Ну, вибачай. Скажи мені, тільки правду. Чуєш? Не бійся, все одно... Скажи: ти любиш Орисю? Ну, скажи щиро, жорстоко, все одно. Ти умієш буть жорстоким...
Кривенко (сухо). Дитини від неї мать не хочу.
Антонина. Значить, все-таки щось є? Вона тобі подобається, як женщина?
Кривенко. Тосю! Навіщо піднімать такі питання? Все одно ж...
Антонина. Не сердься, я знаю, що ти все одно мене не любиш, я знаю, але ти скажи...
Кривенко (рішуче). Не хочу сказать. Годі. Можу ж я не одповідать?
Антонина. Розуміється. Як знаєш...
Кривенко (мягче, беручи її за руку). Ти занадто цікавишся моїми думками, чуттями. Рахуєшся з ними.
Антонина. Якби ти був чужий мені, я б не рахувалась. А то ти... Ну, годі.
Кривенко (натягнуто усміхаючись). Ну, скажи, невже ти серйозно послала б мене на каторгу, якби я... дитину?..
Антонина (зразу міняючись, насторожується, нахмурюється). Ти це навіщо?
Кривенко. Так, питаю... Цікаво.
Антонина (рішуче). Без всякого жалю! Навіть на смерть!
Кривенко. Так. Тільки ти не хвилюйся. Я лише тому спитав, що ти кажеш, ніби я близький тобі.
Антонина. Да, ти близький мені, ти дорожчий всіх мені. Да, я люблю тебе. Ну, от люблю, і все! Але за дитину... Ну, не треба. Я вірю тобі! (Неспокійно зазирає в лице)
* Кривенко (твердо, спокійно). Чую. І не думай більш нічого про це. Тобі тепер треба буть спокійною.
Антонина. Ну, прощай! Можна тебе поцілувать? Може, не побачимось...
Кривенко мовчки обнімає й цілує її. Антонина, приклавши хустку до лиця, швидко, розхитуючись і дрібно стукаючи, виходить з кімнати. Кривенко помалу повертається, деякий час задумливо стоїть, потім іде в куток, бере картину і ставить її на мольберт. Довго дивиться, нахиляється, цілує й, припавши до неї, стомлено завмирає.
РОЗДІЛ IV Картина І
Кімната Орисі. В хаті Антонина, Орися, Паша, Бурчак. Біля
піаніно стоїть колиска. Паша, зазираючи в колиску, тихо грає. Антонина, Орися і Бурчак одягнені.
Антонина досить струнка, лице свіже, освітлене красою ніжності. Стоїть коло колиски, одягає рукавички, зазирає до дитини і весь час нерішуче
поглядає на Орисю.
Орися (перед дзеркалом одягає капелюх). Ну, Тосю, швидше, швидше! Спізнимось. Терпіть не можу слухать п'єсу без початку... А Кривенко піде з нами?
Антонина. Ні, він сьогодні ввечері зайнятий. Іде до одного колеги. Читатиме один письменник свою нову річ.
Орися. Хто саме, не знаєте?
Антонина. Мілевич.
Орися. Фе! Не люблю його. Кислий. Побачить козявку і з кисло-трагічним виглядом філософствує: "А що сіє за кузка?" Не люблю. Ну, швидше! Я майже готова.
• Антонина (винувато-нерішуче). Знаєте що, Орисю? Я таки, здається, не піду сьогодні...
Орися (прудко обертається, обурено). Фу ти, яка ж ви! Знов?
Антонина. Ну, їй-богу, голубонько, я боюсь. Мені самій страшенно хочеться послухать. Вісім місяців не буть у театрі. Ви подумайте: вісім місяців!
Орися. Ну, розуміється. Значить, треба йти! Не дурійте, ходім. Паша чудово справиться з вашим скарбом дорогим.
Паша (не обертаючись). А буде кричать — за ноги й об стінку.
Антонина (рішуче). Ні, я не піду! (Скидає рукавички). Не можу. Боюсь.
Орися. Та чого ж ви боїтесь, квочка ви?! Ну, чого? Ну?
Антонина. Я не знаю... Мені здається... Я цілий день сьогодні якось почуваю щось таке... Не сердьтесь, Орисю, мені так неприємно... І він сьогодні багато плакав... (Нахиляється, слухає).
Паша (грубувато). Спить, спить. Під музику.
Антонина (захоплено, повертається до Орисі). А музику як любить! Ви помітили?
Орися (регоче). Кожного дня вона мене питає, чи помітила! Сама йому навіть граю щодня... Ні, ви квочка! (Повертається до дзеркала). Одягайте ваші рукавички, і ходім! Паша йому гратиме, він буде спати, нам будуть грати, і ми будем спать. Гайда!
Антонина. Коли ж я боюсь... Паша така до дітей холодна...
Паша. З'їм його!
Антонина. Ні, ви, Пашуню, голубонько, уже той... Ви не сердьтесь, але ви... таки не любите дітей. Я вас дуже прошу, як заплаче, то он там молоко. Він завжди їсть о десятій годині. Тільки, глядіть, голубонько, соску промийте наперед.
П а ш а. Та добре, добре... От нещастя! Наплодять всяких цуценят і дрижать над ними. Терпіть не можу пискунів. Ну, ну, не вб'ю його. Ідіть.
Орися. Пашо! Ви б хоч помовчали! Ну, Тосю, їй-богу, ми спізнимось. Ходім!
Антонина (нахиляється й цілує дитину. Слухає. Підводиться). Спить... Може, він, справді, спатиме. Тільки ж ви, Пашо, нікуди не підете?
Паша. Ні, як тільки ви підете, моментально схоплю хустку й побіжу гулять.
А н т о н и н а. Ні, Пашуню, ради бога, не покидайте ні на хвилину. Ні на одну хвилинку. Що б там не було! Дайте слово!
Паша. Ну, й чудна ж ви... Антонина. Ні, ви дайте слово!
Орися (нетерпляче). Тю! Та дайте їй слово, Пашо! Паша. Ну, нате, нате вам слово. Нікуди й нізащо не піду. Ідіть.
Орися (до Бурчака). От вам "світове питання", дивіться й мотайте на вуса. Як женитесь, то жінка вас цепом прикує до колиски.
Бурчак (який зворушено й приязно весь час слідкував за Антониною. Зітхнувши). Ні, що ж... Я розумію...
Антонина знов нахиляється до колиски.
Паша (до неї). Ще ж таки...
Орися (до Бурчака, не перериваючи розмови). Ви хотіли б мать дитину? Да?
Бурчак (хвилюється, скидає окуляри). Як від кого...
Орися (пильно дивиться на його й, гидливо скрививши губи, мовчки круто одвертається). Ну, ходім!
Бурчак одягає окуляри й несміло дивиться на неї.
Паша (до Антонини). Та годі вам! Ви розбудите його!
Антонина (підводячись, тривожно). Щось він дихає часто... І жар, здається, невеличкий...
О р и с я (з досадою). Ну, слухайте, Тосю, це вже смішно нарешті!
Антонина (серйозно, незадоволено). Не можу ж я! У дитини, може, справді щось... а ви так легко... (Нахиляється).
Орися стискує плечима.
Бурчак. А може, дійсно, дитина... не дуже... той...
Орися. Мовчіть хоч ви там! Ще собі... "Дитина, дитина"! Ви його зробите таким мамієм, що ні к бісу не буде годний.
Антонина. Ви говорите так, що не знаєте, що то дитина...
О р и с я. А! Не знаю... І знать тут нема чого. Бачу тільки, що так не можна виховувать. Так дрижати, мліти над ним... Ви йому дихнути вільно не даєте... Одягайте рукавички, ходім! Або зоставайтесь, ми самі підем. Ну?
Бурчак. І Кривенко так любить... дитину? (Прокашлюється. Всі дивляться на його. Він, видно, почуває себе ніяково).
Антонина (холодно, насторожено). Да, розуміється... А що таке?
Бурчак. Я так... Батьки, звичайно, не так дуже... той...
Антонина (м'ягче). О, певно! Але Василь Маркович дуже любить... Правда, він всього раза два бачив його. Виїжджав він... Він взагалі страшно любить дітей. Завжди, бувало, коли гуляємо, ловить дітей на улиці і цілує... А пам'ятаєте, Пашо, як він хвилювався, коли дивився перший раз на Василька? Лице таке бліде, чудне і ніжне разом з тим .. Як він комічно держав його на руках! (До Бурчака). Ви знаєте, йому тільки два місяці, а він уже посміхається...
Бурчак (дуже уважно слухає. Серйозно). Хто? (Всі регочуть).
Орися. Василь Маркович Кривенко! Знаєте тепер? Бурчак (змішано, усміхається). Да, це я спитав... Паша. Тихо, ви! Дитину розбудите.
Антонина стурбовано знову нахиляється до колиски.
Орися. Знов! Ну, Тосю, я йду! Це — неможливо. Глядіть, переїду од вас, уже не підете.
Бурчак. Ви переїжджаєте звідси?
Орися. Да, мені не дуже приємно слухать цього пискуна. Я в цім творі участі не брала...
Антонина (засоромившись). Ну, Ори-и-сю!..
Орися. Ха-ха-ха! Світове питання теж сконфузилось! А знаєте, Тосю, я таки, здається, звідси виїду прямо на Північний полюс!
Антонина (неймовірно). Та що ви! Яким робом?
Орися. Верно! Пам'ятаєте, я вам казала, що познайомилась з міліонером?
Антонина. Ну?
Орися. Мордоворот, анафема одчаянний і не сяє молодістю... Ну, та наплювать! Так от, покорила його серце і кишеню... У Семенових стрічаємось. Покою не дає: люблю, каже, "до потери сознания и состояния". А я візьми та й скажи йому раз — буду, мов, вашою на Північнім полюсі, там, де не ступала ще ні одна нога людини. І, уявіть: такий ідіот, в самий серйозний спосіб пропонує організувати експедицію на Північний полюс!
Антонина. Та що ви кажете?!
Орися. їй-богу!
Антонина. Ну, а ви ж що йому на це?
Орися. Нічого. Почекайте, мовляв, трошки, подумаю і скажу. Мені тут треба ще дещо вияснить. Коли ні... їй-богу, їду! Чорт з ним, хай бере мене там, де не ступала ще людська нога. Принаймні оригінально... Експедиція буде зватись моїм іменем. "Експедиція Ірини Вербівської". От вам! Світове питання, ви за хіміка з нами. Добре?
Бурчак (понуро). Ні, я тут останусь...
Орися (зиркає на Антонину. Обидві усміхаються). Да! їй-богу, поїду!
Антонина. Але ж загинути можна, Орисю...
Орися. От біда! А хіба краще загинуть тут од якої-небудь холери? Принаймні користь якась буде від моєї смерті вашій людськості... А мені любопитно... Ну, до цього ще далеко. Тут якби вибратись у театр... Вам, Тосю, це важче, ніж мені на Північний полюс. Ну, ходім. Розрішаю вам ще раз поцілувать ваш скарб, і ходім.
Антонина (нахиляється, цілує і одходить). Ходім.
Орися. Слава богу. Бувайте, Пашо. Бережіть твір художника і не скучайте. Світове питання откриваєт шествіє! Марш вперед. (Штовхає Бурчака і йде за ним).
(Продовження на наступній сторінці)