Антонина. Якого дегенерата? Через що?
Кривенко (дратуючись). Фу ти, чорт! Я не розумію тебе: через що ж ти хотіла робить викидиш?
Антонина. Я не хотіла цієї дитини.
Кривенко. Через що ж ти її не хотіла? Клопоту матеріального боялась?
Антонина. Клопіт мені не страшний... Я не хотіла її, бо почувала себе хворою. І наші відносини такі... (Змовкає).
Кривенко. Ну?.. Правильно. І ти хвора, і я хворий. І відносини наші не такі, і матеріально ми не можемо... Правильно. Ну, так чого ж ти хочеш? Хочеш буть, як всі "порядочні": родилась дитина, ну і чорт з нею, хай уже живе, раз трапилась така неприємність? Не вбивать же його, мовляв, хоть і буде й їй погано і другим... Та що ти собі думаєш, що таке дитина? Це — людина! Розумієш ти? — Лю-ди-на! Це — людськість," про яку всі так турбуються... Щоб чоботи робить, для цього готуються, вчаться, а дітей роблять випадково, як попало, не думаючи, як скоти... "Дітей родить кому ума не доставало!" Від сифілітиків, туберкульозних, мовляв, родяться, і ніхто своїх дітей не вбиває. Ах, подумаєш, яка заслуга! Я, принаймні, такої заслуги од себе не хочу! Я не можу свідомо родить каліку-дитину. Не можу. Та і в чому, власне, весь страх: в тому, що ти зробиш шматок живого, несвідомого м'яса мертвим чи в тому, що даси цьому шматку зробиться людиною і примусиш на страждання його і інших? В чому? Одповідай!
Антонина. Годі! Я не можу... Дай мені спокій... Хоч хвилину...
Кривенко. Ну, от! Замість одповіді — "дай мені спокій"... Де ж твоя чесність з собою? Це ж не чесність, а рабство, покірність темному, сліпому, животному інстинкту матері. Чесність з собою — це гармонія думок, почувань, досвіду, це — сила і цільність. Я думав, що ти, дійсно, можеш буть такою, і через це сказав тобі про свій намір. Спершу не хотів. Рішив сам усе взять на себе. Убив, і все. Знав, що ти будеш мучитись. І тому був "спокійний". Але ти надумала інший вихід. І через це £ мушу тобі сказати мій вихід. Я не можу допустить, щоб ти вмерла. Чуєш? Це абсурд! Розумієш?! Це — не боротьба, а трусість. Замість того, щоб боротись з перешкодами, ти заплющуєш очі і кидаєшся в яму, темну, смердючу — в смерть. Це — не боротьба. Боротьба — в житті, а не в смерті, бо смерть — кінець усього... І яка рація? Яка потреба? Ти подумай: коли ти з морального боку вважаєш убивство дитини злочинством, то самовбивством ти робиш удвоє злочинство: убиваєш і ту саму дитину, і себе. Чуєш: удвоє злочинство!
Антонина. Я за його розплачусь своїм життям...
Кривенко (безсило). Ну що ти їй скажеш?! Але ж в цій розплаті і є ж з твого погляду злочинство?
Антонина. Я вмираю, і мені все одно... Я благаю тебе, годі, я не зміню своєї постанови, можеш бути спокійним: дитини у тебе не буде. І годі! Ради бога!..
Кривенко (розводить руками). Що ти їй скажеш? (Ходить).
Антонина схиляє голову на спинку канапи й непорушно сидить. Довге
мовчання.
Кривенко (зупиняючись, жагуче-, гнівно). Але ж це — абсурд! Це не вміщається мені в мозку! Навіщо?.. Ну, ти подумай: ти хотіла вбить дитину в чотири, в три місяці, через що ж не можна зробить цього в десять місяців? І тоді ж, і тепер вона жива? Через що?
Антонина (безсило, тихо). Я прошу тебе, годі!
Кривенко. Та не можу я! Цього не буде! Це — не вихід!
Антонина. Що тобі? Тобі ж краще буде. Ну, й примирись з моєю смертю. Все одно забудеш через тиждень...
Кривенко. Не в цьому річ, а в тому, що безглуздя робиться! Все — логіка, чуття свого "я", досвід говорять за те, що дитина не повинна жить. Дитина, а не хто інший. І через щось, для чогось помирає ще одна людина! Людина, а не шматок м'яса! Безглуздя! На все наплювать, на власну мораль, на людей, на своє навіть життя, і все для темного, сліпого інстинкту! Ради його, вдумайся ти, ради цього деспота твого ти готова дать людям нікчемного товариша або ж однять у їх молоде, потрібне життя.
Антонина. Я нікому не потрібна.
Кривенко. Неправда! Ти жила уже, ти ввійшла в процес життя, ти зв'язана з ним многими нитками. І рвать їх — це руйнувать, гальмувати хід життя...
Антонина. Ні з чим я не зв'язана і нічого не руйную.
Кривенко. Ну, що ти будеш казать їй?!
Антонина (скипівши). Та що тобі треба від мене? Що? Я не вб'ю своєї дитини! Ти — безумець. Да, да! Всякий тобі це скаже! Ніхто не оправдає твого безумства! (Випрямляється, з ненавистю, погрозливо і сильно). І спробуй тільки зробить це! Спробуй!.. Без жалю одправлю на каторгу! Яке ти маєш право рішать, яка вона буде? А може, вона в двадцять раз лучче тебе буде? А може, з неї геній вийде? Тобі треба червоних щок... Що тЪ за бог такий, всезнаю-чий?..
Кривенко. Досвід людей, наука знає це...
Антонина. Неправда! Цього наука ще не може сказать! Фізичне виховання... Можна з самого початку робить мокрі обтирання... Водолічиння... Взагалі пильнувать. Але ради бога, благаю тебе, буде про це! Я вже не можу. Я сказала і не зміню... Не бійсь, я помру так, що ніхто не здогадається, що я вбила себе. Не завдам тобі клопоту...
Кривенко (тихо). Ти розумієш, що ти ображаєш мене?
Антонина. Ох, господи! (З риданням). Я його ображаю!.. Стільки образ, стільки мук мені дав, і я його ще ображаю! Ну, уже скоро... Годі! (Плаче з мукою і одчаем).
Кривенко (ходить великими, важкими кроками, згорбившись, сідає біля неї). Годі, Тосю. (Пауза. Тихо обнімає): Ну, годі ж... Бідна моя, хороша!.. Я ж розумію твої муки, всім серцем почуваю й признаю їх.
Антонина (ще голосніше ридає). Не треба!.. Мовчи... Лучче будь жорстоким... Мовчи...
Кривенко. Не можу мовчати, бо мовчання буде брехнею... Не можу. Але що ж робить? Ну, годі, риданням не поможеш... Ну, годі ж... У тебе одно средство — плакать... Та смерть ще. Будь же чесна з собою. По-твоєму — дитина може вийти здоровою, ти переконана, що можеш виховать її корисною для людей, убивать вважаєш злочинством, ну так і роби ж так. Навіщо ж твоя смерть? Роби в згоді зі своїм чуттям і розумом. Яке тобі діло до мене, до того, як я думаю? З собою будь чесна, а не зі мною. Борись зі мною, докажи мені, що я — безумець, що ти права. Роди дитину, викохай її і, може, справді, твоя правда буде. Не вважай на мене. Я зараз думаю, що з неї не вийде генія. Я переконаний, що буде дегенерат. Я не хочу цього. Дитина ця — насильство наді мною. Так я через це повинен помирать? Де логіка? Нічого подібного! Я буду боротись! Може, й у мене є батьківський сліпий інстинкт, може, й мені важко обижать його, але рабом його я не буду! Ти думаєш, що я неправий,— борись зі мною. Докажи. Але не словом тільки...
Антонина. Я боротись не можу... Одна думка, що ти можеш прийти й убить дитину, це одн.е може мене з розуму звести. Я кожну хвилину буду тріпотіти за неї. Ні! О господи!.. Ще таку питку взять на себе... Ні! Нізащо!
Кривенко (пильно, понуро дивиться на неї. Потім ходить. Пауза. Зупиняється і, напружено думаючи, стоїть. Рішуче стріпує головою). Ну, добре! Я даю тобі слово, що нічого без твоєї згоди не зроблю.
Антонина. Моєї згоди ніколи не буде!
Кривенко (якийсь мент мовчки дивиться на неї. Тихо). Значить, я ніколи нічого не зроблю.
Антонина. Одмовишся? Покоришся? Ти?! Не вірю... Не вірю — ти говориш це, щоб спасти мене.
Кривенко. Я коли брехав тобі?
Антонина. Ніколи. Но в даному разі ти можеш вважать за можливе збрехать. (Допитливо дивиться на його). І навіть за потрібне...
Кривенко (усміхаючись). Твій інстинкт робить тебе прозорливою. Занадто лише...
Антонина. Ти покоришся?
Кривенко. Я не знаю, що буде... Може, я примирюсь з тим, щоб ця дитина була вроді memento, щоб була живим нагадом, як не треба робить... Може, я найду в цьому і гарні боки і примирюсь. Я знаю?.. Знаю одно, що смерті твоєї допустить не можу. Це абсурд, більший за дитину. Я вибираю менший.
Антонина (злісно). Ти лукавиш! "Memento"! Не вірю я тобі. Ти украдеш дитину. Не вірю! Ні, ні, нізащо! Я з ума зійду... Хай я — самка, хай це — сліпий животний інстинкт, я помру за його... Годі! Не можу! Memento!..
Кривенко. Даю тобі слово...
Антонина. Не вірю! Ха!.. Знать, пам'ятать кожну хвилину, що ти привела на світ якесь страховище, якесь memento... Господи! (Ридає).
Кривенко (нетерпляче). Так це ж я так думаю! Я, а не. ти! Яке тобі діло до мене? Ти думаєш, що генія приведеш. Ну так чого ж ти плачеш! А коли й ти віриш, що це буде страховище, то перебори свій інстинкт і знищ дитину.
Антонина (випрямляючись, витирається). Годі! Покинемо. Цього не буде. Більше ні слова.
Кривенко. Ну, от! Тільки дійди до цього інстинкту, і наче об стіну горохом, все к чорту розлітається. Я тебе питаю, чи ти можеш... (В двері стукають).
Входять Орися, Паша і Бурчак.
Орися (прудко й пильно озирнувши Антонину і Кривенка. Весело). Славна погода сьогодні надворі, Тосю! Вам треба погулять...
Антонина (понуро посміхаючись). Я таки погуляю. (Вмить щось придумавши). От, панове, цікаву історію розказав мені зараз Василь Маркович. Хочете послухать? Слухайте... А кислого купили, Орисю? І коньяку? Чудово! Ми справимо дівич-вечір! Давайте... (Схоплюється і підбігає до їх). Одіткніть, Семене Петровичу!
Бурчак. Антонино Павлівно, вам, їй-богу, не можна...
Антонина. Ого! Мені якраз тепер усе можна! Ну, слухайте, я вам розкажу історію... Прецікава!
Орися шепотом щось питає у Кривенка. Той стискує плечима.
Паша( сердито). Ви, Антонино, лягайте і лежіть. А то ми вас зв'яжемо. Що це за каценямер!
(Продовження на наступній сторінці)