНКО. Іменно, так! Оце, видно, справжня українка!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч і бідний, і кацап собі, а таки ж твій чоловік рідний.

СОФІЯ. Еге, мамуню, уже годі. Уже я не "гаспажа Падпругіна", а просто собі Софія Сліпченко.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. О! Як же це так?

СОФІЯ. Розвелась. Подала заяву в "Совєт рабочих депутатов", приклала марку за сімдесят копійок, і кінець. Він мені не чоловік, а я йому не жінка. От як тепер, мамцю. (Всі вражені.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили між собою? Обижав тебе? Чи як?

СОФІЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер я б все ж таки вмилася.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справді! Та ходім, ходім! Христю, ти б помогла!

СОФІЯ. Тільки от що. Тут до мене зараз має прийти один чоловік. Я йому з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де мені його прийняти?

СЛІПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама знаєш. Пролетарі!...

СОФІЯ. І чудесно... (Дзвінок.) О, це ніби якраз хтось дзвонить?

Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усіх я вже попрохаю... (З посмішкою показує рукою на двері.)

АРСЕН. (Швидко виходить.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?

СОФІЯ. Ні, як він, то вже потім. Це хвилин п'ять, не більше. Одчеплюсь та й буду вже вільна.

АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софіє.

СОФІЯ. Ага... То проси, будь ласка.

Всі виходять наліво. Арсен направо.

Входять Грінберг і Сємянніков. Грінберг в салдацькій одежі, голений, кучерявий, літ 28. Тримається вільно. Самовпевнено, трошки гаркавить. Старається буть англійцем. Сємянніков — в косоворотці й піджаку, з борідкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто інтелігентський.

СОФІЯ. Доброго здоров'я. (До Грінберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш Грінберг?

ГРІНБЕРГ. Да, я Грінберг.

СОФІЯ. Дуже приємно. А ви, товаришу?

СЄМЯННІКОВ. Моя фамілія — Сємянніков.

СОФІЯ. Чула й про вас. Сідайте, будь ласка. Сподіваюсь, ви балакаєте по-українськи? Попереджаю: я ні слова по-руськи не скажу. Я тільки що приїхала і так скучила за своєю мовою, що...

ГРІНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...

СОФІЯ. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергієнко казав мені у Петрограді, що ви чудесно говорите по-українськи.

ГРІНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете сміятися з мене за мою вимову, то я з великою приємністю. Я ж сам українець, родився й виріс на Україні.

СЄМЯННІКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко понимаю, а говорить... (Розводить руками й посміхається.)

СОФІЯ. (Весело.) Ну аби розуміли. А хутко й говорить будете. Ну, так от, товариші, я... (Озирається й говорить тихіше.) Я маю доручення з Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа.

СЄМЯННІКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"?

ГРІНБЕРГ. Медленно, вяло.

СЄМЯННІКОВ. Что же именно вяло? (До Софії.) Вы меня простите.

СОФІЯ. (Сміючись.) О, будь ласка.

ГРІНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело.

СЕМЯННІКОВ. Ах, вот что! Да. да...

ГРІНБЕРГ. Нічого дивного, товаришко, немає. Ми не маємо вказівок, не маємо грошей. Ми готові кожну хвилину призначить виступ і не рішаємось.

СОФІЯ. А сил є досить?

ГРІНБЕРГ. Все робітництво і ввесь гарнізон у наших руках. За Центральну Раду тільки зброд ріжний, хулігани та наймані групки вільного козацтва. Нікчемні банди.

СОФІЯ. (Виймає з торбинки пакети і листи.) Тут гроші. Поки що тільки п'ятдесят тисяч. Потім буде більше. (Подає.) А це лист вам. (Дає Грінбергові пакет і листи.)

ГРІНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.)

СОФІЯ. (Тим часом до Сємяннікова.) А ви давно вже на Вкраїні?

СЄМЯННІКОВ. Месяцев шесть, семь...

СОФІЯ. Що ж вам подобається тут?

СЕМЯННІКОВ. Как?

СОФІЯ. (Сміючись.) Нравится вам здесь?

ГРІНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали. (Семяннікову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.

СЕМЯННІКОВ. (Радісно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану покажите.

ГРІНБЕРГ. (Немов не помітивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников. (Софії.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну послугу.

СОФІЯ. Дуже рада.

ГРІНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою адресу знаєте. Дозвольте вам ще раз подякувать і побажать всього найкращого. (Стискує руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але чисто особистого характеру... Ви, здається, артистка Петроградського державного театру?

СОФІЯ. Так.

ГРІНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли це є нескромність з мого боку — вибачте, будь ласка.

СОФІЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соціяльна революція — це така грандіозна, величезна річ, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсім тупа або дуже заінтересована в своєму сучасному добробутові, або, як кажуть тепер, в своїх клясових інтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових інтересів, то мій батько — залізнодорожній робітник, мати — селянка, брати-робітники на заводі. Тільки я та сестра маємо освіту. Але це сталось зовсім випадково. Коли ми були дітьми, то жили в домі відомої артистки Мусалової, може, чули?

ГРІНБЕРГ. Аякже.

СОФІЯ. Вона зацікавилась мною й сестрою і присяглась, що зробить з нас артисток. І, як бачите, я на сцені. Сестра теж була, але вийшла заміж і покинула.

ГРІНБЕРГ. Це страшно інтересно. Мусалова могла б радіти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам'ятника.

СОФІЯ. Ну, за добре серце пам'ятників, на жаль, не ставлять.

ГРІНБЕРГ. О, не в доброму серці річ. А в тому, що, дякуючи Мусаловій, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софії.)

СОФІЯ. (Сміючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазність — говорить компліменти дамам. Так, значить, сьогодні вночі? Я думаю, це пройде безкровно?

ГРІНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.

СОФІЯ. Бажаю успіху. (Прощається і проводжає їх до дверей.)

ГРІНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)

СОФІЯ. (Підходить до дзеркала й поправляє волосся.)

ГРІНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Підходить ближче.)

СОФІЯ. Будь ласка.

ГРІНБЕРГ. Ви не можете сеї ночі перейти в нижній етаж або переночувать у когось в другому районі? Річ, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстріл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.

СОФІЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навіть обстріл? З артилерії?

ГРІНБЕРГ. Все може буть. Я сподіваюсь, що обійдеться й без цього, але... Мені невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємність. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплімент, а щира правда.

СОФІЯ. (Сміючись.) Дякую, дякую. Але сподіваюсь, що ніякої неприємности мені не буде.

ГРІНБЕРГ. А все-таки перейдіть у друге місце. Якраз ви в такому районі живете. Дуже вас прошу. Га?

СОФІЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрілу в істерику впаду? Я в Петрограді мартовську й октябрьську революції пережила, і то не ховалась, а то тут...

ГРІНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очі.)

Входить Панас, але, побачивши Грінберга, хутко виходить назад.

СОФІЯ. До побачення. Всього доброго.

ГРІНБЕРГ. Сподіваюсь, до скорого побачення?

СОФІЯ. Я думаю.

ГРІНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.)

СОФІЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, і ввесь час подивляється на двері, з яких виходив Панас.)

ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсім пішли?

СОФІЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас із вашої власної хати.

ПАНАС. О, нічого, це тепер трапляється на кожному кроці. А ви вже з нашими большевиками познайомились?

СОФІЯ. З якими?

ПАНАС. Адже це були Грінберг і Сємянніков, тутешні лідери большевиків. Хіба ви не знали того?

СОФІЯ. Та невже? Звідки ж мені знати. Я буржуйка, ніяких партій не розумію. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9

ПАНАС. А цікаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важні тут персони.

СОФІЯ. А ви такий самий упертий лишились, як і були.

ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?

(Продовження на наступній сторінці)