«Між двох сил» Володимир Винниченко

Читати онлайн драму Володимира Винниченка «Між двох сил»

A- A+ A A1 A2 A3

СЛІПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.)

МАРКО. (Схоплює рушницю й підбігає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!

СОФІЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ох, Боже мій! Батьку! Та що ж це таке?! Та діти ж рідні! Брати ж вони!

МАРКО. Який він мені брат?

ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган...

СЛІПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб і духу твого не було!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?!

СЛІПЧЕНКО. Мовчи! В моїй сем'ї не було зрадників і не буде! Забірайсь, запроданцю кацапський!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.)

ТИХОН. (Рішуче виходить.)

СЛІПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а свої ще й собі. Марку, Арсене, ходімте! Арсене, бери мою рушницю.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Куди ж це й ви?

СЛІПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ од ворогів його, од таких, як отой твій син. Прощайся з синами. Та не рюмсать мені і не розбалакувать, бо я вам всім тут... Ну?

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете?

СЛІПЧЕНКО. Як живі будемо, прийдемо. А як ні, то заночуємо десь инде. Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене!

МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нічого не бійтесь, мамо. Батько це так собі. Ми тільки в караул.

СОФІЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечір вдома? Ми ж не бачились чотири роки.

СЛІПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились триста років. Коли б і ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всіх! (Показує на Панаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такі ще гірші, ніж отой. Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим.

ПАНАС. (Струже й наспівує "Гей, не шуми, луже".)

СОФІЯ. (Обнімає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходіть цей вечір. Ну, цей же тілько вечір. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зо мною. Я ж так скучила за всіма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, ради вашої й моєї любови до України, не ходіть сьогодня. Марку, прохай тата.

МАРКО. А може б, справді, тату?

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопці, молодші. А ти ж...

СЛІПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема ні старих, ні молодих. Не рюмсайте й одчепіться. Марку, Арсене, ходімте. Нема чого! Вернемось усі живі й здорові. Ну, ходім, ходім! (Схвильований, швидко виходить.)

МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибігають за ним.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Плаче.)

МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нічого ж... Ех!

ГЛИКЕРІЯ і ХРИСТЯ. (Виходять за ними.)

ПАНАС. (Мовчки, зціпивши зуби, стругає.)

СОФІЯ. (Тривожно. швидко ходить по хаті.)

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Там же. Того ж вечора. В хаті темно, тільки на стіні, низько над верстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синім абажуром.

Крізь темне вікно видно вогні городських будинків. Чути приглушену тріскотню кулеметів і рушниць. Поміж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далі. З кожним вибухом в городі блимав світло, немов од блискавки, потім за цим грохіт розриву.

ПАНАС. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.)

СОФІЯ. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.)

ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, прокляті большевики, бодай вас Бог побив!

Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.

ХРИСТЯ. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди!

СОФІЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)

Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.

СОФІЯ. Здається, кінець.

Входить ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Голова їй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дітоньки. Не сидіть ви тут, мої рідні. Тут таке велике вікно, що бомбі легко влетіти. Перейдіть у колідорчик, пересильте там, там усе ж таки затишніше.

СОФІЯ. (Зараз же підходить до неї, ніжно обіймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходімте, ходімте. Вже перестали.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та й ви, дітки, ідіть звідси. Христе, Панасику.

ПАНАС. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій. Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна...

СОФІЯ. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.)

ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють.

ПАНАС. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менче чути.

ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходім і ти.

ПАНАС. Мені треба кінчить оцю поличку...

ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик.

ПАНАС. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко.

ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.

Входить Софія.

СОФІЯ. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик,— ти тут тільки нервуєшся.

ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходім зо мною.

СОФІЯ. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля.

ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.)

СОФІЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-Богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться?

ПАНАС. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться?

СОФІЯ. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає?

ПАНАС. Абсолютно не цікаво. (Стукає.)

ХРИСТЯ. (Підбігає до його). Покинь стукати! (Нервується.)

ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!

ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помірають люди, коли твої брати... Як можна так?!

ПАНАС. (Спокійно.) Тільки так і можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподіваним гнівом.) Тільки так і можна! Чуєш ти?! Тільки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!

ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?

ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тільки так і можна!

ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)

ПАНАС. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.

СОФІЯ. Навіщо ж ви її образили?

ПАНАС. І на думці не мав ображати й'.

Стрілянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частішими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні язики полум'я.

ПАНАС. (Одкладае молоток і долото й підходить до вікна) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере їі за руку.)

СОФІЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

ПАНАС. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотири роки тому. Софіє!

Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.

ПАНАС. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)

СОФІЯ. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушна, потім одкидається назад, вдивляється е Панаса.)

ПАНАС. (Хоче підійти до неї.)

СОФІЯ. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)

ПАНАС. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)

СОФІЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...

ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

СОФІЯ. (Підходить і стає також.)

ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)

СОФІЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)

Стрілянина потроху зменшується й затихає.

СОФІЯ. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.

ПАНАС. (Не рухається.)

СОФІЯ. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

ПАНАС. (Сидить так само.)

СОФІЯ. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..

ПАНАС. (Мовчить і дивиться на неї.)

СОФІЯ. Спомин?

ПАНАС. (Не відповідає.)

СОФІЯ. Жарт?

ПАНАС. А у вас що було?

СОФІЯ. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь "загубить своє першенство і владу мужчини?" Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

ПАНАС. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)

СОФІЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли...

(Продовження на наступній сторінці)