Орися. Ну, признайтесь, для чого збрехали? Ну?.. (Бурчак мовчить). Правда ж, збрехали? Для чого?... Ех, ви! (З сумною ласкою проводить рукою по щоці).
Хутко входить Антонина.
Антонина (до Орисі). Ось! (Подає записку).
Орися. Добре. Зараз дам її Ганні: вона поїде трамваєм і за п'ять хвилин буде назад. (Виходить).
Антонина. Ви чого такий, Семене Петровичу? Не вірте, ми жартували... Нічого нема, це ми так. Весело нам, от і жартуємо...
Бурчак. Ні, я нічого...
Входять Паша і Орися.
Орися. Через п'ять хвилин буде одповідь. Ганна прийде і подасть самовар... Чого стоїте, Світове питання? Сідайте, щоб усе добре сідало...
Бурчак. Спасибі... (Одходить од піаніно).
Антонина. Знаєте що, панове? Заспівайте "Як умру, то поховайте..." 1. Тепер є Семен Петрович, він буде басом...
Орися. От як їй сьогодні співу захотілось! Похоронного... Ми помирать не збираємось...
Антонина. Ну, я вас прошу, Орисю! Страшенно хочеться... Один куплет. Пашо! Семене Петровичу, починайте. Орисю, сядьте за піаніно.
Орися. Я без нот не знаю.
Антонина. Знаєте, знаєте! Ви вже грали...
Орися (непомітно, але уважно подивляється на неї. Стискує плечима й сідає за піаніно). Які вередливі ці вагітні... Я ніколи, нізащо не буду вагітною... Ну, Пашо, Бурчак, ідіть, нічого не зробиш. Починайте, хімія...
Бурчак. їй-богу, я зараз не можу...
Антонина (злякано). Ой голубчику, рідненький, ну, хоч трошки. Ну, я благаю вас!..
Бурчак. Хм! От, їй-богу!.. (Підступає ближче, прокашлюється).
Орися (озираючись). Ну? (Грає).
Бурчак (починає). Як умру...
Орися і Паша (вступають).
Всі разом.
Як умру... ...то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій.
Антонина лягає, закидає руки за голову і, тісно стуливши губи, скорбно дивиться вперед. На лиці мука.
Бурчак (до Антонини). Буде?
Антонина (злякано, жагуче). Ой ні, ні! Ще, ще! Бурчак (стискує плечима й починає). Щоб лани... Орися і Паша (вступаючи).
і
і
Щоб лани... [ ...широкополі Всі разом. } І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Антонина при кінці співу закриває лице руками і голосно ридає. Всі змовкають і злякано, стурбовано кидаються до неї.
Орися (чуло, м'яко). Тосю, рідна, не треба...
Паша (сердито). Ну от! (До Антонини). Дать води? (До Бурчака, який розтеряно тупчиться коло них). Ну, а ви чого? Подайте води!
Антонина. Не... не треба. Це... так. Зараз пройде... Нерви...
Паша (грізно до Бурчака, що зупинився). Води!
Бурчак (поспішно кидається до столу, перебирає склянки й озирається).
Антонина (сідає, втирається, силкується усміхнутись). Ну, от і пройшло... Не треба нічого... Дякую. Це так... Не звертайте уваги...
В двері стукають.
Антонина. Господи! Невже Василь? Так швидко... (Поспішно втирається). Паша. Вийдіть!
Входить Кривенко. Пригладжує чуб, уклоняється і говорить. — Драстуйте!
Всі (одповідають). Драстуйте. Антонина. Ти дістав мою записку? Кривенко (стискуючи всім руки). Ні, ніякої записки не діставав. Ішов повз будинок і зайшов. Ти вислала записку?
Антонина. Да. Щоб ти прийшов. У нас сьогодні холостяцький чай і дівич-вечір.
Кривенко (ліниво посміхаючись). Он як? Хто ж заміж іде?
Орися (вихоплюючись, голосно). Я!
Кривенко (сідаючи поруч з Антониною на канапі і од-кидаючись на спинку. Недбало). Боже поможи... Давно пора. А чай... це чудово. З охотою вип'ю. Можна, значить, вас вітати, Семене Петровичу?
Бурчак (сконфузившись). Мене? А чого ж мене?
Кривенко (байдуже). Не вас? А я думав... (До Антонини). Ну, як здоров'я? Ходиш? Гуляєш?
Антонина (невиразно махає рукою). Да, гуляю. Кривенко якийсь мент дивиться на неї. Мовчить. Настає ніякова тиша.
Орися (раптом, ніби згадавши). Ой, Пашо! А я й забула Ганні сказать, щоб купила солоного. От свинство! Знаєте що? Давайте самі сходимо! Світове питання, будьте за кавалера... Ходім з нами!
Паша (охоче). Ходім!
Антонина (вдячно до Орисі). Орисю! Ідіть я вас поцілую...
Орися (ступає, але зараз же, скрививши губи, зупиняється й одривисто говорить). Не варто! (Одвертається до Паші й Бурчака. Сердито). Ходім!
Всі троє виходять.
Антонина (злегка обижено й здивовано). Чудна... Не розумію я її...
Кривенко (несподівано різко і роздратовано). А! Праздна кокетка! Сьогодні одне, завтра друге... За кого вона виходить заміж?
Антонина (вдивляючись у його). Тебе це дуже цікавить?
Кривенко. Не дуже... Так просто.
Антонина. Ні за кого вона не виходить. Ми жартували... Чудна вона все-таки... Ти помітив, скільки раз вона на день міняє зачіску? Ніяково навіть за неї іноді... Розуміється, як маєш гроші, то можеш собі позволять... Дивно тільки, що вона вперед була така завзята есерка, а тепер... Мабуть, вона така й есерка була. Я думаю, що вона таки вийде за Бурчака. І неодмінно буде в церкві вінчатись... Ці бувші партійні обов'язково церквою кінчають. Не люблю я таких...
Кривенко (беручи її за руку). Ну, Тосю? Як постанова твоя?
Антонина (зразу переміняючись, холодно). Так, як і була. Чого їй мінятись? Що сталось нового? (Живо). Я знаю, що ти вважаєш мене за слабкодуху, нікчемну..
Ну, все одно... Не віриш, що, що я можу померти... Я можу тільки плакать... Ну що ж?
Кривенко. Хто не вірить тобі? Вірю я, але...
Антонина. Ні, ти не віриш. Ти, я знаю, думаєш, що я сказала так, щоб налякать тебе... І ти спокійний. Але я не вірю твойому спокою... Не вірю!
Кривенко. Я не розумію, якому спокою?
Антонина. І ніхто не вірить. Ну, можеш, мені все одно тепер... Тепер мені все одно! Годі! Спокою, спокою! Знати, що хутко не буде ні дум цих, ні мук, ні страху... Від одного цього вже легше...
Кривенко. І ти все-таки думаєш, що це ти найкращий вихід знайшла?
Антонина. Найкращий. Для чого я маю жити? Кому я потрібна? Хто буде жаліти за мною? Старий батько, який сам в домовину дивиться? Родичі? Хм!.. Приятелі? Нікого в мене нема і ніхто.. (Губи дрижать їй; виймає хусточку й закривається).
Кривенко. Ти тільки сама себе розжалоблюєш... Ти — молода, можеш полюбити... Є люди, які тебе люблять. І чого ти хочеш померти, я не розумію...
Антонина (з мукою тоски). Я не можу жити! Розумієш? Не можу родить дитину і дрижать над нею, бояться за кожну простуду... І при тому знати, що вона немила тобі, що ти мучишся за неї... Господи! Чи може буть більша образа, як сказать матері, що вона не має права виховувать своєї дитини! Селянки, неосвічені, темні, вони мають право, а я...
Кривенко. Я тим паче селянці не довірив би своєї дитини. Я, а не селянин... І коли селянка приводить на світ дітей несвідомо, як попало, то її ще можна зрозуміть...
Антонина (рішуче, понуро). Ну, все одно. Годі про це.
К р и в е н к о. Ні, я хочу точно знати, для чого ти помираєш...
Антонина. Для того, щоб ти не мучився, що твоя дитина в таких руках, що вона буде хвора, нікчемна... Кривенко. І тому вбиваєш і її, і себе? Антонина. Да, тому.
Кривенко. Так тут же тільки дитина непотрібна, а ти ж навіщо себе ще нищиш?
Антонина. Дитина родиться.
Кривенко; Ну, добре. Так дитина ж, кажу, непотрібна, а не ти.
Антонин а(з роздратуванням). Але ж дитина ця родиться, говорю тобі, тепер пізно вже її "нищить". Пізно! (Пауза).
Кривенко (ходить і, видно, не рішається щось сказать. Зупиняється і тихо говорить, не дивлячись на Антона ну). Але в три чи чотири місяці ти хотіла її знищить? Антонина (зі страхом). Що ти хочеш сказать?
Кривенко мовчки застібаючи й розстібаючи піджак, ходить.
Антонина. Що ти хочеш сказать? Ти хочеш убить її живою?
Кривенко (зупиняючись, твердо). Да! Антонина (з жахом дивиться на його). Живою?! Кривенко. А ти якою хотіла б убить? Мертвою?! Антонина. Господи!!
Кривенко. Слухай, ти не раз казала мені, що хочеш і можеш буть чесною з собою. Скажи: невже, будучи чесною з собою, будучи в гармонії зі своїм розумом, серцем, досвідом, ти можеш родить і лишить жить таку дитину, як наша?.. Невже тебе не проймає сором, що твоя дитина буде така? Невже тебе не бере гнів, що ти не хотіла її, а хтось, якась сліпа сила нахабно, без твоєї згоди втелющила її? Почекай!.. А розум, досвід твій нічого не говорять тобі, не говорять, скільки ще* страждань і нам, і дитині буде через неї? Ні? Ти подумай: вона в'яже нас все життя!.. Шматочок живого м'яса в'яже дві свідомі істоти! Насильно, наперекір усьому! І я повинен скоритись цьому? Через то? (Люто). Та не можу я, чортяка його забери! Не можу буть рабом сліпого інстинкт^! Краще ніякої, ніж така дитина!..
Антонина (з гнівом). Та яка дитина? Яка вже така наша дитина буде? Родяться й від алкоголіків, сифілітиків, туберкульозних, родяться в тюрмах, на каторгах... І ніхто своїх дітей не убиває. Боже! Убить живою... живою убить свою дитину!.. Да, я була нечесна з собою, коли згоджувалась на викидиш. Але я мучилась за це, я добре заплатила за те... І щоб я, виносивши його в муках, бачивши вже його, сама задушила?! Та я перша пішла б дивитись на таку матір, яку вішали б за це! Перша б роздерла їй глотку, підлій!
Кривенко. Значить, ти проти всяких таких викидишів, коли вони навіть лікарями приписуються?
Антонина. То інша річ... Там грозить життю матері, її здоров'ю, дитині.
Кривенко. Хм! Там законом дозволено... А тут не грозить дитині, матері, батькові, громадянству?
Антонина. Чим? Чим — громадянству?..
Кривенко. Тим, що дамо йому дегенерата...
(Продовження на наступній сторінці)