Антонина. Як, як ви сказали? Ха-ха-ха! Каценямер... Це сюди не підходить... Але слухайте... В одному городі... Це було в якійсь газеті. В одному городі один батько задушив свою малу дитину, місяця чи двох. Це неважно... Задушив через те, що вона родилась не такою, як йому хотілось...
Паша. Що значить "не такою, як йому хотілось"?
Кривенко прудко глянувши на Антонину, ходить по хаті.
Антонина. Ну, він хотів, щоб вона вийшла розумна, гарна, здорова, а йому здавалось, що вона буде дегенератом. Він взяв і задушив її.
Паша. Тільки через те, що йому здавалось? От це стерво так стерво!..
Орися (ліниво розвалюючись на канапі). Фі, Пашуню, які виражанси!..
Паша. Ну, а мати ж що? Вона любила цього убивця?
Антонина. Вона його любила. Але взяла і передала поліції. Був суд, і його засудили на каторгу.
П а ш а. Я б його, анафему, на власних його жилах повісила!
Кривенко. Хоть би ця дитина дійсно вийшла дегенератом?
Паша. Все одно! Родив, то й май! А то люблять кататись, а саночки возить — ні... Ну, ша! Пашка сказала.
Антонина. Ну, а ви, Семене Петровичу? Що думаєте?
Бурчак. Я? Мені здається... Я, звичайно, не можу рішать... Але мені здається, що цей добродій нарушив перш усього право кожної живої істоти на існування... (Прокашлюється). Да, це раз...
Орися. Швидше, швидше!
Б у р ч а к. Це раз. А вдруге, він, мабуть, був ненормальний, патологічний тип, з порушенням і навіть, коли хочете, атрофованим батьківським інстинктом. А то і просто божевільний. Тоді його не на каторгу, а в божевільню. Я, розуміється, не юрист і не психолог...
Орися. А тільки хімік...
Бурчак. І, так сказать... з погляду науки. Але, звичайно, оправдати не міг би... (Витирає долонею лоб). Антонина. Ну, а ви, Орисю? Що скажете? Орися (потягуючись). Я? Про цього добродія? Нічого. Антонина. Як "нічого"?
Орися. Нічого. Може, й так, може, й ні. З погляду одного принципу — добре, а з погляду другого — погано. А я не знаю, як зробила б...
Антонина (зло). І могли б убить, може?
Орися (жорстко). Хто його зна. Може, й убила б, якби хотілось. Переважило б друге хотіння, не убила б. Не знаю.. Во всякому разі не роздумувала б, погано це чи ні з морального чи принципіального боку...
Кривенко (до Антонини). Так само, як ти.
Антонина. Як я??
Кривенко. Розуміється. Сліпий інстинкт чи сліпе бажання... Не все одно? Ну, мені треба йти... Отже, Тосю, ти не міняєш?
Антонин а. Не знаю. Останься. Справимо дівич-вечір, тоді скажу.
Кривенко. Ні, я не можу. Бувайте здорові! Всі. Бувайте.
Антонина. Ну, а ми, значить, будемо коньяк пить! Правда, Семене Петровичу?
Бурчак. Щодо мене, то я не радив би...
Орися. Принципіально?
Бурчак (уперто). Хоч би й принципіально.
Антонина (піднято, нервово регоче). Та не встоїте ж, Семене Петровичу! Не тратьте краще сили, пускайтеся на дно!..
Бурчак. Мені здається, що коли сам не маєш цього принципу, то все-таки можна поважать його у других. І не робить насильства...
Орися (навмисне деспотично, розвалюючись). А я хочу, щоб ви пили!
Бурчак (м'ягко, з ніяковістю). Як вам хочеться, то ви й пийте собі. А мені не хочеться.
Кривенко ніби чистить бриль рукавом, задержується і слідкує.
Орися. Неправда! Хочеться, тільки принцип не дозволяє! Пийте! Одчиняйте пляшку — у вас ножик з штопором. Одчиняйте.
Бурчак. Одчинить я можу, а пить не можу... Антонина. Він ще упирається! Ха-ха-ха!.. Плюньте, Світове питання!
Паша хмуро стоїть коло піаніно й двома пальцями задумливо бере акорди.
Бурчак (одчинивши). От... Уже... Орися. А тепер налийте в склянку і випийте раніше всіх.
Б у р ч а к. Я не буду пить. (Похмурюється, одходить до туалету і закладає руки за спину).
Орися. Не будете? (Злобно, скажено схоплюється). Не будете?! Я вас питаю: не будете?
Бурчак (зі зляканим непорозумінням). Орисю Михайлівно!..
Орися. Ні?? Останній раз: ні? Ну? Швидше!
Бурчак (похмурюється, закусює губу, рішуче іде до столу, наливає коньяку і випиває. Випивши, помалу ставить склянку на стіл, опускається на стілець і тихо говорить) Негарно, Орисю Михайлівно...
Орися. Плювать! Так їх, по мордам, проклятих істуканів!
Кривенко (усміхаючись). Із принципу не п'ю. Бувайте! (Кланяється й іде до дверей).
Антонина. Прощай, Васю! Лийте й мені, Орисю! Паша, ідіть ближче!
Кривенко по словах "прощай, Васю" озирається і уважно дивиться на неї.
Виходить.
Орися (злобно до Бурчака). Ну, чого насупились? Смійтесь! Я хочу, щоб ви сміялись. Танцюйте!
Антонина (з нервовим реготом). Давайте разом, Семене Петровичу! Чого журитись? (Хапає склянку і, розхлюпуючи, піднімає). Будем пить!.. Орисю, беріть! Що там! За погибель істуканів! Урра!.. (П'є, потім шпурляє склянку додолу і регоче).
Орися хмуро і злісно п'є.
РОЗДІЛ III
Ательє Кривенка. Обстановка убога. По стінах картини, етюди, одежа. Умивальник в кутку. Під лівою стіною ліжко, під правою долі, під вікном, простелена шкура, в головах якої подушка. Посередині хати стіл, уставлений пляшками з вина, пива, горілки; склянки, тарілки, папір від закусок. В задній стіні двері в сіни. Коло столу стоїть мольберт, лицем назад. Біля його сидить Кривенко; він без піджака, в вишитій сорочці, підперезаний широким чорним поясом. Крім нього, в ательє Антонюк,
Піддубний і Чупрун. Всі сидять за столом. Антонюк — ясний блондин з холодними очима і дуже червоними губами. Уважно й серйозно їсть. Піддубний сидить верхи на стільці. Довге волосся, худе лице, сирий рипучий бас. Чупрун — меланхолічно-сумно бренька на бандурі, сам прислухаючись до згуків. В брилі.
Піддубний. Безумовно, чудова річ! Безумовно! Кривенко (ліниво). Правда, я — талан?
Антонюк мовчки зирка на його.
Піддубний. Ви геній! Це я вам без жартів кажу. Хоч в морду мені плюньте... Такої картини ще ніхто не намалював. І не намалює! Безумовно! Без-зу-мовно не намалює! Це — картина, яка...
Кривенко (насуває на лоба Чупрунові бриль, з чудною посмішкою до Піддубного). Правда, не намалює?
Ч у п р у н . (кротко, виправляючи бриль). Не треба...
Піддубний. Нізащо не намалює! Це вже хай собі як знають, а не намалює. Хоч в морду мені плюньте! Це картина, яка...
Кривенко. Невже? (Знов насуває бриль Чупрунові).
Чупрун (кротко). Ну, не треба...
Кривенко. Значить, вип'ємо. Правда? (Бере в руки одну пляшку). Коньяк... Не хочу коньяку. Хочу простої... (Струшує другу пляшку). Порожня... Жаль. А я ще не п'яний. Чуєш, Антонюк? Я ще не п'яний.
Антонюк. Я більше грошей не дам.
Кривенко. Талантові — й не даси?
Антонюк. Навіть генію.
Кривенко. Так... Ну, так Піддубний дасть. (До Піддубного). Правда?
Піддубний. Грошей? Зараз! (Хапливо лізе в кишеню, виймає гаманець і робить заклопотане лице). Хм! От свинство!.. У мене зосталось тільки два рублі. А мені ще треба...
Кривенко. Плювать, давайте два! Ну, нічого, давайте. Оддам. Зараз прийде мій закажчик, візьму й оддам. Зараз... (дивиться на годинник) без чверті три. В три повинен прийти. Чудовий закажчик! Неодмінно хоче буть похожим на Шевченка... Маю заказ від його: вивіску і патрет. Гроші, значить, будуть.
Антонюк. Вивіску?
К р и в е н к о. Та ще яку! Бик, свиня і баран, а навкруги ореолом його фамілія із ковбас. А над усим вроді корони сальтісон...
Антонюк (строго). Дурня валяєш!
Піддубний (з непорозумінням). Сальтісон?
Кривенко. А потім патрет його... Обов'язково щоб був похожий на Шевченка. Принесе навіть такий самий кожух і шапку, як у Шевченка. І зроблю! Чого геній не зробить! Правда, Чупруне?.. (Насуває йому бриль. Чупрун не поправляє вже і так і зостається). І пречудово вийде! Він теж вірші пише. Обіщав сьогодні принести свої твори. Називається "В чарах кохання". Назва украдена, але якраз підходить до його. Ну, вірите тепер, що оддам? Давайте. Пошлю ще за монополькою. Хочу буть п'яним...
Піддубний. Чекайте. Я не розумію, навіщо ж вивіска?
Кривенко. Подобається мені цей жанр. А які ковбаси вийдуть! Ну, давайте.
Ч у п р у н. Та дайте, Піддубний! Боже мій, який народ...
Піддубний. Господи! Та хіба я... Будь ласка, ось... Всі!
Кривенко (посміхаючись, помалу встає). Ну, так ви почекайте, я зараз. Пошлю по горілку... (Виходить).
Піддубний (до Антонюка). Та невже він вивіски малює?
А н т о н ю к (жуючи). Умгу! Піддубний. Та навіщо ж? А н т о н ю к. Це вже ви його спитайте. Піддубний. От так штука!
Антон ю к (утираючись). А мені все-таки цей жанр подобається.
Піддубний. Який? Вивіски?
А н т о н ю к. Ні. Жанр вгощення. Здається, він запросив нас сприснуть його картину? Піддубний. Атож.
Антонюк. А скільки у вас позичав на це? Піддубний. П'ять.
Антонюк. Та у мене вісім. А у вас, Чупруне?
Чупрун. Ай, боже мій! Ну навіщо вам оце... От народ! Чугунний ви народ, їй-богу...
Антонюк. Для статистики, олов'яний ви чоловіче... Здається, й у його п'ять. Ітого тринадцять та п'ять — вісімнадцять.
Чупрун. Ну, й вісімнадцять. То що? А картина?
Антонюк. Котику мій, не в суд і осуждєніє говорим Картина чудова, тільки чим же ми винні в цьому? (До Піддубного). А сто рублів не просив позичить? Ні? У мене просив. В карти, каже, програвся.
Піддубний. Одмовили?
(Продовження на наступній сторінці)